Політика

  ▪   Станіслав Козлюк

Стратегія для політв’язнів

Що лишилося поза увагою під час повернення українських військовополонених моряків і політичних в’язнів із Росії
Матеріал друкованого видання
№ 39 (619)
від 26 вересня

Два тижні тому з російських тюрем до України повернулися 35 бранців Кремля: 11 політв’язнів та 24 військовополонених моряки. Усіх Росія судила за сфабрикованими обвинуваченнями. Спектр цих справ доволі широкий — від «незаконного перетину кордону», як у моряків, до терористичної діяльності та диверсій, як у режисера Олега Сенцова та «кримського диверсанта» Євгена Панова. В обмін на це Україна видала Росії понад 30 осіб, серед яких були, наприклад, учасники подій в Одесі 2 травня 2014 року або ж терористи, які підривали українських силовиків. Полетів до Росії й Володимир Цемах, якого ЗМІ називають цінним свідком у справі про збитий малайзійський Boeing МH17. 
Станом на липень цього року РФ утримувала у своїх тюрмах і на території окупованого Криму щонайменше 100 людей, яких переслідувала з політичних мотивів. За даними правозахисників із Центру громадянських свобод, який займається питаннями політв’язнів близько шести років, РФ і далі утримує щонайменше 86 українців. Крім того, на окупованих територіях Донбасу, за даними Служби безпеки України, лишається майже 230 полонених, серед яких є й цивільні. І механізму, який допоміг би їх звільнити, наразі не існує, оскільки всі обміни, які відбувалися впродовж цих шести років, були ситуативними. І щоразу спрацьовували новий інструмент і домовленості між офіційним Києвом та Москвою. Втім, після вересневого обміну вже можна говорити про певні тенденції.


«Це був перший масштабний обмін, тому що раніше, всі ці 6 років, десятками звільняли лише полонених. Також є дві очевидні речі. Перша: звільнили не всіх. За нашою інформацією, Росія і далі утримує щонайменше 86 людей, ув’язнених за політичними мотивами. Омбудсмен Людмила Денісова говорить про 110 осіб. Щоправда, публічно вона список не показувала, тому наразі ми не можемо перевірити, хто в ньому. Водночас СБУ каже про 227 військовополонених і цивільних в ОРДіЛО. Але це лише верхівка айсберга. Оскільки на тих територіях навіть Міжнародний комітет Червоного Хреста не всюди може потрапити. Тому точної кількості утримуваних в ОРДіЛО людей ми не знаємо», — пояснює в коментарі Тижню Олександра Матвійчук, координаторка кампанії #SaveOlegSentsov і голова правління ГО «Центр громадянських свобод». І водночас наголошує, що 7 вересня до України повернулися відомі завдяки медіа політв’язні. Відтак, на її думку, підтримка суспільного розголосу й згадки про проблему в медіа можуть допомогти і в подальших звільненнях. «На моє переконання, нинішня влада в Україні стоїть на двох стовпах: піар і технології. І я вважаю великим досягненням громадськості те, що воно підняло тему бранців Кремля на такий високий рівень. Соціологія показала, що для піару влади вирішення цієї проблеми буде лише в плюс. Щодо міжнародних партнерів, то є певні побоювання. Якщо найближчим часом ми не говоритимемо, що за спинами звільнених людей лишаються ще сотні, то в міжнародних лідерів виникне спокуса забути про цю історію. Мовляв, чого ви хочете, Росія ж звільнила Сенцова. Адже всі вони мають і свої важливі справи», — додає правозахисниця.

 

Читайте також:  Євген Панов: «Важко усвідомити, що багато змін в Україні відбувалося без тебе»


Якщо ж говорити про суто український вимір цього питання, то досі не до кінця вирішена проблема з призначенням уповноваженого у справах бранців Кремля. Варто нагадати, що наприкінці травня, після інавгурації, президент Володимир Зеленський зустрічався з родичами політв’язнів і дав низку обіцянок, серед яких було призначення уповноваженого та створення Координаційної ради при Офісі президента.  


«Офіційно досі немає людини, яка була б уповноважена президентом займатися перемовинами. Нагадаю, вона потріб­на, щоб координувати всі структури під час роботи над звільненням наших в’язнів. Водночас велику роль у перемовинах, які завершилися обміном, відіграв помічник президента Зеленського Андрій Єрмак. Як мені відомо, саме він вів перемовини від імені України. Людмила Денісова відповідала за виконання домовленостей. Думаю, так вони працюватимуть і далі. Без створення якоїсь окремої структури. Власне, ми просили людину‑неполітика, яка виконуватиме свою роботу непублічно. Такою людиною став Єрмак. Також мені відомо, що Координаційної ради при президенті не буде. Хоча планують створити її аналог, про що мають оголосити згодом», — розповів у коментарі Тижню Ігор Котелянець, брат політв’язня Євгена Панова, голова ГО «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля».


Лишається незрозумілою й законодавча база. Як відомо, різні народні депутати впродовж кількох років намагалися подавати до Верховної Ради законопроекти про статус переслідуваних із політичних мотивів. Ці документи більш відомі як закони про політв’язнів. Утім, жоден із них так і не знайшов цілковитої підтримки ані серед родичів бранців Кремля, ані серед правозахисників. «Із погляду законодавства все не так. Те, що звільнені зараз дістали чудову допомогу лікарів, є заслугою президента. Точніше, ручного режиму керування. От вам інший приклад. Є такий політв’язень Роман Терновський (затриманий у Росії в жовтні 2017-го, засуджений за «участь у діяльності забороненої організації» — «Правого сектору»). Він повернувся в Україну за два тижні до обміну. І тепер намагається отримати реабілітацію. Мешкає в місті Ізюм Харківської області. Йому треба їздити до Харкова чи не щодня: здавати аналізи, заповнювати папери. І все це власним коштом. Роботи в нього, очікувано, немає. Людина на межі зриву. І водночас для тих, хто потрапив на обмін, зробили все можливе. Звісно, за це велика подяка. Але проблема має бути врегульована на законодавчому рівні. Зараз у президента є монобільшість у Раді. І нібито влада налаштована ухвалити відповідні зміни до законодавства до кінця року», — розповів Котелянець.

 

Читайте також: Із полону бойовиків у полон бюрократії


Разом із тим, зауважують правозахисники, є ще низка законів, які попередній парламент не зміг ухвалити. Один із них — закон про воєнних злочинців, який має гармонізувати українське законодавство та міжнародне гуманітарне право. Зокрема, запровадити поняття «злочини проти людяності». Попередня Верховна Рада проголосувала цей документ лише в першому читанні й передала у спадок Раді нинішній.


Також важливою і для політв’язнів, і для полонених була б ратифікація Римського статуту, що, своєю чергою, дала б Україні змогу тісно співпрацювати з Міжнародним кримінальним судом. «Довкола цього документа велика кількість міфів. Скажімо, один екс-нардеп колись писав, що коли ми ратифікуємо згаданий документ, то судитимуть усіх українців, які зі зброєю в руках захищали Батьківщину. Бо, мовляв, війна в нас не була оголошена. Але це відверта маячня. Крім того, Міжнародний кримінальний суд зосереджується на «великій рибі», тобто не на тих, хто виконував накази, а на тих, хто їх віддавав. Тобто це шанс притягти Путіна до відповідальності. Припустімо, Україна не хоче співпрацювати зі згаданою організацією. Наприклад, не вірить у її ефективність. Але що в нас пропонують натомість?» — каже Олександра Матвійчук.

 

Читайте також: Дожити до звільнення. Що робити бранцям і їхнім рідним

 


Водночас Україні варто пам’ятати, що на територіях окупованого Криму та Донбасу проживає кілька мільйонів людей. І фактично кожен із них є заручником Росії. А як показав досвід попередніх затримань, навіть схвалення анексії Криму чи війни на Донбасі не гарантує захисту від переслідувань за політичними мотивами. Власне, не варто забувати, що Росія і далі активно використовує своє антитерористичне законодавство. Якщо подивитися на останні гучні арешти на території окупованого півострова, які відбулися наприкінці березня цього року, то всі затримані — кримські татари, яких звинувачують у причетності до організації «Хізб ут-Тахрір» (у Росії вважається екстремістською, тому заборонена). Більш як половина з них є представниками організації «Кримська солідарність», яку створили родичі політв’язнів із Криму. Ці люди ходили на суди, збирали й передавали передачі до слідчих ізоляторів. Фактично їх затримували за ненасильницький спротив, прикриваючись боротьбою з тероризмом. 


А самі родичі зауважують, що наразі єдиним можливим дієвим запобіжником від майбутніх затримань можуть стати подальші економічні санкції за порушення прав і свобод людини. «Коли злочинець краде щось чи когось і йому не давати по руках, він і далі це робитиме. Тому, як на мене, можуть допомогти санкції. Сьогодні, наприклад, багато говорять про «Північний потік-2». Якщо проект реалізують, це буде безбідне існування для російської влади. Але ж не можна будувати відносини з партнером, у якого руки по лікоть у крові! Європа занепокоєна, але Росія ту занепокоєність ігнорує. Вона розуміє лише удар по власній кишені. Тому цю кишеню треба прив’язати до того, порушує РФ права людини чи ні, переслідує людей за політичними мотивами чи ні», — впевнений Котелянець. Що ж до держави, то наразі важко говорити, чи існує в нової української влади стратегічне бачення вирішення проблеми українських політв’язнів у Росії. Досі не напрацьована стратегія роботи з цією проблемою. Водночас, хоч як парадоксально це прозвучить, сам процес перемовин має відбуватися в тиші, оскільки зайва публічність може зірвати повернення українців. Як запевняли Тиждень причетні до переговорів, такі випадки вже траплялися: Росія бачила підвищений інтерес до тих чи інших людей і починала висувати нові вимоги, часом невиконувані для України. І останнє стратегічне завдання, про яке має пам’ятати і влада, і суспільство: навіть якщо звільнити всіх полонених, ніхто не завадить Росії набрати нових заручників із тих, хто досі лишається на окупованих територіях. Тому треба шукати запобіжники від таких дій Кремля. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.