Політика

  ▪   Олександр Крамар

Зовнішня політика: розворот заборонено

Чому результати президентських виборів не означають запиту суспільства на зміну курсу країни
Матеріал друкованого видання
№ 19 (599)
від 8 травня

Результати другого туру дали поживний ґрунт представникам російської п’ятої колони — як політикам першого ешелону, так і представникам експертного середовища та проросійських ЗМІ — педалювати тему запиту суспільства на зміну стратегічного курсу розвитку країни. Ключовим пропагандистським меседжем стало те, що українське суспільство нібито висловило вотум недовіри внутрішній та зовнішній політиці, яку проводила чи принаймні декларувала попередня влада. Отож якщо не новий президент, то вже точно переобраний парламент змінить курс країни, розверне її назад до Росії. І такі настрої спостерігаються навіть серед значної частини проукраїнського та проєвропейського середовища. Однак насправді програш Порошенка в другому турі Зеленському аж ніяк не означає, що суспільство хоче зміни курсу й проголосувало проти західного геополітичного вибору, дерадянізації чи заявлених усе ще чинним президентом пріоритетів «Армія. Віра. Мова». Результати голосування в першому й другому турах свідчать про те, що Порошенкові просто не вдалося переконати більшість українців у тому, що його поразка означатиме кардинальну зміну геополітичного чи ідеологічного курсу в країні. Він програв не через «Армію. Віру. Мову» чи зовнішньополітичний курс, а через корупцію, тарифи й бідність. Проте представникам п’ятої колони зараз важливо закріпити у свідомості якомога більшої кількості українців якраз протилежне: ніби перемога Зеленського над Порошенком — це вирок курсу, який проводив останній. І якщо Зеленський його не змінить, то й сам нібито швидко втратить підтримку.

Читайте також: Зеленський і Росія: пастки розставлені


Насправді ж результати президентських виборів, і насамперед першого туру, коли голосують традиційно не «проти», а «за», засвідчили якраз протилежне. Абсолютна більшість українців, зокрема й на Південному Сході країни, підтримують продовження визначеного у 2014 році стратегічного курсу на звільнення від російського диктату та інтеграцію із Заходом. Відверто проросійські політики Юрій Бойко та Олександр Вілкул сукупно набрали 15,8%, а це лише 3 млн голосів. Тоді як політиків, які мали антиросійські позиції (Порошенко, Гриценко, Тимошенко, Смешко, Ляшко, Кошулинський, Наливайченко, Безсмертний, Шевченко та ін.), підтримав понад 51% виборців — близько 9,5 млн. Сукупно Бойко та Вілкул здобули більшість голосів лише на підконтрольній Україні частині Донбасу й третину на Харківщині. У решті регіонів, навіть на Південному Сході, вони здобули не більше, ніж сукупно антиросійські кандидати. Зокрема, у Запорізькій області за Бойка та Вілкула проголосували 28,2% українців, а за антиросійських кандидатів — 29%, в Одеській — відповідно 28% і 27,8%. У решті південно-східних регіонів їх підтримало значно менше людей: на Дніпропетровщині — 23,3% проти 29,1% за антиросійських кандидатів, на Миколаївщині — 23,2% проти 33,1%, на Херсонщині — 21% проти 38,6%. Що й казати про решту областей, де вони сукупно мало де взяли більш як 10% голосів. У столиці результат десятки антиросійських кандидатів становив 61,6% проти 8,5% за Вілкула та Бойка разом узятих. На Кіровоградщині — 52% проти 10,8%, на Полтавщині — 49,6% проти 11,6%. 

 

 

Вибір для Зеленського


Настрої українського суспільства унеможливлюють прихід (а тим більше тривале утримання влади) політика чи політсили, які відверто виступали б за розворот у бік Москви. Останнім часом помітне усвідомлення цього факту і в оточенні новообраного президента. Маючи серед своїх виборців прихильників різних векторів розвитку країни, Зеленський усе ж таки змушений чіткіше декларувати свою антиросійську позицію, створюючи передумови для кооперації з негативно налаштованими щодо Росії політичними силами та опертя на виборців із відповідними настроями. Потенційні втрати радикальних прихильників «перезавантаження» і «замирення» з країною-агресором та її маріонетками на Донбасі, вочевидь, бачаться в команді новообраного президента меншим злом із погляду утвердження при владі в Україні. Зокрема, нещодавно гостру реакцію прихильників зміни геополітичного курсу викликав його пост у мережі Facebook, де він зазначив, що після тривалих роздумів дійшов висновку: з Росією «після анексії Криму та агресії на Донбасі спільне лишилося тільки одне — це державний кордон, а «братськими» нинішні відносини точно називати не можна». 

  


У відповідь проросійська частина його симпатиків і ті прихильники п’ятої колони, які сподівалися, що перемога Зеленського стане початком розвороту країни в бік Росії, накинулися на нього зі звинуваченнями в обміні «шила на мило», погрозами, що «проросійське населення обере проросійську Раду», закликами «об’єднати народ, а не ділити, виконати свою передвиборчу обіцянку». Проте Зеленський змушений рахуватися з тим, що, за даними дослідження КМІСу, перед першим туром виборів 53,3% ще того базового його електорату виступали за євроінтеграцію, а 45,4% висловлювали готовність проголосувати за членство в НАТО на референдумі (проти 32,6%). Результат голосування в другому турі кардинально змінив для Зеленського картину геополітичної орієнтації його виборців. Він збільшив свій результат на 43%, у той час як за проросійських Вілкула та Бойка в першому турі проголосувало лише 15,8%. Таким чином, частка антиросійськи та прозахідно налаштованих виборців Зеленського зросла ще більше. За даними опитування КМІСу, перед другим туром виборів серед тих, хто мав намір підтримати Зеленського, 44% — україномовні українці (їхня частка серед усіх опитаних становить 49,8%), ще 23,8% — українці-білінгви, тоді як російськомовних (і українців, і росіян) серед його електорату тільки 28,2%. 
«Зміна віх» для Зеленського актуальна і з погляду перспектив здобуття підтримки в парламенті та регіонах. Адже проведене КМІСом у середині квітня дослідження засвідчило, що на парламентських виборах усі три політсили з п’ятої колони Кремля в Україні (ОПЗЖ Медведчука, Опозиційний блок Ахметова — Новинського та «Наші» Мураєва) набрали б лише 19,1% голосів тих, хто вже визначився і має намір прийти на дільниці. Тоді як БПП, «Батьківщина», ГП Гриценка, «Сила і честь» Смешка, РПЛ Ляшка, «Свобода», умовний Блок Вакарчука, «Самопоміч» та УКРОП — 49,4%. Причому в усіх регіонах, окрім Донбасу, перемогли б саме ці антиросійські політичні сили. Ще 25,9% проголосували б за «Слугу народу» самого Володимира Зеленського. На Півдні ОПЗЖ, Опозиційний блок та «Наших» підтримали б 30,2%, тоді як БПП, «Батьківщину», ГП Гриценка, «Силу і честь» Смешка, РПЛ Ляшка, «Свободу», «Самопоміч» і Блок Вакарчука — 31%. На Сході аналогічне співвідношення становило б 36,2% і 27,3%. Ще 28,1% у «Слуги народу» Зеленського. Що вже й казати про Центр, де п’яту колону підтримує лише 7,1% виборців, тоді як 58,4% проголосували б за БПП, «Батьківщину», ГП Гриценка, «Силу і честь» Смешка, РПЛ Ляшка, «Свободу», «Самопоміч» та Блок Вакарчука. А тим більше про Захід, де рейтинг політсил із п’ятої колони не перевищує 4%. І тільки в підконтрольній Україні частині Донбасу ОПЗЖ, Опозиційний блок та «Наші» мають підтримку 73,7% проти 6,5% у БПП, «Батьківщини», РПЛ Ляшка, ГП Гриценка, «Сили і честі» Смешка та «Свободи». 

Читайте також: Порада президенту: не запливати за буйки


Для політсили Зеленського перспективним може бути лише блокування в парламенті з проукраїнськими й антиросійськими політсилами. По-перше, тому, що сукупна підтримка за цієї умови перевищувала б 50% в усіх частинах України, окрім підконтрольних районів Донбасу. Наприклад, ідеться про рівень підтримки таких політичних сил від 55,4% на Сході та 66,7% на Півдні до 87,6% у Центрі та 89,6% на Заході. Натомість блокування з п’ятою колоною окрім вибухонебезпечної ситуації в країні загалом означало б потужну опозицію не лише на Заході, а й у Центрі. Зеленський і так сприймається як представник Південного Сходу, який не має переконливої підтримки в Центрі чи тим більше на Заході й переміг там у другому турі лише через дискредитацію Порошенка корупційними скандалами. Посилювати таке сприйняття йому ні до чого.

 


Понад те, йдеться й про традиційну конкуренцію основного спонсора Зеленського Коломойського зі спонсорами Опозиційного блоку Ахметовим та Новинським, як і про досить напружені стосунки з одним із ключових спонсорів ОПЗЖ Дмитром Фірташем. Коломойський, Зеленський та їхнє оточення можуть бути байдужими чи навіть негативно налаштованими до українського національного дискурсу, як-от українізація, дерадянізація чи деколонізація в ідеологічно-гуманітарній сфері. Однак вони цілком можуть бути відкритими до продовження курсу на Захід і конфронтації з Кремлем, якщо вважатимуть, що для них це безпечніше чи тим більше вигідніше, ніж домовлятися з Кремлем та його сателітами в Україні. Окрім того, Коломойський може мати апетити на активи олігархів, які фінансують політсили п’ятої колони в Україні. І поглинути їх простіше, коли перебувати в конфронтації з Москвою.   
Тому Зеленський приречений шукати союз саме в середовищі проукраїнських та прозахідних політичних сил, але аж ніяк не серед представників п’ятої колони Кремля. Це забезпечить йому посилення позицій у регіонах, де рівень підтримки новообраного президента нижчий. Однак для того необхідні корекція риторики та політики, позбавлення іміджу політика, який може піти на поступки Москві чи виправдати очікування реваншистів на кшталт Медведчука та Лукаш, що він останнім часом активно й робить. 

 

 

Вічна опозиція


В ОПЗЖ Медведчука не приховують, що основну ставку роблять на парламентські вибори восени 2019-го. Згідно з Конституцією повноваження президента залишаються обмеженими. Значно перспективнішою з погляду виконання покладених на нього кремлівською «командою» завдань є максимально фрагментована коаліція, від якої залежатиме як президент, так і прем’єр-міністр та яка водночас керуватиметься безперспективним у публічній площині (однак віртуозним у плетінні інтриг та розігруванні пасьянсів у ВР) сірим кардиналом в особі голови політради партії. А щоб мати більше можливостей впливати на парламентську коаліцію та уряд, таким міноритарним учасникам, як ОПЗЖ, потрібні якомога більше подрібнений парламент і слабкий президент.
За альянсу політсили Зеленського з проукраїнськими партіями для гравців із пулу російської п’ятої колони хоч і залишається можливість сформувати більш-менш потужне парламентське представництво, зокрема й завдяки перебиранню частини розчарованих у новообраному президентові прихильників зміни курсу на Південному Сході, проте, як показує досвід Латвії, де проросійська «Злагода» багато років є найбільшою парламентською політсилою із понад 25–30% місць у законодавчому органі, а також є правлячою в столиці країни Ризі, це нічого не змінює: на загальнодержавному рівні однаково правлять латиські коаліції, а «Злагода» десятиліттями залишається вічно опозиційною «найбільшою політсилою», яка не може ані зупинити процеси латишизації, ані її інтеграції на Захід. 

 

 


Водночас зорієнтовані на «русский мир» сили в країні усвідомлюють, що вікно можливостей розвернути країну назад невблаганно зачиняється. А це робить їх агресивнішими та безкомпроміснішими й змушує шукати опосередковані методи підриву української держави вже в нових умовах, коли пряма перемога на виборах відверто проросійського кандидата чи політичної сили просто неможлива. У цих умовах амбіції російської п’ятої колони в Україні так само можуть бути реалізовані лише за умови здійснення в тій чи іншій формі державного перевороту чи захоплення влади в результаті масштабної ревізії волевиявлення громадян. Наприклад, через корумпування мажоритарної частини депутатського корпусу.