Політика

  ▪   Олександр Крамар

Зеленський і Росія: пастки розставлені

Фото: УНІАН
Чому важливо не допустити торпедування командою Зеленського процесів економічної та політичної емансипації від Росії
Матеріал друкованого видання
№ 17 (597)
від 24 квітня

Уже після оприлюднення перших даних екзит-полів, які засвідчили перемогу Володимира Зеленського, розпочалося тріумфування проросійських політиків та експертів із медведчуківського пулу й так званої ОПЗЖ («Опозиційна платформа «За життя»). Зміну влади вони розглядають передусім як шанс для власного реваншу, розвороту зовнішньополітичного курсу та повернення країни під контроль Москви. Останнім часом геополітичний курс у них явно домінує над соціально-економічним чи антикорупційним популізмом, який тепер уже неприховано виконує вторинну роль. Ставка ОПЗЖ робиться на парламентські вибори, однак, як відомо, в Україні зов­нішню політику здійснює саме президент. Тож саме від політики нової Адміністрації залежатиме, продовжаться чи будуть повністю згорнуті процеси економічної та інформаційної емансипації України від Росії та позитивні зрушення в цьому напрямку, які хоч і непослідовно, та все ж таки відбувалися останніми роками. 


Попри те що саме зовнішня політика є ключовою сферою відповідальності президента, у виборчій програмі Володимира Зеленського їй відведено вкрай мало уваги. Коментарі від нього самого та членів його команди щодо цього питання також досить рідкісні, що залишає їм на цьому полі розв’язані руки. Констатації на кшталт того, що «здача національних інтересів і територій не може бути предметом жодних перемовин», є формою, у яку можна вкласти будь-який зміст. Один із основних спікерів Зеленського, у минулому екс-регіонал, Дмитро Разумков, переконує, що підстав хвилюватися про захист європейського вектора немає, мовляв, із «вектором розвитку країни все зрозуміло — це шлях до Європи, і тут Україна зробила своє остаточне рішення». 

 

Читайте також: Скрутні часи та нові можливості

 

Зберегти курс


Незважаючи на запевнення самого Зеленського та представників його команди про відсутність намірів ревізувати зовнішньополітичний курс, ризики, що це відбудеться, нехай і в завуальованій формі, залишаються надзвичайно високими. Врешті, той-таки Янукович у 2010-му також обіцяв дотримуватися курсу на євроінтеграцію та кілька років переконував українське суспільство в готовності підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Попри низку застережень щодо нюансів західної інтеграції України та форми взаємовигідної співпраці з різними організаціями, її роль як запобіжника повернення на російську орбіту була й залишається незаперечною. На щастя, у Конституції завбачливо вжили застережних заходів для неможливості геополітичного реваншу, коли взимку цього року туди внесли зміни щодо курсу України на вступ до ЄС та НАТО.

 

Зафіксовану в преамбулі «незворотність європейського та євроатлантичного курсу України» деталізовано в статтях, які стосуються діяльності всіх основних органів влади країни: Верховної Ради (ст. 85), президента (ст. 102, яка визначає, що саме «Президент України є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору») і КМУ (ст. 116). І цей зафіксований у Конституції курс на НАТО та ЄС не підлягає перегляду, країна повинна далі рухатися в цьому напрямку. Будь-який альтернативний варіант — ознака реваншу.

 

Будь-які виправдані благими намірами ініціативи щодо покращення відносин із Росією в економічній сфері означатимуть відкат у процесі емансипації України від російського впливу, який був здобутий за останні роки


Настрої українського суспільства унеможливлювали прихід до влади політика чи політсили, які відверто виступали б за розворот у бік Москви. Те саме стосується й виборців Зеленського. Адже дані опитування КМІСу перед першим туром засвідчили, що серед них 53,3% виступали за євроінтеграцію на тлі 38,7%, які були проти, 45,4% висловили готовність проголосувати за членство в НАТО на референдумі, тоді як лише 32,6% були так чи інакше проти. Однак це не означає, що під заколисуючу риторику такого не може відбутися по факту. Є ризик не прямого згортання курсу на ЄС та НАТО, а звичайного саботажу. Адже коли країна не готова наполегливо домагатися входження до ЄС, то її відносини з ним переходять у фазу декларацій та ритуальних танців замість конкретних кроків, які робили б процес інтеграції з європейськими структурами незворотним. Таким чином, усе залежатиме від здатності активних сил українського суспільства чинити опір будь-яким ініціативам нового президента, які були б спрямовані на найменший відхід від політики розриву з Росією в усіх царинах і руху до альтернативних їй європейської та євроатлантичної спільнот. 

 

«Лише бізнес» неможливий


Проте питання продовження курсу на емансипацію від Росії не обмежується збереженням курсу на вступ до ЄС та НАТО, відсутністю кроків щодо саботажу чи гальмування руху в цьому напрямку. Серед очікувань від нового президента, за даними КМІСу, після 32–39% тих, хто прагне відірваних від життя і повноважень президента популістських мемів, як-от «зниження тарифів», «зняття недоторканності» та «розслідування корупційних злочинів», наступним пунктом іде «розпочати переговори з Росією», чого очікують 23,3% опитаних. Значною мірою тих, хто становить електорат Зеленського. 

 

Читайте також: Зеленський і пустка


Тож загроза модифікованих Харківських угод-2 в тій чи іншій формі залишається вкрай актуальною. Варіантів тут безліч — від реалізації російського бачення мінських угод до «відновлення співпраці в економічній сфері», зокрема через капітуляцію України в газовому протистоянні під приводом уникнення загрози втратити транзит газу чи отримати тимчасову, не виключено, що ефемерну, знижку в обмін на прямі постачання газу й повернення України на монопольну голку Газпрому. Зваба тут величезна, адже в такий спосіб Зеленський нібито матиме можливість продемонструвати свою готовність виправдати очікування громадян щодо зниження тарифів. 


Безпосередньо перед другим туром Москва виклала на стіл чергові козирі у формі шантажу вже й постачанням наф­ти, нафтопродуктів та навіть енергетичного вугілля. Відтепер постачання з Росії до України або заборонені, або обмежені виданням спеціальних дозволів. Кому вона їх тепер видаватиме — очевидно. Це можуть бути лише структури, які пройдуть тест на лояльність до Кремля, насамперед із пулу Віктора Медведчука та його ОПЗЖ. У такий спосіб РФ отримує можливість як обмежити постачання палива, так і підвищити його вартість для українського ринку, що зробить поступливішим нове українське керівництво задля уникнення чергових криз на окремих сегментах енергетичного ринку. А крім того, сформувати завдяки монопольним прибуткам від дозвільних поставок до України необхідний фінансовий ресурс для фінансування проросійських сил, що вестимуть політичну та інформаційну боротьбу в Україні. Як уже не раз попереджав Тиждень, із 23 квітня призупинила експорт бензину та дизельного пального до України нібито основна «альтернатива» Росії в постачанні цих видів палива останніми роками — сателітна до Москви Білорусь. Причина, мовляв, проблеми з постачанням та якістю російської нафти. Замістити ці обсяги швидко й безболісно буде непросто. Адже за підсумками I кварталу 2019-го частка білоруського дизпалива на українському ринку становила 34,5%. 

 

Нарешті, упродовж кількох років через ЗМІ українським громадянам активно нав’язувалася думка, що саме війна з Росією та згортання торгівлі з нею призвели до різкого погіршення соціально-економічної ситуації в Україні. Як панацея пропонувалося відкрутити час назад і «повернути традиційні ринки». Ключовий елемент цієї пропагандистської конструкції — концентрація уваги на погіршенні соціально-економічних показників в Україні без порівняння з тим, що відбувалося водночас у самій путінській Росії. А таке зіставлення не просто швидко руйнує пропагандистський міф про «обвал як наслідок розриву з РФ», а й виявляє, що насправді ситуація в російській економіці останнім часом має навіть гіршу (часто неабияк) динаміку, ніж в Україні. В економічному сенсі Росія — дуже поганий і безперспективний орієнтир, а пропаговане відновлення зв’язків із нею аж ніяк не здатне забезпечити обіцяного позитивного ефекту. Коли поглянути на такі ключові економічні показники, як зміни ВВП, промислової та сільськогосподарської продукції, інвестиції в основний капітал чи реальні доходи громадян, то з’ясовується, що за всіма цими параметрами Росія має куди гірші дані, ніж Україна. 

 

Читайте також: Камікад-Зе

 

Тривалий досвід російсько-українських відносин засвідчив, що класична логіка взаємовигідної економічної співпраці «business as usual» тут не може довго працювати. Принаймні доти, доки в Москві сподіватимуться на поглинання України та дивитимуться на економічну взаємодію як на фактор політичного контролю. У цих умовах будь-які виправдані благими намірами ініціативи щодо покращення відносин із Росією в економічній сфері означатимуть відкат у процесі емансипації України від російського впливу, який був здобутий за останні роки. Особливого економічного сенсу це не матиме, натомість активізація економічної співпраці у відносинах неодмінно тягнутиме за собою політичну залежність і поступки Кремлю. Як у контексті підкорення ключових сфер української економіки, так і в політичній площині. Водночас на сьогодні рівень емансипації української економіки від російської просунувся досить далеко для того, щоб відповіддю на будь-які спроби Москви використати економічні питання для тиску на Україну була повна відмова від співпраці.


З початку року на Росію припадає менше ніж 6,2% українського експорту (за оперативними даними ДФС за I квартал 2019 року), а загальний обсяг валютної виручки від поставок на російський ринок становив $760 млн із $12,3 млрд до всіх країн світу за цей період загалом. Транс­портно залежні від російського транзиту поставки до країн Центральної Азії та меншою мірою до Монголії за I квартал становили ще 1,29% вітчизняного експорту. У будь-якому разі йдеться про не більш як 8% загального обсягу, що менше середньорічного темпу зростання вітчизняного експорту товарів. 

 

Тобто зовнішня кон’юнктура на світовому ринку має більше значення для української економіки, ніж російський ринок чи навіть транспортно залежні від нього ринки країн Центральної Азії та Монголії. За сприятливої ситуації на світових ринках щорічний приріст нашого експорту значно перевищує обсяг поставок до Росії. Тож якби останній і пов­ністю припинився, то це лише загальмувало б темпи зростання сукупного вивозу товарів із України. Про жодну катастрофу в разі такого сценарію точно не йдеться, так само як і не стане панацеєю для вітчизняної економіки навіть подвоєння чи потроєння за кілька років обсягу поставок до Росії.

 

Зовсім інша ситуація, до речі, із поставками на ринок країн Заходу (НАТО та ЄС). Тут мова про 50,5% всього вітчи­зняного експорту за результатами I кварталу 2019-го. Тож наразі будь-яка турбулентність із поставками до цих країн, зокрема й через зміну геополітичної орієнтації, яка може призвести до зменшення експорту вітчизняних товарів туди навіть на 15–20% нинішніх обсягів, буде значно дошкульнішою для нашої економіки, небезпечною для стабільності у валютно-фінансовій та бюджетній сферах. Навіть повне припинення торгівлі з Росією та країнами, товарообмін із якими залежний від транзиту територією РФ, не стане таким болючим.

 

Читайте також: Другий тур як формальність. День виборів у штабі Зеленського

 

Російський імпорт все ще становить понад 13% всього ввозу товарів до України, і, як не раз звертав увагу Тиждень, за низкою позицій має загрозливі ознаки для економічної та енергетичної безпеки країни. Спостерігається критично надмірна залежність від поставок окремих груп товарів. Про те, що Москва має намір користатися з такої залежності, свідчать уже оголошені нею обмеження на постачання до України з 1 червня нафти й нафтопродуктів, а також вугілля. Це черговий сигнал, який підтверджує застереження Тижня про те, що торгівля з Росією потребує не нормалізації, а згортання в усіх сферах, де це може стати засобом політичного шантажу країни. Зеленському вже найближчим часом, фактично в перші ж тижні свого перебування на посаді, доведеться продемонструвати, який із двох шляхів він обере. 

 

Рецепт вирішення проблеми тут очевидний. Щодо всіх стратегічних енергоносіїв і промислової сировини, де миттєве припинення з політичних мотивів монопольних російських поставок продукції здатне створити серйозні загрози національній безпеці України, паралізувати чи підірвати стабільне енергопостачання громадян або економіки, спричинити зупинку великих галузей промисловості, потрібні обмеження на частку імпорту відповідних видів продукції із РФ на рівні не більше як 25–30%. 

 

Суверенітет важливіший за території


Врешті, найближчим часом доведеться особливо прискіп­ливо спостерігати за тим, щоб ритуальна корова «територіальної цілісності» та медведчуківська формула «повернення Донбасу в Україну, а України на Донбас» не відбулася ціною нав’язування Україні варіації так званої доктрини «обмеженого суверенітету». Неприпустиме будь-яке вживлення до складу України наразі окупованих Росією територій без можливості реально контролювати ситуацію там. Як і їхнє повернення до складу України на умовах будь-яких обмежень для останньої самостійно виробляти та проводити свою зовнішню і внутрішню політику без жодної оглядки на Кремль чи підконтрольних йому маріонеток на так званих територіях із особливим статусом. Адже в інакшому разі вся де-юре незалежна Україна може опинитися де-факто повністю підконтроль­­на Росії. Навіть без прямої повномасштабної агресії.

 

Читайте також: "Транзитний електорат" Зеленського

 

Активно популяризована останнім часом ідея «фінляндизації» чи «швейцаризації» України як спосіб нормалізувати відносини з Росію та домовитися з її маріонетками в ОРДіЛО нежиттєздатна через невідповідність інтересам сторін. Насамперед тому, що такі варіанти не зможуть надовго задовольнити Москву. Мотиви сучасної російської еліти значною мірою ірраціональні. Домінує переконання, що «українці та росіяни, по суті, один народ», а Україна — це «навіть не держава». Понад те, «кістка в горлі», непорозуміння, яке призвело до «розділення нації», «штучний проект геополітичних ворогів». Тому Україна ніколи не зможе бути для нинішньої політичної еліти Росії буфером, нейтральною територією. Для Москви «фінляндизація» та інші проміжні варіанти можуть становити інтерес лише як тимчасові сценарії, доки не вдається «розв’язати» українське питання остаточно. Кремлю можуть бути цікаві тільки такі варіанти, які з часом ослаблюватимуть Україну та полегшуватимуть її майбутнє поглинання. Там сприйматимуть такий стан рівно доти, доки вважатимуть, що він грає на дискредитацію України як failed state та/або наближає в ній реванш проросійського маріонеткового режиму. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.