Політика

  ▪   Максим Віхров

Геополітика. Втримати штурвал

Фото: REUTERS
Чому економічний розвиток, подолання корупції та звільнення Донбасу безпосередньо залежать від проєвропейського зовнішнього курсу
Матеріал друкованого видання
№ 13 (593)
від 28 березня

Незалежно від обставин будь-які вибори залишаються змаганням кандидатів на конкурсі суспільних очікувань. Сьогодні у фокусі уваги виборців перебувають три основні питання: по-перше, їх цікавитиме, яким чином кандидат планує досягти деокупації та миру на Донбасі, по-друге, як забезпечить зростання рівня життя, по-третє, як подолає корупцію («Демократичні ініціативи», 2018). Наскільки кожне з цих завдань належить до компетенції президента — питання дискусійне, але таким є суспільний запит. Однак незалежно від того, яким буде нове керівництво України, воно від початку приречене не виправдати очікувань. Хоч би якою міцною була його політична воля і хоч би наскільки високою була компетентність, воно не зможе продемонструвати результат, який задовольнив би суспільні очікування. Вже просто тому, що жодне зі згаданих завдань не може бути вирішене протягом однієї каденції. Однак ця невідповідність загрожує не лише політичними наслідками для конкретних політиків. Президентські вибори є також контрольною точкою, у якій країна підтверджує свій зов­нішньо­політичний курс. Цим питанням простий громадянин переймається набагато менше, ніж соціалкою, війною та корупцією. Але парадокс нашої ситуації в тому, що тільки дотримання теперішнього зов­нішнього курсу дає Україні шанси і на економічний розвиток, і на приборкання корупції, і на відновлення суверенітету. Натомість будь-які геополітичні шарпання загрожують не просто відкатом за всіма напрямами, а й втратою незалежності. Питання в тому, наскільки добре все це усвідомлює (чи бодай відчуває) український виборець.

 

Читайте також: Вінець еволюції


Що стосується соціально-економічної ситуації, то заперечувати наявні проблеми не має сенсу. Однак головна причина української бідності полягає не в тому, що національні багатства розкрадають корупціонери й несправедливо розподіляє уряд. Проблема в іншому: тих національних багатств у нас просто немає. У 42-мільйонній Україні ВВП удвічі менший, ніж у 10-мільйонній Чехії (IMF, 2018). Українці, звісно ж, працюють не менше за чехів, поляків чи німців, проте мірилом праці є не час і навіть не втома, а ринкова вартість кінцевого продукту. І з цим у нас великі проблеми. Продуктивність праці в Україні становить лише $3 за годину, оскільки більша частина працюючого населення задіяна в низькоприбуткових галузях. Саме через це розмір нашого загальнонаціонального «пирога» зростає вкрай повільно (див. Тиждень, № 21/2018). Українська економіка потребує структурної перебудови та модернізації, а виконати це завдання форсованими темпами неможливо. І так само його неможливо виконати без співпраці із Заходом, який уже сьогодні виступає каталізатором економічного відродження України. Лише у 2015–2018 роках в Україні було відкрито понад 200 нових заводів, більшість коштом іноземних інвесторів. Та й річ не тільки в інвестиціях: боротьба за місце в глобальній торгівлі змушує вітчизняних виробників переорієнтовуватися на європейські стандарти, а політичне зближення із Заходом відкриває нові можливості для міжнародної торгівлі. 


Позитивні результати відчуваються вже сьогодні: у 2018-му вперше за роки незалежності індекс соціального самопочуття українців сягнув позитивних значень. Однак шлях до добробуту буде довгим. За реалістичними оцінками, досягти теперішнього польського рівня життя Україна зможе в перспективі 50 років. Проблема в тому, що українці не готові чекати аж так довго. Станом на 2018-й зниження рівня життя заради кінцевого успіху реформ готові терпіти скільки треба лише 8% українців, ще 24% ладні терпіти не більш як рік, натомість узагалі не готові 62% (Центр Разумкова, 2018). На цій нетерплячості спекулюють не тільки націонал-популісти, а й проросійські сили. Останні сьогодні спокушають українців «знижками на газ» та обіцянками «покращення життя вже сьогодні», звичайно ж, в обмін на зміну зовнішнього курсу. Але насправді зміна курсу обійдеться Україні дуже дорого, зокрема в соціально-економічному сенсі. Повернення до орбіти Росії означатиме консервацію відсталості в одних галузях і пришвидшення занепаду в інших. І не лише тому, що проросійські сили України налаштовані на експлуатацію залишків радянської промисловості та отримання корупційної ренти, а зовсім не на модернізацію, що вони переконливо продемонстрували під час свого господарювання на Донбасі. Сама РФ не здатна ані експортувати технології, ані стати джерелом інвестицій, бо за фасадом імперської величі відбувається деградація. Навіть у пріоритетній для себе військовій галузі росіянам дедалі важче опановувати технології рівня 1980-х, про що свідчать щорічні авіакатастрофи, аварійні запуски ракет тощо. Розраховувати на інвестиції також марно, оскільки російська еліта не прагне вкладати навіть у власну країну. Та й коштів для цього в Москви обмаль: ВВП 146-мільйонної країни сьогодні менший, ніж 37-мільйонної Канади (IMF, 2018). 

 

Читайте також: Президентські вибори. Участь - не перемога


Таким чином, відхід від проєвропейського курсу не тільки стане політичною катастрофою, а й зірве перспективи соціально-економічного розвитку. Те саме стосується й боротьби з корупцією. Звичайно, інтеграція до євроатлантичних структур і навіть вступ до ЄС ще не гарантують звільнення України від цього явища. Просто тому, що ним уражена й сама Європа. Так, у поширенні корупції у своїй країні впевнені 68% населення ЄС, причому зниження її рівня протягом останніх трьох років помітило лише 8%, натомість 43% переконані в протилежному. Виняток становлять тільки Швеція, Данія, Фінляндія, Нідерланди та Люксембург, де на корупцію нарікає менш як 50% населення. Тим часом Литву вважають корумпованою 93% її мешканців, Італію — 89%, Латвію та Чехію — 84%, Францію та Естонію — 67%, Польщу — 58% тощо (Eurobarometer, 2017). І це при тому, що якість державних інститутів у більшості країн ЄС набагато вища, а історія незалежної державності значно довша, ніж в Україні. Тому передвиборчі обіцянки подолати корупцію за п’ятирічку, що лунають із вуст українських політиків, — це ще більший популізм, ніж чотирикратне зниження цін на газ. Приборкання її хоча б до середнього східноєвропейського рівня є довгостроковим завданням, але без дотримання проєвропейського курсу виконати його неможливо. Чому? Бо в євроатлантичному світі корупція все ще залишається злочином і Україні так чи інакше доведеться дотримувати певних правил. Натомість у «русском мире» вона інституціоналізована, а її становим хребтом є вертикаль кремлівської влади. Міф про те, що Владімір Путін приборкав олігархів, не витримує перевірки фактами: тільки у 2016–2018 роках частка доларових мільярдерів у Росії збільшилася на 40% (Forbes, 2018). Причому завдяки авторитаризму можновладці здобувають статус поміщиків, залежних лише від Кремля, але не від закону та суспільства. Тому зміна зов­нішнього вектора не просто обнулить усі досягнення антикорупційної боротьби, а й практично унеможливить її надалі. 


Але головним, безумовно, лишається питання війни. Не секрет, що суспільство вкрай невдоволене тим, що війна на Сході й досі триває. Утім, силовий сценарій звільнення Донбасу підтримує 17% українців, натомість 70% віддає перевагу іншим методам («Демократичні ініціативи», 2018). Спекулюючи на настроях широкого загалу, проросійські сили переконують суспільство, що дипломатичний шлях до миру відкритий і що теперішнє керівництво України штучно затягує протистояння. Невдоволення помітне і в патріотичних колах: якщо у 2014-му владі закидали небажання віддати наказ про рішучий наступ на «республіки», то тепер її звинувачують у відмові поновити завмерлий мінський процес. Приміром, через залучення США, Великої Британії та інших сторін. Теперішня ситуація на Сході справді є виснажливою. Проте цілком очевидно, що війна на Донбасі — це лише частина міжнародної операції з приборкання амбіцій Росії, яка не вичерпується завдаванням їй економічних збитків за допомогою санкцій. Міжнародна ізоляція пришвидшила процес суспільно-політичної, культурної та технологічної деградації РФ. І що далі вона просувається шляхом демодернізації, то імовірнішими стають різні катастрофічні сценарії і менше лишається шансів зберегти лідерство в регіоні. Навряд чи міжнародна спільнота має на меті спричинити розпад Росії, проте будь-який варіант її ослаб­лення збігається з національними інтересами України, підвищуючи наші шанси на відновлення суверенітету та повернення окупованих територій. Тому від України на цьому етапі вимагаються передусім терпіння та витривалість, оскільки йдеться про довгострокову стратегію. 

 

Читайте також: Перший тур як розминка


Тож очевидно, що обіцяти деокупацію Донбасу, не кажучи про Крим, протягом найближчих п’яти років — це також популізм. Не тільки тому, що Росія ще має достатній запас міцності, а й через те, що в цій війні Україна виконує аж ніяк не сольну партію. Таке становище має свої переваги і недоліки, але прийнятних альтернативних сценаріїв для нас поки що не існує. Будь-які спроби вийти з гри загрожують нам вельми ризикованими сценаріями від остаточної втрати окупованих територій до розчленування країни. Але в усьому, що стосується війни, економіки та боротьби з корупцією, наступному керівництву доведеться вести подвійну гру. З одного боку, провадити проєвропейський курс, а з другого — гасити суспільне невдоволення, використовуючи, зокрема, популістські прийоми. Утім, існує набагато гірший сценарій, коли влада стане лавірувати, піддавшись на російський шантаж, заграючи з мінливими настроями публіки або просто внаслідок втрати керованості країни. Враховуючи те, який політичний розклад ми маємо напередодні виборів, доводиться розглядати будь-які варіанти. Але в такому випадку Україна ризикує знову зісковзнути в обійми «русского мира» з усіма похідними наслідками для політики, економіки та національної державності загалом. Це буде історична трагедія, подібна за своїм масштабом до тієї, що сталася в Україні 100 років тому. І значною мірою її імовірність залежатиме від результатів президентських, а потім і парламентських виборів.