Політика

  ▪   Володимир Василенко

Tertium non datur

Історичні рішення. Невдовзі після оголошення незалежності, 30 серпня 1991-го, Верховна Рада України заборонила Комуністичну партію, проте за два роки вона відновила свою діяльність аж до заборони у 2015-му. Фото: Укрінформ
Головні віхи української незалежності, важливі уроки й актуальний порядок денний для чинної влади
Матеріал друкованого видання
№ 34 (614)
від 21 серпня

Проголошення незалежної державності України в серпні 1991 року стало визначною і визначальною історичною подією. Воно розірвало ланцюги російського імперського рабства, якими тривалий час була скута нація, й ознаменувало остаточний крах комуністичної системи в Європі та світі.

 

Тектонічні зміни 


Відновлення незалежної державності України було геополітичним тріумфом українського національно-виз­вольного руху. Його результатом стало зникнення комуністичної імперії — Союзу РСР, який президент США Рональд Рейґан свого часу назвав «імперією зла» і який становив загрозу демократичному світу. Незалежна державність України — це величний пам’ятник усім борцям за її волю і запорука розбудови української України як успішної національної держави європейського типу. 


Шлях, який пройшла Україна від моменту проголошення незалежної державності, позначений низкою незаперечних успіхів. Попри всі зусилля Росії, її агентури та п’ятої колони, ми й далі розвиваємося як незалежна держава, у якій функціонують демократичні інститути та забезпечується повага до прав людини.


Україна — визнаний усім світом повноправний член міжнародного співтовариства. Вона не піддалася шантажу й тиску Росії, зробила свій цивілізований вибір, уклала угоду з Євросоюзом і тримає курс на членство в ЄС і НАТО. 


Україна спромоглася дати відсіч збройній агресії РФ, яка здобула тимчасову тактичну перемогу, окупувавши Крим та окремі райони Донеччини і Луганщини, але зазнала стратегічної поразки. Спротив російській агресії засвідчив, що в нас є патріотична провідна верства і патріотичні громадяни, а також воля української більшості жити в незалежній державі європейського, а не азійського типу.

 

Читайте також: Урочисті трансформації


Відсіч збройній агресії Росії супроводжується тектонічними змінами в ментальності більшості громадян України, які віддають перевагу європейським цивілізаційним цінностям як орієнтиру розвитку українського суспільства та держави. У нас сформувалося громадянське суспільство, з яким вимушена рахуватися влада, яке є рушієм і гарантом прогресивного розвитку країни і яке не сприймає комуністичної ідеології. 


В Україні започатковано процес звільнення від енергетичної та економічної залежності від Росії. Триває процес декомунізації та створені умови для розбудови незалежної української помісної церкви. Нам вдалося подолати небезпечні кризові явища в економіці й забезпечити її зростання, реформувати банківську систему, здійснити децентралізацію, запустити низку реформ, зокрема в пенсійній та медичній сферах, створити правову та інституційну інфраструктуру боротьби з корупцією.


Водночас влада не забезпечила високих темпів розвит­ку економіки й справедливого розподілу національного багатства, не спромоглася створити умови для досягнення громадянами України гідних людини рівня і якості життя. Функціонування економіки критично залежить від зовнішніх запозичень, які сягають великих розмірів та обтяжують державний бюджет. Значна частина населення животіє за межею бідності. Провальним виявилося реформування системи правосуддя. Неефективно функціонують механізми боротьби з корупцією. У деяких важливих сферах, зокрема гуманітарній та екологічній, відсутні дієві інструменти захисту життєво важливих національних інтересів.


Частина наших громадян (переважно люди похилого віку) вважають, що причиною всіх теперішніх негараздів є незалежна державність України. А насправді глибинною, базовою причиною відсутності бажаного прогресу в розвит­ку України є руйнівні наслідки тривалого силового утримання української нації в лабетах двох імперій: спочатку царської, а згодом її спадкоємиці — комуністичної.

 

Важкий спадок 


Відновивши незалежну державність, Україна не лише стала господарем власної долі, а й успадкувала надзвичайно складний комплекс проблем, від вирішення яких залежить її розвиток як успішної держави.


Україна розглядалася і практично була перлиною в короні як царської, так і комуністичної імперії. Їхні владні інституції постійно вживали системних заходів, спрямованих на знищення національної ідентичності українців, запобігаючи будь-яким спробам політичного самовизначення України як самостійного і самодостатнього національного організму.


Внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики обох імперій Україна тривалий час розвивалася як залежна частина імперського цілого. І цей розвиток був підпорядкований імперським потребам, а не потребам української нації. Особливо підступною, жорстокою і масштабною політика Кремля стала після Жовтневого перевороту 1917 ро­ку. Комуністичний режим в Україні був побудований із великим запасом міцності, а його каральний апарат використовувався для перманентних переслідувань і зачисток української національної еліти. 

Відновлення незалежної державності України було геополітичним тріумфом українського національно-визвольного руху. Його результатом стало зникнення комуністичної імперії — Союзу РСР


На момент відновлення незалежності національно-державний організм України був суттєво деформований. Економіка України, що ґрунтувалася на запереченні приватної власності, була частиною жорстко централізованого імперського економічного комплексу. Планування стратегії її розвитку здійснювалося з Москви й було орієнтоване переважно на нарощування потуги радянського ВПК. Отже, Україні треба було збудувати самодостатню національну ринкову економіку на успадкованому нею уламку планової імперської економічної системи. Уламок був потужним, але практично без замкнених циклів виробництва продукції. Його підприємства, розраховані на обслуговування всього Союзу РСР, не мали повноцінних міжнародних зв’язків і не були інтегровані у світову економіку.


Соціальна сфера, базована на тоталітарному патерналізмі і спрямована на культивування в суспільстві  споживацької ментальності, фінансувалася державою за залишковим принципом. Її функціонування задовольняло первинні потреби людей, однак не забезпечувало належних якості та рівня життя. Встановлений державою розмір зарплат і пенсій був однаковий для певних категорій професій, але досить низький. Визначальними рисами радянської соціальної дійсності були черги і дефіцити всього, починаючи від харчів і закінчуючи одягом, побутовою технікою, автомобілями, житлом, якісним медичним обслуговуванням тощо, з одного боку, та політичні переваги й матеріальні привілеї, встановлені для радянської партійної номенклатури, з другого. Комуністичний режим запровадив тотальну матеріальну залежність усіх членів суспільства від держави і використовував її як потужний інструмент впливу й тоталітарного контролю над суспільством.

 

Читайте також: Незалежність


На території України було розташоване потужне угруповання Збройних сил Союзу РСР. Однак національної армії не існувало. Її треба було створювати практично з нуля.


Населення України впродовж усіх років існування в межах СРСР було об’єктом системної й постійної індокринації через систему радянської освіти та виховання, а також  за допомогою потужної повсякденної комуністичної пропаганди. Значну частину людності в багатьох великих містах України, особливо на півдні та сході, становили не свідомі громадяни, а зазомбовані та зденаціоналізовані маси. Радянська культурна політика була цілковито інтегрована в загальну стратегію ліквідації української нації й мала дискримінаційний характер із ознаками расизму. Керівництво Союзу на розвиток культури в Українській РСР виділяло 3,8 крб на одну людину, а в РФ — 12,8 крб. В українців постійно культивувався комплекс меншовартості через маніпулятивне поширення тези про вищість російської мови та культури.


Зусилля комуністичного режиму були спрямовані на реалізацію концепції злиття націй у єдину соціальну російськомовну спільноту — радянський народ. Із цією метою в Україні здійснювалася масштабна русифікація. 


«Радянський народ» виховувався в дусі ворожнечі до капіталістичного Заходу, його культури, цінностей та інституцій, особливо до Організації Північноатлантичного договору (НАТО), яка таврувалася як агресивний військовий блок.


Завданням усіх радянських структур було виховання в українців імперської свідомості, у якій не було жодного місця ідеї не тільки незалежної державності України, а й її самостійного та самодостатнього культурного розвитку. 


Підсумовуючи, можна сказати, що імперська гуманітарна політика була спрямована на руйнування глибинного підґрунтя української державності — української національної ідентичності. Отже, подолання імперської спадщини в гуманітарній царині треба було починати з позначки зі знаком мінус. Слід також зважати на колосальні демографічні втрати, яких українська нація зазнала в процесі збройної боротьби з російськими поневолювачами та внаслідок голодоморів і двох світових війн. Ці кількісні втрати, які значно послабили наш демографічний потенціал, супроводжувалися втратами якісними, яких зазнавала провідна українська верства. Внаслідок активного й постійного поборювання комуністичним режимом так званого українського буржуазного націоналізму, а також тривалої політики русифікації та частина української інтелігенції, яку оминули репресії, була залякана й дезорієнтована, а її питомі прошарки фізично винищені.

 

Стратегічні помилки


Незважаючи на колосальні зусилля комуністичного режиму, спрямовані на придушення українського національно-визвольного руху, протягом усього XX століття найкращі представники української нації не припиняли відкритої та підпільної, легальної та нелегальної боротьби за національні права і волю України. Їхній спротив імперському поневоленню на різних відтинках історії набував різних форм, мав різні масштаби й здійснювався різними способами та методами, але не припинявся ніколи. Вони мали розуміння та моральну підтримку мовчазної української більшості, яка існувала завжди, ніколи не сприймала комуністичного режиму й гени свободи якої були незнищенними. Саме енергію цієї української більшості розбудив Народний рух України, використав її силу в боротьбі за відновлення незалежної державності.


Народний рух України виконав свою історичну місію, відігравши вирішальну роль у відновленні нашої незалежної державності. Однак його керівництво не спромог­лося належним чином використати увесь потенціал для подолання наслідків імперської спадщини та подальшої розбудови української державності на новій якісній основі. Середовище НРУ, навіть його активна частина, підсвідомо виходило з того, що варто Україні проголосити незалежність, як усі питання державного будівництва вирішаться самі собою й вона автоматично стане успішною державою.
Однак дива не сталося, оскільки українське суспільство та політикум були ідеологічно розколотими, національно-державний механізм залишався нереформованим, а системна політика державотворення несформованою. Чимало простих громадян і політиків, навіть тих, що стояли на державницьких позиціях, обстоювали необхідність збереження тісних зв’язків із Росією та виступили проти членства України в ЄС і НАТО. Частина політикуму пов’язувала успішний розвиток України зі сподіваннями на беззастережну економічну допомогу та сильну політичну підтримку Заходу. Водночас існував підтримуваний певними прошарками суспільства сегмент політикуму, який вороже ставився до самої ідеї незалежної державності України й намагався саботувати й підірвати процес становлення української національної демократичної держави європейського типу. Уособлювала цей сегмент частина партійної радянської номенклатури, представники якої залишились у владних структурах незалежної України. Концентрованою матеріалізацією суспільної роз’єднаності була Верховна Рада перехідного періоду, яку було обрано до незалежності навесні 1990 року, яка ухвалила Акт проголошення незалежності та яка існувала й далі.

 

Читайте також: З українськими прапорами на кордони міліції

 

Через брак професійних знань та досвіду державотворення, а також недооцінку небезпеки імперського реваншу лідери українських національно-демократичних сил припустилися щонайменше трьох стратегічних помилок, а саме:

• не створили на базі НРУ єдиної потужної ідеологічної партії, яка світоглядно стояла б на позиціях україноцентризму й була б спроможна успішно протидіяти КПУ та іншим проросійським силам в українському політикумі;
• не висунули єдиного кандидата на виборах першого президента України;
• не досягли домовленості щодо підтримки пропозиції новообраного президента України Леоніда Кравчука якомога швидше провести дострокові вибори до ВР.

Голосування у Верховній Раді 24 серпня 1991 року за Акт проголошення незалежності України значної частини групи 239, що становила комуністичну парламентську більшість, і заборона 30 серпня президією ВР Комуністичної партії України породили в уявленні представників демократичної опозиції фантастичну презумпцію «слухняності» комуністів. Відповідно до цієї презумпції відтепер комуністи в парламенті голосуватимуть разом із депутатами від Народної ради, які становили парламентську опозиційну меншість (приблизно 120 осіб).


Але ці очікування, цілком природно, не справдилися. КПУ якийсь час справді була формально заборонена, але уособлювана конкретними депутатами-комуністами парламентська комуністична більшість реально збереглася. Невдовзі комуністи оговталися й домоглися ухвалення 14 травня 1993 року нової постанови президії Верховної Ради, що дозволяла «громадянам України, які поділяють комуністичні ідеї», створювати партійні організації відповідно до чинного законодавства. 19 червня 1993-го у Києві відбувся установчий з’їзд комуністів, який задекларував створення нової КПУ. Проте цей з’їзд комуністи позначили як XXIX, а в установчих документах проголосили, що новостворена партійна структура є «спадкоємицею ідей і традицій» забороненої старої КПУ. 


Відновлена Компартія була зареєстрована в Міністерстві юстиції 9 жовтня 1993 року і взяла участь у парламентських виборах у 1994-му, що відбулися за мажоритарною системою у два тури в березні — квітні. У сформованій за результатами виборів Верховній Раді України КПУ мала 85 депутатів. Ще 39 депутатів провели ідеологічно споріднені з нею Селянська партія (18), Соціалістична партія (14), Партія праці (4), Громадянський конгрес (2) та Партія відродження Криму (1). Народний рух України, який на той час трансформувався в партію, мав 20 депутатів. Інші політичні сили центрального та правого спрямування провели 25: УРП (9), КУН (5), ПДВ (3), Демпартія (2), СДП (2), Українська консервативна партія (2), ХДП (1), УНА (1). 168 депутатів були обрані до ВР як безпартійні.


Отже, у перші роки незалежності України через неспроможність лідерів українського політикуму антикомуністичного спрямування створити єдину потужну ідеологічну партію відбулися консолідація КПУ й фрагментація національно-демократичних сил. Це унеможливило: 

1. ухвалення закону про люстрацію та формування нової, справді української влади; 
2. недопущення до владних структур представників спецслужб та агентів впливу Кремля; 
3. започаткування ефективних реформ, спрямованих на подолання комуністичної спадщини та розбудову української національної держави європейського типу.

 

Наріжні камені нашого фундаменту 

 

У сформованих після проголошення незалежності України органах державної влади бракувало критичної маси патріотично налаштованих професіоналів з україноцентричним світоглядом і досвідом державного будівництва. Брак світоглядної та ідейної єдності серед представників законодавчої та виконавчої влади зумовлювала невизначеність цивілізаційного вибору України та сумнозвісну багатовекторність її зовнішньої політики. Відсутність серед керівництва держави та держслужбовців людей із хорошою освітою, досвідом національного державотворення й стратегічним мисленням породжувала недооцінку російської загрози та переоцінку можливостей західної підтримки. 

 

Комплекс національної меншовартості, яким була уражена значна частина української еліти, заважав усвідомити, що незалежну українську державу можна побудувати, спираючись насамперед на власні сили. Далеко не всім було зрозуміло, що це не одномоментний акт, а складний і болісний процес, який має відбуватися відповідно до об’єктивно існуючих загальних закономірностей формування та функціонування національної держави та з урахуванням необхідності виправлення деформацій, яких українська нація зазнала в роки її силового утримання в складі комуністичної імперії. 


Серед владної еліти не було і, здається, досі немає чіткого розуміння того, що стіни будівлі будь-якої держави мають спиратися на міцний фундамент із п’яти наріжних каменів, якими є економічний, безпековий, соціальний, гуманітарний та правовий блоки. Вони є основою і джерелом життєдіяльності та життєзабезпечення держави, суспільства й громадян.


Функція економічного блоку полягає у створенні національного багатства та матеріальних ресурсів, необхідних для утримання всіх державних структур та їхнього апарату, а також умов для забезпечення належного рівня і якості життя громадян. Безпековий блок є відповідальним за силовий захист держави та суспільства від зовнішніх і внутрішніх загроз. Призначенням соціального блоку є піклування про фізичне здоров’я нації через проведення справедливої соціальної політики, спрямованої на створення умов, що дадуть змогу кожному громадянинові вільно реалізувати власний потенціал і задовольняти свої матеріальні потреби. 


Гуманітарний блок функціонально відповідальний за ментальне здоров’я нації, збереження та зміцнення її ідентичності через здійснення націєцентричної гуманітарної політики в мовно-культурній освітній, інформаційній, історіософській та конфесійні сферах. Правовий блок — це ґрунтована на Конституції система законів і підзаконних юридичних актів, що регулюють суспільні відносини в найважливіших сферах, і система правосуддя, яка має функціонувати відповідно до принципу верховенства права, забезпечувати конституційний правопорядок, надійний юридичний захист прав громадян і справедливість у суспільстві.

 

Читайте також: Тиха Незалежність


Кожен із цих блоків повинен функціонувати не автономно та відокремлено один від одного, а збалансовано й у тісній системній взаємодії. Лише за таких умов держава може бути ефективним і самодостатнім соціальним організмом, спроможним належним чином гарантувати національну безпеку, суспільну справедливість і добробут громадян. На жаль, до цього часу процес державотворення, реформування та модернізації країни в ключових сферах її життєдіяльності та життєзабезпечення відбувається незбалансовано, несистемно і хаотично. 

Росія чинить проти України не лише збройну, а й гуманітарну агресію, мета якої полягає не у веденні ворожої антиукраїнської пропаганди та отруєнні українців ідеологемами «русского мира» і навіть не в запереченні нашого права на державність, а в тотальному знищенні української ідентичності


Колосальним гальмом розвитку України залишається кланово-олігархічна економічна система, без зламу якої неможливо подолати корупцію, побудувати справедливе правосуддя, здійснити реструктуризацію та модернізацію національної економіки, визначити пріоритетні сфери економічного розвитку країни, створити конкурентне бізнес-середовище й сприяти появі великого прошарку малих і середніх власників, які своєю працею створюють національне багатство та забезпечують власний добробут.


Україна спромоглася дати відсіч збройній агресії Росії, але зазнала тимчасових територіальних втрат через тривале нехтування потребами національних збройних сил, кульмінацією якого стала свідома їх руйнація за режиму Януковича. Сьогодні керівництво держави та частина суспільства усвідомлюють необхідність зміцнення та підвищення обороноздатності України. Однак захист Вітчизни і перемога у війні через політику влади не стала справою всього суспільства. 


В Україні досі відсутня системна україноцентрична гуманітарна політика. Це створює загрозу національній єдності та підриває ідентичність країни, що є глибинною основою національної державності. Слід пам’ятати, що Росія чинить проти України не лише збройну, а й гуманітарну агресію, мета якої полягає не у веденні ворожої анти­української пропаганди та отруєнні українців ідеологемами «русского мира» і навіть не в запереченні нашого права на державність, а в тотальному знищенні української ідентичності, а отже, остаточному нищенні України як нації, держави та геополітичної реальності.


Активна системна гуманітарна політика є знаряддям формування національної еліти та провідної владної верстви, без якої наша держава не може ефективно функціонувати. Інакше кажучи, відсутність системної україноцентричної гуманітарної політики у мовно-культурній, освітній, інформаційній і конфесійній сферах, а також у сфері національної політики історичної пам’яті, є стратегічною загрозою номер один для існування української держави (див № Тижня 12/2014, 10/2015). Започаткування такої політики поряд зі зміцненням обороноздатності країни, ліквідацією кланово-олігархічної системи та підвищенням рівня добробуту українців має стати пріоритетом нової влади, якщо вона є українською і дбає про долю України.


Команда Володимира Зеленського, вигравши президентські вибори й завершивши переможно парламентську виборчу кампанію, опинилася в унікальній ситуації. Ніколи в історії України парламентська фракція, яка підтримує президента, не мала такої переважаючої більшості у ВР. Отже, будь-який закон чи інший нормативний акт, щодо підтримки якого є принципове політичне рішення президента та його команди, буде ухвалене парламентом. Відповідно до ст. 93 Конституції України президент має право законодавчої ініціативи, а законопроекти, визначені ним як невідкладні, розглядаються Верховною Радою позачергово. Усе це робить законодавчі повноваження Зеленського якщо не формально юридично, то політично і практично необмеженими й дає йому можливість швидкого створення законодавчої бази для реформування та реорганізації країни, а також усунення перекосів і дисбалансу у її розвитку. Сьогодні президент України Володимир Зеленський має виняткову можливість зберегти високу довіру суспільства, започаткувавши результативні реформи в економічній, оборонній, соціальній, гуманітарній та правовій сферах.

 

Після трьох революцій 


Становлення України як незалежної держави пройшло через три основні етапи:

• Революція на граніті 1990 року, яка була символом прагнення української нації до незалежної державності;
• Помаранчева революція 2004-го, яка була протестом проти антидемократичного режиму Кучми та порушення права громадян на свободу вибору влади;
• Революція гідності кінця 2013-го — початку 2014-го, яка була протестом проти кримінального режиму Януковича та спроби позбавлення української держави її права на вільний вибір шляху свого цивілізаційного розвитку. 

 

Тож президентство Володимира Зеленського може стати або переможним і завершальним етапом мирної розбудови України як успішної національної демократичної держави європейського типу, або ще одним проміжним і не обов’язково мирним етапом новітньої української революції. Чи станеться в Україні ще одна революція, залежатиме від поведінки нового керівництва. З огляду на нинішній стан українського суспільства повторення владою помилок своїх попередників, імітація реформ та зловживання повноваженнями можуть спричинити потужний суспільний вибух. Його сила буде прямо пропорційна рівню суспільних очікувань, які ніколи не були такими високими і не охоплювали такі широкі маси молоді включно з учасниками відсічі збройної агресії Росії.
У результаті трьох українських революцій, а точніше трьох етапів новітньої української революції, в Україні сформувалося громадянське суспільство й виявилася тенденція підтримки ним тих політичних сил, які виступають за зміцнення незалежної демократичної національної державності України та її подальший європейський і євроатлантичний розвиток.  

 

Фото Укрінформ

Фото Андрій Ломакін

Здобуток. У результаті трьох українських революцій, а точніше трьох етапів новітньої української революції, в Україні сформувалося громадянське суспільство


Водночас в Україні все ще є окремі політики, які мають підтримку зазомбованої російською пропагандою електоральної меншості. Вони й намагаються нав’язати владі та суспільству ініціативи та рішення, реалізація яких призведе до руйнації підвалин незалежної державності України та перетворить її на безправну губернію «русского мира». Сьогодні ці політичні маргінали і ретрогради сконцентровані в парламентській фракції під назвою «Опозиційна платформа — За життя». Насправді очолювана Віктором Медведчуком і Вадимом Рабіновичем платформа є не парламентською опозицією, а групою осіб, які стоять на антидержавних, антинародних, антинаціональних позиціях і захищають імперські інтереси Росії. Не випадково хтось із новообраних депутатів Верховної Ради назвав цю фракцію окупаційною платформою.
Три парламентські фракції новообраної ВР — «Батьківщина», «Європейська солідарність» та «Голос» — можуть і мають створити демократичну парламентську опозицію й запропонувати фракції партії «Слуга народу» утриматися від будь-яких кроків, спрямованих на легітимізацію групи Медведчука — Рабіновича через відмову у виділенні їй квот в органах парламенту та виконавчій владі.


Водночас демократична опозиція має домовитися з фракцією «Слуги народу» про конструктивну взаємодію та визначити заборонні «червоні лінії». Зокрема, сторони повинні домовитися про те, що неприпустимими є:

• зміна зафіксованого в Конституції цивілізаційного вибору України та її курсу на повноцінне і повноправне членство в НАТО та ЄС;
• будь-які територіальні поступки Росії та надання особ­ливого статусу будь-яким частинам території України;
• амністія особам, які вчинили або вчинять воєнні злочини чи злочини проти миру під час збройної агресії Росії проти України;
• тотальна люстрація та переслідування з політичних мотивів представників попередньої влади;
• скасування мораторію на вільний продаж землі без законодавчого закріплення принципу, відповідно до якого «основою земельного устрою України є приватне фермерське господарство сімейного типу», а також без законодавчого регулювання правил продажу землі сільськогосподарського призначення;
• скасування законів України про декомунізацію, особ­ливості політики із забезпечення державного суверенітету на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, про забезпечення функціонування української мови як державної.

 

Простий вибір. Без продуманої україноцентричної політики Володимир Зеленський приречений на поразку в протистоянні з Росією

 

Володимир Зеленський та лідери трьох парламентських фракцій Святослав Вакарчук, Петро Порошенко та Юлія Тимошенко мають виходити з того, що парламентська опозиція також є владою. І в питаннях, що стосуються державності України, зміцнення її ідентичності та політичної єдності, підвищення рівня обороноздатності та національної безпеки, відсічі будь-яким імперським зазіханням, зокрема збройній агресії Росії, а також подолання її наслідків, вони повинні конструктивно співпрацювати. Це імперативна вимога. Важливу роль у захисті національних інтересів України можуть і мають відіграти позапарламентські українські сили, які на сьогодні організаційно роздроблені і досі не спромоглися домовитись про створення потужної української ідеологічної партії. Президент Зеленський може відіграти позитивну роль у їхньому згуртуванні та заохоченні до спільних дій на благо держави. 

 

Читайте також: Яка в нас суспільна угода?


Успішний розвиток України та успіх Володимира Зеленського як президента залежатимуть від того, чи забезпечать він і його команда послідовне проведення системної україноцентричної внутрішньої та зовнішньої політики, чи під тиском зовнішніх і внутрішніх антиукраїнських сил підуть на поступки, що підриватимуть підвалини незалежної державності України. Або Володимир Зеленський, спираючись на українську суспільну більшість, увійде в історію як великий президент України, або, задовольняючи імперські примхи інших держав і ведучись на забаганки антиукраїнської меншості, зазнає цілковитого краху. Tertium non datur. Третього не дано. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.