Політика

  ▪   Ігор Лосєв

Межа дискусії

Фото: REUTERSВідлік втрати Криму. Програна війна за ідентичність значною мірою посприяла швидкому захопленню півострова росіянами /
Про політичний сенс національно-культурної ідентичності
Матеріал друкованого видання
№ 44 (624)
від 31 жовтня

Національно-культурною ідентичністю ми вважатимемо ототожнення людиною себе з певною нацією та її культурою. Своєю чергою, це зумовлює проведення у власній свідомості демаркаційних ліній між своєю та чужою культурою, звісно, не в сенсі ворожості та протистояння, а лише як констатації факту належності культурних явищ собі чи іншим національним спільнотам. Свідоме стирання етнокультурних кордонів було стратегією Москви впродовж століть і зберігається дотепер. Адже саме ці кордони гальмують розширення імперії та асиміляцію її нових підданих. Така стратегія блискуче підтвердила свою ефективність, завдяки їй багатьох народів Росії вже немає, вони всі «рускіє».
Як саме відбувався цей процес, описує довідник «Народы европейской части СССР» (т. 2, М., 1964): «Таким чином, чисельність воді й повільніше іжори протягом століття систематично скорочується». Ці групи були православними, що давало їм змогу укладати шлюби між собою та росіянами й сприяло зросійщенню (вони давно вже самі вважали себе росіянами). З часом зближалися й культури: як обряди, звичаї та фольклор, так і матеріальна культура. Це давало воді й іжорі підстави казати, що вони «росіяни, тільки мова інша».


«Є дані, що в першій половині минулого століття (XIX. — Ред.) водь не знала російської мови… Ще на початку нашого століття (XX. — Ред.) у низці водських сіл російську мову розуміли вже всі, але між собою спілкувалися лише по-водськи… у колишніх водських селах є старі, котрі ще пам’ятають мову, але ні середнє покоління, ні тим більше молодь її не знає… Як водь, так і іжора вважають себе росіянами». Зникнення мовно-культурних кордонів призвело й до зникнення етносів. За цією матрицею, власне, й формувався «російський» народ, поглинаючи, розчиняючи, асимілюючи дедалі більше інших народів. Такі кордони між своїм і чужим значною мірою втрачено українцями, надто в сфері масової культури, видовищ та інформації.
 

Читайте також: Крим: облога, блокада чи залучення


У XXІ столітті саме завдяки нівелюючій ролі глобалізації фактори національно-культурної ідентичності стають дедалі більш значущими, вони формують політичну та електоральну поведінку людей та їхнє державне самови­значення. Саме явище фахівці з етнології назвали «етнічним парадоксом сучасності». Ці фактори звертали на себе увагу ще й у ХХ столітті. Наприклад, після Другої світової війни німецька область Саар стала зоною окупації Франції. Але національно-культурна ідентичність місцевого населення була однозначно німецькою, тому за кілька років після 1945-го в Саарі провели плебісцит і область повернулася до складу федеративної Німеччини. А Ельзас-Лотарингія зі змішаною франко-німецькою ідентичністю лишився частиною Французької Республіки.


Тому має рацію Віталій Портніков, коли стверджує, що ті території України, де українську ідентичність переможе російська, Україна в історичній перспективі втратить на користь Росії. Таким чином, боротьба за перемогу української ідентичності є не розвагою національно стурбованих інтелігентів, а боротьбою за майбутнє Української держави.


На жаль, цю істину не розумів практично жоден керівник України, починаючи з 1991 року. Найяскравіше таке нерозуміння ілюструвалося політикою Києва в Криму й на Донбасі. Там не робилося практично нічого для перемоги української ідентичності. Від самого початку за умовчанням згадані території були визнані «зонами за межами українізації» й віддані на відкуп тотальній русифікації. Чомусь у Києві вирішили, що на тих теренах Україна не має шансів, навіть не спробувавши поборотися. Це цілком підпадає під визначення малоросійства за версією Євгена Маланюка — визнання своєї поразки ще до початку битви.

 

Читайте також: Обмежувач суверенітету. Як готувався ґрунт для російської окупації Криму


На жаль, лише у 2019 році на рівні державної стратегії питання формування національно-культурної ідентичності було визнане провідним і втілилося в електоральне гасло Петра Порошенка: армія, віра, мова. Проте так і лишилося тільки гаслом… Воно не стало реальною політикою держави на постійній системній основі й обмежилося кількома символічними кроками.


Політика національної ідентичності абсолютно несумісна з тим, що відбувалося в країні з 1991 року, коли українська ідентичність дуже повільно відновлювалася й наново формувалася лише самоплином, стихійно, без активних цілеспрямованих дій держави. Власне, успішність цього процесу залежить від інтенсивної співпраці держави й громадянського суспільства. Наприклад, у колись геть германізованій в Австро-Угорщині Чехії за часів президента Томаша Масарика майже всуціль німецькомовна Прага протягом 10–15 років стала чеськомовною, а за нею вся країна. Завдяки єдності дій держави та суспільства чеська ідентичність перемогла ту, що панувала за німецькоцентричної Дунайської імперії.


В Україні дискусії про українізацію як таку треба припинити. Це категоричний імператив. Те, що не буде українізовано, обов’язково буде русифіковано і втрачено Укра­їною. Питання не в тому, треба йти шляхом українізації чи не треба, а в тому, яким саме має бути цей процес з огляду на методи, терміни, рівень жорсткості тощо. Усі спроби утримувати в одній державі дві різні України — українську та російську (в культурно-ментальному та мовному сенсі) — є безперспективними й неминуче провальними. Необхідно переглянути всю культурну політику держави насамперед у сфері будь-яких контактів із Російською Федерацією, а також інформаційну царину, де русифікаторство, попри всі спроби якось його обмежити, триває дотепер. У цьому сенсі дуже шкідливими є російські журналісти (незважаючи на їхню політичну позицію), які, працюючи в українських медіа й перебуваючи в Україні дуже багато років, послуговуються здебільшого російською мовою. Класичний приклад — Євґєній Кісєльов, який побував мало не на всіх українських телеканалах, але на українську так і не перейшов. Важко уявити, щоб за 10 років перебування в Україні людина, яка вільно володіє англійською і мовою фарсі, була б не здатна опанувати українську.

 

Читайте також: Ключ від півострова


Українська держава й громадянське суспільство мають вирішити питання з такими потужними механізмами зросійщення, як радіо і телебачення, шоу-бізнес, спорт тощо. Але є ще й кадрова політика, яка повинна посилювати політику національної ідентичності, а не підривати її. Приміром, призначення на високу посаду особи, яка не володіє чи погано володіє державною мовою, має такий великий виховний ефект зі знаком мінус, що він суттєво нівелює всі зусилля у сфері відродження української мови й знецінює українську ідентичність, де-факто говорячи, що українська є чимось абсолютно несуттєвим.


Зрозуміло, що політика національної ідентичності не може бути справою лише поодиноких ентузіастів. Це має бути дуже важливий сегмент свідомої державної політики незалежно від електоральних коливань, який, очевидно, потребує чималого фінансування. І на такі витрати треба йти. Економія на цих питаннях уже змусила в 2014 році витрачати значно більше на зброю, тому що брак національної української ідентичності в деяких регіонах зумовив відсутність єдності дій громадян України в протистоянні агресорові, беззахисність перед наступом його ідентичності, яка й до початку війни нав’язувалася всіма способами. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.