Політика

  ▪   Юрій Лапаєв

США-Китай-Росія. Між полюсами

Історичний досвід світових війн показав, що вміння правильно обирати союзників може важити більше, ніж кількість солдатів, техніки та боєприпасів
Матеріал друкованого видання
№ 31 (612)
від 8 серпня

Доводиться тільки припускати, якими виявилися б результати, якби склад Антанти або антигітлерівської коаліції був іншим. Зважаючи на те що у світі чимдалі виразніше формуються ті самі умови, які колись призвели до глобальних конфліктів, а саме мілітаризація, безсилля дипломатії та невідповідність апетитів деяких гравців їхньому нинішньому статусу, балансування між центрами сили знову стає актуальним.

 

Вихідне положення

Одним із перших елементів підготовки до бою є рекогностування, визначення положення власних сил, противника та місця майбутньої битви. Отже, якщо провести аналогії, Україні варто вже тепер замислитися над тим, що може статися в наступні 20–30 років і відповідно вибудовувати свою зовнішню та безпекову політику. Сьогодні одним з імовірних конфліктів, що здатен набути глобального характеру, є відносини між США та КНР. У стратегії національної безпеки США визначено, що Китай кидає виклик американській силі, впливу та інтересам, намагаючись підірвати безпеку та процвітання Сполучених Штатів. І для цього Пекін застосовує не лише класичну військову силу, а й економічні засоби. Уже нині країни перебувають у фазі торговельної війни, яка то переривається нетривалими «перемир’ями», то знову посилюється випадом однієї зі сторін. Так, 1 серпня президент США Дональд Трамп укотре анонсував запровадження у вересні цього року додаткового 10% мита на китайський імпорт, яке торкнеться товарів на суму більше ніж $300 млрд. Китай, своєю чергою, покладає відповідальність за беззмістовні переговори на Вашингтон, обмежуючи закупівлю товарів у Сполучених Штатах.

 

 

Крім бізнес-фронту поступово набирає обертів ситуація в Південно-Китайському морі. Свої претензії на острови Спратлі Пекін дедалі міцніше підкріплює силою власного військово-морського флоту, створюючи загрозу для вільного мореплавства й торгівлі інших країн. Днями речниця Держдепартаменту США Морґан Ортаґус назвала поведінку Піднебесної булінгом та застерегла від провокацій і дестабілізації в регіоні. Китай, утім, стрімко нарощує можливості свого флоту, готуючись кинути виклик одноосібному лідерству Америки в Тихому океані. Не відстають і китайські сухопутні сили та авіація: зберігаючи темпи розвитку, за кілька десятиліть вони можуть зрівнятися зі США. Китайські хакери окремо або за певної підтримки з боку північнокорейських кіберзлочинців уже нині є цілком реальною загрозою. 2 серпня було офіційно оголошено про вихід Сполучених Штатів із Договору про заборону ракет середньої та малої дальності (ДРСМД). Китай, який не був стороною цього договору, уже встиг висловити своє обурення. Після чого міністр оборони США Марк Еспер натякнув на можливе розміщення новітніх ракет у Південній Кореї, Тайланді чи Японії та розкритикував дії Китаю в Тихоокеанському регіоні, назвавши їх агресивними.

 

 

Що це означає для України? Така вихідна ситуація не обов’язково має закінчитися глобальною війною, принаймні сьогодні ще можливо вирішити окремі суперечки в дипломатичний спосіб. А відкритий конфлікт між Америкою та Китаєм у разі його розгортання, найімовірніше, відбуватиметься в Тихоокеанському регіоні, далеко від наших кордонів (звичайно, якщо не йдеться про дещо апокаліптичний сценарій повномасштабної війни із залученням міжконтинентальних ракет, бо тоді відстань не матиме жодного значення). До того ж сучасне становище України виключає істотний вплив на ці події, від нас мало що залежатиме, ми зможемо лише спостерігати за зіткненням супердержав. Питання в тому, на чиєму боці ми це робитимемо. Не менший інтерес викликає інший аспект: як розвиватимуться наші відносини з РФ, якщо виникне такий конфлікт.

 

Читайте також: Китай менше торгує й інвестує

 

Місце Росії в протистоянні супердержав

Стосовно Кремля думки експертів різняться. Дехто, як-от Браян Вітмор, старший науковий співробітник і керівник програми дослідження Росії в Центрі аналізу європейської політики, у своєму інтерв’ю для Тижня зазначив, що РФ вимушено зближується з Піднебесною, але це не є союзом рівних партнерів (див. Тиждень, № 17/2019). Москва, за його словами, шукає союзників, але невідомо, чи готова вона довго миритися з роллю сировинного придатка для Пекіна. Занепокоєння можливим союзом КНР та РФ висловлюють й інші американські аналітики. Так, уже колишній голова національної розвідки США Ден Коутс на початку цього року зазначав, що «кращих відносин між Росією та Китаєм не було з 1950-х». Це підтверджується зростанням торгівлі між двома країнами, проведенням спільних військових навчань і зовнішною політикою.

 

 

Якщо повернутися ближче до України, то показовою є позиція Пекіна щодо резолюцій ООН стосовно нашої країни. Здебільшого це утримання від голосування або підтримка російських пропозицій. Природа двох режимів однакова, обидва авторитарні лідери відкрито чи приховано дотримуються антизахідного курсу й уже готові перевіряти західний світ на міцність. Один із нещодавніх прикладів — ситуація з порушенням російськими та китайськими військовими літаками повітряного простору Південної Кореї та Японії під час спільного патрулювання 23 липня. Можливою метою такого маневру була розвідка можливостей ППО цих двох країн від часу підльоту винищувачів до наявної системи управління, для чого були використані літаки ДРЛВ А-50 та KJ-2000. Невипадково така провокація проти двох основних союзників США в Тихоокеанському регіоні відбулася одночасно з офіційним візитом радника Трампа з безпеки Джона Болтона до Сеула. І це зближення Москви та Пекіна є великою загрозою для США, адже Росія може виступити в ролі козиря, який однозначно вирішить результат протистояння між супердержавами.

 

 

Своєю чергою, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» Михайло Гончар вважає, що між Росією та Китаєм уже триває конфлікт, хоч поки що в латентній формі. Це зумовлено економічними чинниками, демографією, наявністю великого спільного кордону та низкою історичних територіальних претензій. «Ще з часів Російської імперії Москві вдалося забрати собі низку китайських територій, тепер починається зворотний процес», — зазначив він. За словами експерта, відкритих воєнних дій між цими країнами чекати не варто, експансія Пекіна може відбуватися приховано, гібридно. Такий варіант розвитку подій повністю влаштовує Україну, адже що більше проблем Кремль матиме на східному напрямку, то менше можливостей для дестабілізації у нього буде на західному. Хоча, на думку Гончара, інструментів для підштовхування Китаю до активних дій проти РФ у Києва немає.

 

 

Також, за словами Михайла Гончара, серед американських політиків є велика ілюзія, що Росія та США можуть бути союзниками в боротьбі з експансією КНР і в разі воєнного конфлікту Москва виступить на боці Америки. Він вважає, що для Кремля саме Вашингтон, а не Пекін, є уособленням «глобального зла» й джерелом кольорових революцій, проти чого він ладен боротися спільними зусиллями з Китаєм. До того ж нинішній російський режим, маючи обмежену силу, навряд чи буде спроможний змінити правила гри й муситиме прислуховуватися до директив «старшого» партнера — Китаю. Пекін уже давно перестав бути великою, але слабкою державою, і тепер саме він диктуватиме свої умови.

 

 

Водночас є й протилежні погляди. Окремі аналітики вважають, що стратегія Заходу полягає у відновленні дружніх відносин із Москвою. Саме для того, щоб повернути важливого союзника. За розрахунками, американська армія в стратегічній перспективі може не здолати Китай самотужки, саме тому Вашингтону потрібен Кремль як союзник, а не як ворог. З огляду на цей сценарій на Росію не можна тиснути, зокрема й через санкції, щоб не відлякати від дружби із Заходом. Приклади такої різкої зміни відносин між союзниками світова історія вже знає: пакт Молотова — Ріббентропа (а до нього Рапалльський договір 1922 року) й наступний за ним спільний радянсько-німецький парад із нагоди розділу Польщі в 1939-му навряд чи відображали те, що станеться два роки потому. Своєрідним індикатором реалізації такого варіанта може слугувати Україна: якщо питанню російської агресії надаватимуть менше уваги, це може свідчити про початок потепління. Так може відбутися тому, що, на жаль, Україна становить меншій інтерес для Заходу, ніж Росія, особливо зважаючи на фактор Китаю.

 

Читайте також: Навіщо Китай інвестує в Центрально-Східну Європу

 

Український інтерес без ілюзій

Отже, відносини з КНР Україні варто вибудовувати за прагматичним принципом, щоб не нашкодити стратегічному партнерству із західним світом. Так, експерти аналітичного часопису «Чорноморська безпека» нещодавно зазначали, що в гонитві за швидкою вигодою Україні не слід ставити під загрозу свій довгостроковий розвиток і відносини з найбільшим стратегічним партнером — Сполученими Штатами. Останні, на відміну від Китаю, надають Україні дипломатичну, політичну та військову підтримку у відсічі російській агресії загалом та в Азово-Чорноморському регіоні зокрема. Піднебесна так чи інакше передусім дбає про власні національні інтереси, тому покладатися на неї як на надійного стратегічного партнера у сфері безпеки ризиковано.

І хоча сьогодні Заходу бракує єдності, ЄС лихоманить від внутрішніх суперечностей, а зовнішня політика США радше шкодить найближчим союзникам, ніж є корисною для них, відмовлятися від задекларованого євроатлантичного курсу не варто. Попри дещо непередбачувану поведінку Дональда Трампа саме Америка є найбільшим донором України. За даними Міноборони, на неї припадає 70% загальної військово-технічної допомоги, яку наша країна отримала протягом 2014–2019 років. Натомість Китай від підтримки українських військових чи дипломатичної боротьби проти російської агресії утримався. Крім того, китайська компанія допомагала РФ будувати так званий енергоміст до анексованого Криму, перетворивши себе на пасивного співучасника злочинів путінського режиму. Хоча Китай міг би й відмовитися з огляду на, скажімо, послідовну підтримку принципу «одного Китаю» з боку офіційного Києва.

 

Читайте також: Розвідка США про співпрацю Росії та Китаю 

 

Однак треба також зазначити, що ймовірний американсько-китайський конфлікт не в інтересах України. Адже опосередковано він відвертає увагу й сили Заходу від Російської Федерації, розв’язує останній руки в Європі та, зокрема, у нашій країні. Це треба розуміти, вибираючи союзників на перспективу. А в торговельній війні між цими супердержавами важливо тримати певну дистанцію від КНР і не перетворитися на інструмент обходження американських обмежень через відкриття свого ринку.

 

 

Водночас Україна не може повністю відмовитися від співпраці, передусім економічної, з Піднебесною. Попри всі ризики китайських інфраструктурних проектів на кшталт «Один пояс — один шлях» наша країна нагально потребує значних фінансових інвестицій для перезапуску економіки та надолуження рівня сусідів-європейців. Джерел для цих інвестицій не так багато, а готових їх надати ще менше. Втім, безумовно, погоджуватися на «дешеві» китайські кредити не варто, судячи із ситуації в низці африканських країн, де Пекін фактично конвертував свою фінансову допомогу в політичний вплив.

Ще одним аспектом, який треба брати до уваги, є активне використання телекомунікаційного обладнання, виробленого в КНР, для кіберрозвідки або промислового шпигунства. Свідченням цього є нещодавній скандал із телеком-гігантом Huawei. На технічному або програмному рівні виробник створює приховані входи, так звані backdoor, які за потреби можуть використовуватися для проникнення до інформаційних систем користувача. Головна проблема в тому, що такими вразливостями здатні скористатися не лише спецслужби певної держави, а й звичайні кіберзловмисники. Можна сказати, що принаймні частково українська влада цю небезпеку розуміє, адже в державному секторі обладнання Huawei не використовується. Ще раніше, 2017-го, Китай передав Україні телекомунікаційне обладнання вартістю близько $100 тис. як подарунок до 25-ї річниці дипломатичних відносин між країнами. Утім, вітчизняне МЗС вирішило не підключати подаровані комп’ютери до мереж відомства й передало обладнання дипломатичній академії.

Інакша ситуація на рівні приватного бізнесу та корпорацій, куди держава не має права втручатися. Так, системи Huawei використовує щонайменше один національний оператор мобільного зв’язку через нижчу вартість техніки. А одноосібне лідерство Китаю в розробці технології зв’язку 5G відкриває можливість у майбутньому контролювати інтернет, що також можна розглядати як загрозу безпеці не лише України, а й усього світу. Крім того, Китай відомий своїм хистом до копіювання новітніх технологій. В Україні особливий інтерес для нього нині становлять перспективні розробки в ракетно-космічній та авіаційній галузях і машинобудуванні. Тому, реалізовуючи українсько-китайські проекти в цих напрямах, потрібно особливо уважно дивитися на ризики для наших національних інтересів, а також мати на увазі позицію стратегічних закордонних партнерів. Отже, будь-яка торгівля з Піднебесною має відбуватися під знаком раціональності й з огляду на національну безпеку.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.