Політика

  ▪   Максим Віхров

Похід проти медіа

Фото: УНІАН
Навіщо нова влада намагається посваритися з журналістами і чому безпосередня комунікація з народом — це міф
Матеріал друкованого видання
№ 36 (616)
від 5 вересня

Відтепер Кабмін працюватиме за зачиненими дверима. Про це в понеділок, 2 вересня, оголосив новообраний прем’єр-міністр Олексій Гончарук. За його словами, засідання «не повинні перетворюватися на шоу», а тому урядовці спілкуватимуться з журналістами вже після них. Хоч би якими були особисті міркування прем’єра, таке рішення скидається на чергову демонстрацію сили: нова влада навмисне провокує медіа-спільноту на конфлікти, розраховуючи накинути їй свої правила гри. Нагадаємо, тижнем раніше на посаду голови Комітету ВР зі свободи слова було висунуто Нестора Шуфрича.

 

Не виключено, що віддати кілька парламентських комітетів під контроль опозиції вирішили для демонстрації політичного різноманіття. Але гірших захисників свободи слова, ніж екс-регіонали, годі шукати. А тим більше в особі Шуфрича, який у січні 2014-го голосував за диктаторські закони. Тож не дивно, що це кадрове рішення було розцінене як жест зневаги до медіа-спільноти та громадянського суспільства загалом. Але, схоже, саме на такий ефект автори рішення і сподівалися. На тлі раптових обшуків на «Суспільному» все це бачиться досить похмуро. Не виключено, що між владою та журналістами справді почнеться «холодна війна». Щоправда, її результати навряд чи відповідатимуть очікуванням Банкової.

 

Читайте також: «Слуга» проти регламенту. Як депутати недоторканність скасовували


Нелюбов нового керівництва держави до медіа має довгу передісторію. «Я вам нічого не винен», — заявив Зеленський (тоді ще кандидат у президенти) журналістові у відповідь на запитання про бізнес у Росії. Це був січень 2019-го. У такому самому дусі минула вся його передвиборча кампанія. Прямого спілкування з пресою практично не було, а більшу частину публічної комунікації здійснювали від імені кандидата представники його команди. Рух «Медіа за усвідомлений вибір» відкрито закликав Зеленського дати прес-конференцію, але безуспішно. Згодом, уже в червні, він закликатиме президента прозвітувати про дії на посаді, натомість відбудеться закрита зустріч із журналістами, причому офф-рекордз. Не було й традиційної прес-конференції з нагоди перших 100 днів президентства.

 

Тим часом у телеефірі прокрутили «інтерв’ю», яке Зеленський дав своєму колишньому колезі — акторові із серіалу «Слуга народу». І хоча розмова велася навколо актуальних тем, її можна розцінити радше як черговий тролінг на адресу медійників, аніж як серйозний звіт перед громадянами. Стратегію нової влади щодо преси озвучив голова Офісу президента Андрій Богдан. Пошивши в дурні значну частину медіа-спільноти своєю фейковою заявою на звільнення, він сказав: «Класичні журналісти звикли саме себе усвідомлювати суспільством. Але, як довела наша виборча кампанія, ми спілкуємося із суспільством без посередників, без журналістів». І, як свідчать згадані вище факти, це вже не просто слова.   

Знущаючись із медіа, нова влада вступає в протистояння не лише з журналістським цехом, а й із громадянським суспільством, принаймні з тією його частиною, яка відчуває себе рушієм змін, започаткованих на Майдані


Наполегливе бажання зіпсувати стосунки з пресою видається, на перший погляд, абсурдним. Прикладів, коли керівники країни оголошують війну пресі, не бракує — достатньо пригадати того ж таки Дональда Трампа. Однак у цьому випадку паралелі кульгають. Трамп був ворогом № 1 для мейнстримних американських медіа ще до свого обрання, натомість ставлення української медіа-спільноти до Зеленського було (за нечисленними винятками) досить лояльним. Здобувши владу, він мав непогані шанси збудувати якщо не приязні, то бодай нейтральні стосунки з пресою. Але, схоже, команда Зеленського вже мала інший план. Напевно, далося взнаки запаморочення від успіхів. Ефектна передвиборча кампанія, побудована довкола особистої популярності Зеленського, вселила в них віру, що без медіа можна не тільки виграти перегони, а й успішно керувати країною. Проте це твердження хибне. По-перше, своїм електоральним результатом Зеленський завдячує не лише особистій харизмі та політичній кон’юнктурі, а й тому, що його обличчя не сходило з ефірів популярних телеканалів останні 15 років. А по-друге, передвиборча кампанія та рутинна комунікація із суспільством — це принципово відмінні завдання, які неможливо виконувати однаковими засобами. Хоч би яким ефектним був передвиборчий перформанс, ще жодному політикові — ані в Україні, ані в усьому сучасному світі — не вдавалося розтягти його на цілу каденцію. 

 

Читайте також: Новий Кабмін. Що відомо про міністрів уряду Гончарука


Слід ураховувати й те, що перед очима команди Зеленського був досвід попередників, які ставилися до преси досить лояльно, принаймні погоджувалися, що саме преса має бути посередником між владою та громадянами, а також із її роллю сторожового пса демократії. Однак жодних політичних дивідендів їм це не забезпечило. І навіть гірше: медіа-спільнота зробила колосальний внесок у знищення рейтингу Петра Порошенка (наскільки це було заслужено — окреме питання). Словом, команда Зеленського чітко зрозуміла, що преса може бути для влади небезпечною. Політик на зразок Віктора Януковича повівся б у такій ситуації цілком передбачувано, розпочавши наступ на незалежні медіа за допомогою темників, силових структур, тітушків та інших брутальних засобів. Натомість у Зеленського вирішили піти іншим шляхом: не примушувати пресу до лояльності, а обнулити її суспільно-політичне значення, встановивши безпосередню комунікацію з народом. Тобто зробити те, ще прямо озвучив Богдан. Скільки в цьому несвідомого бажання мавпувати Трампа, а скільки свідомого розрахунку, сказати важко. Однак такі плани видаються вельми самовпевненими. Чи є переможною війна Трампа проти американських медіа — питання дискусійне. Та хай там що відбувається в США, українське суспільство у своїй масі орієнтоване саме на класичні медіа, а не на якісь альтернативні джерела.


За даними соціологів, головним джерелом інформації для 74% наших громадян є телебачення. Друге місце з великим відривом посідають українські інтернет-медіа (27,5%). Соціальні мережі лише на третьому (23,5%). І хоча рівень довіри до всіх джерел невисокий, 40% українців довіряють усе ж таки телебаченню, тоді як інтернет-медіа та соціальним мережам — відповідно лише 14% і 12% (КМІС, 2019). Тож комунікувати з громадянами через відеоблоги та дописи в соцмережах — задум амбітний, але в українських реаліях нездійсненний. Принаймні якщо йдеться про повноцінну рутинну комунікацію, а не ситуативні «вкиди».

 

Читайте також: Без гальм і правил. Як стартувала нова Рада

 

Теоретично в нової влади може знайтися точка опертя і в середовищі класичних медіа. Йдеться про телеканал «1+1», що належить Ігореві Коломойському, з яким нинішнього президента пов’язують давні партнерські стосунки. Але навіть якщо він стане рупором Банкової, цього ресурсу навряд чи буде достатньо. «1+1», безперечно, входить до п’ятірки найпопулярніших телеканалів: його найчастіше дивиться 50% українців. Однак довіряє побаченому лише 24%. Щоб ефективно комунікувати із 44-мільйонною країною, цього явно замало. Причому глядацький рейтинг — субстанція мінлива. Ще півтора року тому, у лютому 2018-го, «плюси» дивився 61% українців, а довіряли їм 35,4% (КМІС, 2018–2019). Тому скидається на те, що відмова влади від «посередників» в особі журналістів — це бажання, не підкріплене реальними можливостями. 


Проте є ще один важливий нюанс. Знущаючись із медіа, нова влада вступає в протистояння не лише з журналістським цехом, а й із громадянським суспільством, принаймні з тією його частиною, яка відчуває себе рушієм змін, започаткованих на Майдані. Історично так склалося, що в Україні журналістське й активістське середовище має дуже багато точок взаємопроникнення, які сформувалися під час обох Майданів, під час протистояння з режимом Януковича та в ході спротиву російській агресії. Певну частину обивателів, які «втомилися від війни» і сприймають події останніх років виключно як телешоу, справді можна налаштувати проти журналістів. Хоча й після цього їхній порядок денний усе одно формуватимуть телевізор та передовиці популярних інтернет-видань. Але протиставити журналістів і громадянське суспільство неможливо, хоч би яким неоднорідним і внутрішньо конфліктним було це середовище. Тим більше якщо неприхованим замовником такого розколу буде влада. «Народ», на апеляціях до якого побудована риторика команди Зеленського, справді існує і справді становить арифметичну більшість. Те, що новій владі вдалося з ним порозумітися, є досягненням безперечним, проте не абсолютним. Бо політичну суб’єктність народна більшість дістає лише раз на п’ять років, коли їй вручають бюлетені. Однак для того, щоб досидіти свою каденцію, влада повинна порозумітися і з тими, хто здатен впливати на перебіг подій у державі й без бюлетенів: медійниками та громадянським суспільством. Але, схоже, цього в команді Зеленського ще не зрозуміли. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.