Політика

  ▪   Максим Віхров

Мовний закон: системний захист

Як новий закон про мову може зламати головні механізми русифікації України
Матеріал друкованого видання
№ 21 (601)
від 23 травня

Ухвалення Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (№ 5670-д), безперечно, залишиться однією з найважливіших подій нинішнього року. Враховуючи дражливість теми і масштаби запроектованих змін, законо­творці зробили перехідний період якомога м’якшим: документ набере чинності лише через два місяці після публікації, тобто в липні 2019-го, а покарання за його порушення почне застосовуватися лише з 2022-го. Тож звинуватити владу в «мовній шокотерапії» неможливо. Але цілком зрозуміло, що і тепер, і через три роки невдоволених нововведеннями у мовній царині залишиться чимало. Відчуваючи настрої останніх, політики та керівники держави стоятимуть перед спокусою лібералізації мовного законодавства, а то й цілковитого скасування цьогорічних нововведень. В умовах демократії такі ризики завжди будуть реальними, тим паче в часи, коли популізм знову стає тектонічною силою політики. Тож ухвалення мовного закону — це лише початок довгої та виснажливої боротьби, що потребуватиме консолідованих зусиль відповідальної частини політикуму, чиновництва та громадськості. Захистити документ і домогтися його практичного застосування — завдання, без перебільшення, історичної ваги, бо саме так є шанс зламати механізми зросійщення, запущені в Україні ще за радянських часів.

 

Читайте також: Мовний закон: торги недоречні


Те, що коліщата русифікації не перестають крутитися й сьогодні, є очевидним фактом. Особливо наочно їхня дія виявилася в південних та східних регіонах України, що зазнали найжорсткішого зросійщення. Його механізми, що діяли там у 1960–1970-х, докладно описав дисидент Олекса Тихий, учитель української мови з Донеччини, в’язень (і жертва) радянських таборів. Після розпаду СРСР місцеві еліти стали використовувати зросійщення вже у власних цілях, саботуючи інтеграцію південно-східних регіонів із мовним та культурним полем України. Найвищим досягненням цих еліт став прихід до міністерського кабінету Дмитра Табачника, який намагався розвернути в бік Москви всю гуманітарну політику держави, а також горезвісний закон Ківалова — Колесніченка, що де-факто легалізував механізми русифікації, які раніше діяли переважно неформально. На щастя, у 2018-му цей закон втратив чинність і ситуація в мовній царині повернулася до попереднього стану. Запровадження мовних квот для радіо й телебачення, а також ухвалення у 2017-му закону про освіту посилили становище української. І ось тепер новий документ за умови належного застосування може відкрити шлях до відновлення мовного середовища України, насамперед у найбільш зросійщених регіонах.


Отже, про які саме механізми русифікації йдеться? Передусім мова про понижений статус української, що була для мешканців УРСР необов’язковою — простому громадянинові достатньо було опанувати «общепонятный язык». «На моїх очах українські школи стали російськими. Дитячих садочків українських немає зовсім. Я запитував себе: чому? Відповідь одна: бо так хочуть батьки і діти. А чому вони так хочуть? Бо технікуми, ПТУ, виші, армія, підприємства, лікарні, крамниці, установи послуговуються російською», — писав Тихий про реалії радянської Донеччини. З набуттям Україною незалежності виникла суперечлива ситуація. Українська мова дістала статус єдиної державної, але володіти нею громадяни зобов’язані не були. Навіть у тих вузьких сферах, де без знання української було не обійтися, її статус підривало масове нехтування законодавством. У результаті в значній частині країни у мовній царині зберігалася практично радянська ситуація.

 

Читайте також: Мовний закон: перший крок

 

Приміром, на Донбасі українська була переважно мовою викладачів української та історії, а також мовою офіційних протоколів, причому в часи, коли діяв закон Ківалова — Колесніченка, нехтували навіть останнім. Однак тепер обов’язок громадян України володіти державною мовою зафіксований законом № 5670-д. Відповідну вимогу документ висуває також до іноземців, які претендують на набуття українського громадянства. Крім того, за державною зафіксований статус мови міжетнічного спілкування всередині країни. Звичайно, все це автоматично не змінить мовних практик, але створює міцне підґрунтя для того, щоб зняти з української тавро необов’язкової, другорядної мови. 

ухвалення мовного закону — це лише початок довгої та виснажливої боротьби, що потребуватиме консолідованих зусиль відповідальної частини політикуму, чиновництва та громадськості. Захистити документ і домогтися його практичного застосування — завдання, без перебільшення, історичної ваги


Наступний механізм русифікації пов’язаний із тим, що саме російська посідала панівне місце у сфері робочих стосунків. Певною мірою це був логічний наслідок зросійщення системи освіти. Приміром, на Донбасі у ХІХ столітті робочою мовою промисловості були німецька, англійська й французька, оскільки інженерні кадри, технології та інвестиції залучалися переважно з Європи. Згодом, у міру підготовки місцевих фахівців, вона перейшла на російську. Після короткого періоду поверхової радянської українізації донбаська промисловість знову стала російськомовною. «У науково-дослідних установах, вишах, технікумах, державних структурах, на підприємствах та залізницях зреклися української мови повністю чи майже повністю», — писав Тихий про радянський Донбас. Завдяки цьому побічним ефектом індустріалізації ставало зросійщення, яке починалося зі школи й остаточно закріплювалося вже на робочому місці. Українська мала «імідж» мови, придатної лише для хатнього вжитку, для народних співів, але не для роботи й тим більше не для науки. За радянських часів русифікація підсилювалася ще й масовим переведенням на роботу до України кадрів із Росії. У часи незалежності приплив російських кадрів припинився, але українізація робочої сфери відбувалася повільно. Закон № 5670-д створює юридичну можливість зламати цю ситуацію, оскільки утверджує за українською статус мови трудових відносин. Вона стає не лише мовою освіти та науки, а й робочою мовою державних інститутів, органів місцевого самоврядування, підприємств та установ державної та комунальної форм власності. Будучи належним чином застосованими, нові закони про мову та про освіту можуть досягти значного кумулятивного ефекту, позбавивши українську ще й дискримінаційного тавра «неробочої» мови.

 

Читайте також: Ментальна прірва


Напевно, найпотужніший механізм зросійщення пов’язаний із тим, що українська мова була витіснена з публічного простору міст. ХХ століття було часом масової урбанізації: згідно з переписом 1926 року міське населення УРСР становило близько 18%, а вже у 1959-му його частка перевищила 45% і до 1989-го зросла до 67%. На перший погляд, це мало б сприяти інтенсивній українізації міст, оскільки головним ресурсом урбанізації було українськомовне село. Але сталося навпаки. Слід ураховувати, що в СРСР закріпачене в колгоспах селянство мало понижений соціальний статус, що спонукало якнайшвидше позбутися мовного маркера вчорашнього «колгоспника». Потрапляючи в місто, українськомовні люди русифікувалися не лише в системі освіти та на робочому місці, а й під впливом самого міського середовища, у якому всюди переважала російська. «Усі театри російські і за мовою, і за духом. Палаци культури, клуби, палаци піонерів теж уникають української тематики і мови. Є велика мережа кінотеатрів, але в жодному з них не демонструються фільми українською. Мова телепередач і радіо також на 80–90% російська» — так описував ситуацію на Донеччині в 1970-х Олекса Тихий. Сьогоднішні тотально русифіковані міста Півдня та Сходу — це дійс­ність, що сформувалася саме в радянські часи. У період незалежності зміни відбувалися вкрай повільно й здебільшого стихійно. Відтепер згідно із законом № 5670-д українська є мовою публічної інформації, реклами, масових заходів, сфери обслуговування (включно з медичною), транспорту тощо. Окрему увагу приділено її становищу в медійній сфері, яку також очікує потужна дерусифікація. Якщо вдасться домогтися виконання цих положень, тиск міського публічного простору на україномовних значно зменшиться, а отже, зберігати мовну ідентичність стане набагато легше.

 

Читайте також: Закон про мову як інструмент єдності

 

Таким чином, новий мовний закон є юридичною основою для руйнування трьох основних механізмів русифікації. По-перше, він позбавляє українську мову статусу вторинної та необов’язкової. По-друге, розширює сферу її обов’язкового вживання. І, по-третє, встановлює домінування української мови в публічному просторі, зокрема міському. Масштаби запроектованих змін важко переоцінити, як і перспективи українізації, що відкриваються за ними. А крім того, закон привносить набагато більше ясності в питання, які раніше були предметом побутових суперечок, що час від часу вибухали гучними медійними скандалами з політичним присмаком. Допоки порядок використання мов був предметом щоденного «торгу» між українсько- та російськомовними громадянами: продавцями й покупцями, студентами й викладачами, керівниками та підлеглими, суспільство було приречене на конфлікти, оскільки останнє слово щоразу залишалося за сильнішою стороною. Тепер останнє слово залишатиметься за безособовою силою — законом. Питання лише в тому, чи достатню зобов’язальну силу матиме цей документ, особливо в регіонах, де він найбільше потрібен. Звичайно, застосування закону № 5670-д буде пов’язане з незручностями. І не лише для ідейних противників українізації, а й для тих, хто просто звик до поточного стану речей. Однак коліщата русифікації самі собою ніколи не зупиняться, і на 28-му році незалежності вже час смикати стоп-кран.