Політика

  ▪   Роман Малко

Невдячна місія

Фото: УНІАН
Не встиг Кабмін Олексія Гончарука відсвяткувати свою першу стоденку, як злі язики заговорили про його можливу швидку відставку. Мовляв, не доживе до річниці.
Матеріал друкованого видання
№ 50 (630)
від 12 грудня, 2019

А якщо й утримається, то переформатований до невпізнання, та ще й із прем’єром на правах британської королеви.


Те, що такий варіант реальний, не заперечують навіть в оточенні президента Зеленського. Та й сам господар Банкової не раз підкреслював, що не надто дорожить своїми чиновниками й готовий, якщо вони не виправдовуватимуть сподівання, розпрощатися з ними будь-якої миті. Водночас Зеленський ще багато чого колись говорив та обіцяв, але сьогодні про те воліє не згадувати. Його поводир Андрій Богдан також не надто вписується в задекларовані раніше главою держави стандарти, та його, схоже, ніхто поки що й не збирається звільняти. Звісно, Гончарук не така цінна фігура, як Богдан, із ним легше буде розпрощатися, але й на нього покладена певна місія, яку він спочатку мусить здійснити, а вже потім піти. Тим паче що реальної цінності ані прем’єр, ані уряд загалом для Зе-команди й справді не мають, виконуючи хіба що роль фасаду. Але і її комусь треба виконувати.


Врешті, відставка будь-якого уряду є лише питанням часу. До того ж на старті забігу нового глави держави, який вчиться на льоту, робить перші кроки в політиці, немає перевіреної команди, людей, які знають, що конкретно робити, щоб утілити його мрії в життя. Тому такий уряд, як правило, недовговічний, що доведено історією. Зі схожими клопотами зіткнулися свого часу всі українські президенти. У кожного з них були свої труднощі становлення й кожен долав їх у свій спосіб. Але правило є правило. І хтозна, чи стане тандем Зеленський — Гончарук винятком.

 

Читайте також: Похід проти медіа


Скажімо, свій перший уряд Леонід Кучма дістав у спадок від попередника Леоніда Кравчука. Його очолював старий радянський чиновник Віталій Масол, із яким Кучма не зумів знайти спільної мови. Не допрацювавши й року, Масол був звільнений. У ті далекі часи президенти ще мали право одноосібно визначати кандидатуру прем’єра, тож Кучма доручив очолити Кабмін першому віце-прем’єрові в уряді Масола Євгенові Марчукові. Він потрапив туди з подачі самого Леоніда Даниловича, а до того був першим головою СБУ та головою Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при президентові.


В уряді Масола Марчук курував кримським і російським напрямками й показав себе успішним борцем із кримськими с­епаратистами. Очевидно, що, призначаючи Марчука, який мав би уособлювати «сильну руку влади», Кучма сподівався на посилення президентської вертикалі та збільшення впливу на політичні процеси. Але досить швидко прем’єр почав грати власну гру, за що, не пропрацювавши й року (плюс три місяці в статусі виконувача обов’язків), був відправлений у відставку з формулюванням: «За формування власного політичного іміджу». Що цікаво, цей випадок мало чого навчив Леоніда Даниловича. Наступником Марчука він призначив Павла Лазаренка, теж першого віце-прем’єра попереднього уряду, якого згодом важко позбувався, запідозривши у власній грі та в надмірній концентрації влади у своїх руках. Потім була гра «прем’єр на рік» і, зрештою, визначення Віктора Януковича спадкоємцем. 


Свої граблі в особі прем’єр-міністра отримав на старті й Віктор Ющенко. Очільником його першого уряду стала соратниця по б­оротьбі й, головне, людина, із якою він уже мав нагоду працювати в уряді, Юлія Тимошенко. Чи уявляв він, чим закінчиться нова співпраця й чи справді хотів її, невідомо. Але в нього й не було особливого вибору. Адже йшлося про коаліційний уряд та відповідно коаліційного прем’єра.

 

будуть певні ротації серед міністрів, показові побиття, злива нищівної критики й погрози розпуску, але цілком імовірно, що Гончаруку дадуть ще трохи попрацювати. Можливо, до наступної осені, коли закінчиться його законний імунітет


На відміну від Кучми, у цьому питанні В­іктор Андрійович був радше заручником. До того ж Тимошенко на цій посаді жадав бачити помаранчевий Майдан і не було на те ради. Втім, у прем’єрському кріслі Юлія Володимирівна протрималася лише сім місяців. За цей час в роботі її уряду не бракувало проколів, надмірного популізму, але вона встигла зробити й чимало такого, на що її попередники не наважувалися (приватизація «Криворіжсталі», збільшення соцвиплат тощо). Згодом стосунки недавніх соратників у владі швидко зіпсувалися, з’явилися обопільні звинувачення в корупції, парламентська коаліція розвалилася. Ющенко звинуватив Тимошенко в зраді ідеалів Майдану, й уряд полетів у відставку.

 

Згодом Тимошенко повернеться в крісло прем’єра при президентові Ющенку, але то вже буде зовсім інша історія. Як і історія першого уряду за Віктора Януковича, який очолив Микола Азаров й протримався в кріслі прем’єра рекордно довго (замалим чотири роки). Утім, приклад уряду Азарова навряд чи годиться для порівняння з урядом Гончарука, який, хотілося б вірити, не має аж таких відвертих злочинних інтересів.


Доречнішою і показовішою буде, мабуть, аналогія з урядом камікадзе, який очолював Арсеній Яценюк у буремні постмайданні часи. Працював і в допорошенківський період, і під час президенства Петра Олексійовича, а потім (після парламентських виборів 2014 року) протримався в кріслі прем’єра до квітня 2016-го. Саме Яценюкові випала невдячна місія: на тлі збройної агресії Кремля рятувати країну від наслідків правління зграї Януковича та паралельно запускати реформи на найкритичніших ділянках. Основне завдання «камікадзе Яценюка» полягало у виконані максимального обсягу брудної роботи. Він із цим упорався, за що й був завішаний усіма собаками, надуманими чи реальними, що фактично поховало його політичну кар’єру. Принаймні станом на сьогодні.

 

Читайте також: Без турборежиму


Місія Гончарука приблизно аналогічна. Він у певному розумінні теж камікадзе, хоча більше нагадує звичайного зіц-прєдсєдатєля, якого призначали, щоб скинути на нього згодом усі можливі провали, без яких не обійтися в нинішній ситуації. Він, очевидно, і сам це розуміє, а можливо, і свідомо пішов на такий експеримент. Але його становище ще печальніше. Бо і Яценюк при Порошенку, і Тимошенко при Ющенку опинилися в кріслі прем’єра в результаті коаліційних домовленостей та були реальними гравцями, за якими стояли певні політичні команди. Це забезпечувало їм не лише самостійність, а й певний часовий імунітет. 


У Гончарука цього немає. Його доля цілком залежить від бачення та планів президента та його стратегів (якщо вони є), а не від якості роботи й результатів. І в цьому сенсі його становище в дечому схоже з позицією Євгена Марчука за Кучми. Тільки-но патрон відчує непотрібність прем’єра (загрозу з його боку навряд чи), відповідальна місія може закінчитися в будь-який момент. І неважливо, що зміна правил гри, яка відтоді відбулася, дещо звузила можливості президента для маневрів. Адже глава держави тепер не одноосібно вирішує долю уряду й у законі про Кабмін є норма (ст. 14. п. 5) про річний імунітет у разі затвердження урядової програми. Усе це легко виправити, внісши монобільшістю зміни до закону, або ще простіше: змусивши Гончарука написати заяву про відставку (ст. 15. п. 1).

 

Читайте також: Без шуму про реформи


А втім, говорити нині про припинення п­овноважень цього уряду й призначення нового, мабуть, зарано. І проблема тут аж ніяк не в кадровому голоді, із яким «слуги народу» зіткнулися буквально від початку, виявивши, що державна машина в разів десять більша, ніж уявлялося. Уже кандидата на нового прем’єра вони десь знайдуть. Припущення про можливе залучення до управлінських процесів Зе-команди в ролі консультанта, а можливо, і тіньового прем’єра олігарха Валерія Хорошковського, не схожі на суцільну фантазію. З одного боку, їх частково підтвердив Андрій Богдан в одному зі своїх інтерв’ю. А з другого — прем’єр Гончарук уже не раз своєю непоінформованістю демонстрував, що він не є центром ухвалення рішень.


Звісно, не без того, що будуть певні ротації серед міністрів, показові побиття, злива нищівної критики й погрози розпуску, але цілком імовірно, що Гончаруку дадуть ще трохи попрацювати. Можливо, до наступної осені, коли закінчиться його законний імунітет. Навіть незважаючи на те, що за перші 100 днів роботи він та його команда не зуміли вразити професійністю й видати бодай якісь помітні результати. До того ж, очевидно, є певний критичний набір завдань (непопулярних кроків) які просто мусить хтось виконати (відкриття ринку землі, приватизація держпідприємств тощо), і вже після цього можна буде проводити заміну. Врешті, усе в результаті залежатиме від швидкості падіння рейтингу самого Володимира Зеленського. У разі різкого прискорення кадрові рішення не забаряться. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.