Політика

  ▪   Юрій Лапаєв

Східне партнерство: векторна алгебра

Як можуть вплинути результати президентських виборів в Україні на розвиток ініціативи Східне партнерство
Матеріал друкованого видання
№ 13 (593)
від 28 березня

Східне партнерство — стратегічна ініціатива Європейського Союзу, яка покликана розвивати добрі відносини із сусідами, які колись перебували в складі СРСР. Серед цих країн Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Молдова та Україна. І хоча кінцевою метою цієї зовнішньополітичної ініціативи є членство в Євросоюзі, не можна сказати про єдність щодо таких прагнень самих учасників. Від часів започаткування Східного партнерства, презентованого 2009 року, було кілька змін у настроях серед керівництва країн-учасниць, що відбивалося на всій програмі партнерства. Президентські вибори 2019-го в Україні так само можуть значно вплинути на загалом його подальшу долю. Хоча, як зазначив у своєму коментарі для Тижня представник Європейської комісії, ЄС сподівається продов­жити спільну роботу з Україною щодо виконання Угоди про асоціацію. А це, своєю чергою, охоплює зобов’язання, які виходять далеко за межі виборів.


Утім, варто згадати, як на зміну оптимізму та ейфорії зразка 2009-го прийшло розчарування від розгортання політичного вектору України, одного з тодішніх лідерів в євроінтеграційних перегонах. І хоча українська влада часів Януковича до листопада 2013 року офіційно не повідомляла про повне припинення відносин із Європою, це можна було помітити неозброєним оком. Як і реверанси в бік Митного союзу. Така сама лінія регіоналів була й щодо НАТО — імітація замість реальної роботи, перешкоджання, але без офіційної відмови.

 

Читайте також: Хюґ Мінґареллі: «Сьогодні головною перешкодою для українських товарів на шляху до Європи залишається саме законодавство»


Схожа динаміка була в сусідки України — Молдови. Колись цю країну також називали мало не зразком євроінтеграційних прагнень (див. «Зміна настроїв»), але потім були президентські вибори 2016 року, на яких проросійський Іґорь Додон переміг кандидатку від об’єднаної опозиції Майю Санду. Одразу після цього було зроблено кілька маленьких, але символічних кроків, як-от зняття прапора ЄС із будинку адміністрації президента або ж консультації з тодішнім російським віце-прем’єром Дмітрієм Роґозіним після інавгурації. По тому були й конкретніші дії, як-от оголошення про денонсацію Угоди про асоціацію з ЄС, припинення інтеграції з НАТО. Багато про що каже й те, що свій перший закордонний візит Додон здійснив до Москви. Зрозуміло, що офіційний Брюссель доволі оперативно відреагував на такі зміни: майже всі великі програми для цієї країни були призупинені. Саміт Східного партнерства 2017 року для делегації Молдови був радше туристичною поїздкою. Причому всередині країни склалася ситуація, коли мешканці не поділяли курсу керівництва країни. Це відображалося й у тому, що громадяни дедалі більше підтримували роєвропейські політичні рухи. І навіть менш налаштовані на співпрацю з Європою групи прагнули до налагодження бізнес-зв’язків із західними сусідами. У цьому разі можна говорити, що нагальні бізнесові інтереси (та олігарха Влада Плахотнюка) перемогли політичні, адже основний товарообіг Молдови припадає саме на ЄС. Певним чином це змусило й Додона змінити свою риторику з прокремлівської на більш помірковану, багатовекторну, в умовах, коли Москва не змогла запропонувати щось привабливіше. На тлі агресії проти України та постійних дрібних конфліктів із Мінськом, Москву важко назвати бажаним бізнес-партнером, навіть для такої країни, як Молдова. Віддзеркаленням боротьби цих двох геополітичних центрів стали нещодавні парламентські вибори в країні: більшість на них отримали проєвропейські сили — Демократична партія Молдови та Блок ACUM. Водночас прихильники проросійського курсу, як-от Партія соціалістів РМ, вибороли чималу кількість мандатів, достатню для того, щоб із ними змушені були рахуватися інші рухи.

 

 

 
Краще ситуація складається в нинішнього чемпіона Східного партнерства — Грузії. Попри колишні суперечливі заяви Саломе Зурабішвілі щодо вини грузинської сторони в розв’язанні війни 2008 року та підтримку її кандидатури під час виборів, висловлену проросійською партією «Альянс патріотів Грузії», вона має чітку проєвропейську позицію. Своїм головним зовнішньополітичним пріоритетом на президентський термін Зурабішвілі назвала забезпечення членства країни в ЄС і НАТО. Як і у випадку з Додоном, її перший візит на новій посаді теж мав певний символізм — вона поїхала до Брюсселя. Там зустрілася із Дональдом Туском, Жаном-Клодом Юнкером та Єнсом Столтенберґом, а згодом заявила про роботу над спеціальним форматом де-факто членства в ЄС попри відсутність офіційного статусу для країни. План дій щодо цього обговорюватиметься, зокрема, під час цьогорічної конференції Східного партнерства в Батумі. Про її інтереси також свідчить і решта закордонних поїздок: за п’ять місяців перебування на посаді вона відвідала Афганістан (де наразі в рамках операції НАТО перебувають грузинські військові, і це найбільший контингент із країни, яка не є членом Альянсу), Францію та Німеччину (як провідні країни ЄС), Азербайджан (найбільший іноземний інвестор в економіку країни та партнер Тбілісі в нафто-газовій сфері), Литву й Вірменію. А 25 березня до Тбілісі з офіційним візитом прибув генсек Північноатлантичного Альянсу Єнс Столтенберґ, який відзначив великий прогрес у реформуванні й укотре пообіцяв продовжити спільну роботу з підготовки Грузії до членства в організації, назвавши країну «унікальним партнером». Під час нещодавньої зустрічі в Брюсселі міністрів оборони НАТО в неофіційних розмовах кілька посадовців Альянсу визнавали, що Грузія має непогані шанси стати наступним його членом, навіть попри невирішені територіальні спори. 


Такий успішний досвід Грузії хоче використати й Вірменія, яка після революції 2018 року виявляє дедалі більше зацікавленості в русі назустріч Європі. Так, президент Грузії Зурабішвілі в одному зі своїх інтерв’ю заявила, що Єреван рухається грузинським шляхом і це свідчить, що країна не одинока у своїх прагненнях. Крім того, за її словами: «Азербайджан також зацікавлений у відносинах із ЄС».

 

Читайте також: Ребекка Гармс: «Відносини України та ЄС не можуть бути за принципом «давайте нам більше, або зробимо менше»


Це підтверджує й звіт Європейської комісії щодо відносин між ЄС та Азербайджаном у рамках Європейської політики сусідства, який було оприлюднено на початку березня цього року. У ньому, зокрема, вказано, що ЄС із 36,2% загального товарообігу є найбільшим партнером для Азербайджану. Також Брюссель є найбільшим з іноземних інвесторів в азербайджанську економіку, за останні 10 років Баку отримав понад €18 млрд, що становить 24% усіх прямих іноземних інвестицій. Також Європа допомагає Азербайджану диверсифікувати економіку, щоб позбавитися від домінування нафтовидобувного сектору. Отже, керівництво країни навряд чи буде зацікавлене у зміні свого зовнішньополітичного партнерства на користь РФ. 


Отже, наразі тільки три країни з шести можуть похвалитися певними успіхами. Про це говорила й верховний представник ЄС у міжнародних справах Федеріка Моґеріні під час неформальної зустрічі міністрів закордонних справ ЄС у лютому. Вона зазначила, що «саме з Україною, Грузією та Молдовою вдалося досягти трьох головних цілей». Мається на увазі Угода про зону вільної торгівлі й Угода про асоціацію, а також лібералізація візового режиму. «Це те, що рухає країни вперед, підтримує реформи, які вимагають громадяни, і є корисним для суспільства, економіки та верховенства права», — підкреслила Моґеріні. За її словами, ці зміни є негайними та відчутними для громадян трьох країн.

 

Читайте також: Саміт Східного партнерства: Холодний душ з "вишенькою на торті"


Отже, ураховуючи економічний ефект, бізнес, який активно розвиває торгівлю з Європою і встиг відчути позитивний ефект європейських інвестицій, може стати певним запобіжником зміни політичного вектора для України. Так само як і в Молдові та Азербайджані. Офіційна відмова від цивілізованого економічного партнерства з Брюсселем на користь бізнесу з країною-агресором, яка будь-якої миті може вдатися до торговельних війн, в нинішніх умовах є політичним суїцидом для української влади. Однак у разі приходу до влади президента та парламенту, які будуть прихильними до північного «брата», не можна цілком виключати варіант прихованого саботажу співпраці з ЄС.


Це може стати відчутним ударом по Східному партнерству, яке й так уже пробуксовує через позиції Білорусі та, частково, Вірменії й Молдови. Зменшується інтерес до ініціативи і з боку Європейської комісії. Про це свідчить і такий факт, що в ювілейному для Східного партнерства 2019 році саміт глав держав може й не відбутися. Адже зустріч, що проводиться раз на два роки, замінили на конференцію-святкування для посадовців високого рівня. Євросоюзу, який тоне у власних внутрішніх проблемах та складному «розлученні» з Великою Британією, просто бракує часу й бажання займатися допомогою чужим країнам десь там, «на краю географії», які, до того ж, не завжди цього хочуть. Тепер і від України залежить, чи не зникне це бажання назовсім.