Політика

  ▪   Олександр Крамар

Вибори на вістрі леза

Фото: REUTERS
На нинішніх виборах українці вибиратимуть між незворотністю курсу на зміцнення національної держави й традиційним «маятниковим» відкотом, який цього разу може мати значно серйозніші наслідки
Матеріал друкованого видання
№ 13 (593)
від 28 березня

Вибори президента та парламенту 2019-го мають усі шанси ввійти в історію нашої країни як переломний момент в її розвитку. Це лише на перший погляд їхня значущість може видаватися менш доленосною щодо вектору розвитку , аніж в 2004–2012 роках. Так, тоді був більш поляризований поділ на табори, які виступали за діаметрально протилежні цивілізаційні вибори. Нині ж загроза реваншу відверто проросійських сил видається вкрай малоймовірною. Кандидати із середовища колишньої ПР — Юрій Бойко чи Олександр Вілкул — фактично не мають шансів вийти навіть у другий тур. Однак насправді 2019 рік для визначення парадигми розвитку України відіграє не менш важливу роль, ніж 2004-й чи 2014-й. Він у будь-якому разі стане переломним моментом: або вдасться закріпити (зробивши незворотними) й далі розвивати здобутки останніх років у розбудові національної держави, або (як це традиційно бувало в українській політиці) маятник хитнеться в протилежний бік. І зміни останніх років будуть не просто заморожені, а згорнуті. Особливість цьогорічної ситуації полягає в тому, що зорієнтовані на «русский мир» сили в країні усвідомлюють, що вікно можливостей для них розвернути країну назад невблаганно зачиняється. А це робить їх більш агресивними та безкомпромісними і змушує шукати опосередкованих методів підриву Української держави вже за нових умов, коли пряма перемога на виборах відверто проросійського кандидата чи політичної сили просто неможлива.

 

Торпедувати зміни


Тому ключовим завданням для ворогів української державності на цих виборах є торпедування тих змін у масовій свідомості та державній політиці, які дають шанс остаточно відірватися від Росії в усіх царинах. Їм важливо дискредитувати, зняти з розгляду, відкласти в довгу шухляду та відкинути на маргінеси ті питання порядку денного, які пов’язані із державотворенням, національною консолідацією, формуванням ідентичності, зміцненням інформаційної й енергетичної безпеки, переорієнтацією української економіки на альтернативні ринки.


Адже процес запущено, хоч і повільно та непослідовно. Однак маємо переорієнтацію української економіки на Захід, поступове зниження частки Росії в ній до розміру статистичної похибки. Україна, хоч і поволі, але переходить на використання енергії з альтернативних джерел, завершується перехід на ринкові ціни на газ та інші енергоресурси, що має знизити обсяги їх споживання і зменшити потребу в закупівлях з РФ. Натомість реакціонери ратують за відновлення співпраці з державою-агресором. Маємо обмеження на російську інформаційну експансію, хоч і недостатні й так само непослідовні, однак вони все-таки є. Маємо автокефальну православну церкву й вичікування українського крила в УПЦ МП — хто ж переможе на виборах і якою буде політика переможця в церковній та й загалом геополітичній сфері? Нарешті, мовна політика останніх років: хоч і далека від ідеалу, однак усе ж таки є рухом до посилення ролі української мови. А ухвалення мовного законопроекту, який нині розглядається в парламенті, може стати рішучим кроком принаймні до зупинки русифікації України (яка, на жаль, триває упродовж усіх років незалежності) і стати основою для подальшої українізації. Це саме стосується дерадянізації, навіть окремих несистемних проявів деколонізації, та відновлення історичної пам’яті.

 

Читайте також: Загублені мільйони голосів


Зміна влади, перехід її до тих, хто скептично чи байдуже ставиться до проблем українізації, дерадянізації й розвитку саме автокефальної православної церкви в країні, загрожує підірвати нехай і вкрай обмежені, але реальні здобутки останніх років у цих напрямах. Згідно з даними найновішого спільного соцдослідження КМІС, проведеного з 14 по 22 березня 2019 року, за коміка Зеленського готові проголосувати 32,1% тих, хто визначився з вибором та має намір узяти участь у голосуванні; за Порошенка — 17,1%, за Тимошенко — 12,5%. При цьому показово, що рівень підтримки Зеленського серед молоді (18–29 років) становить 44% серед тих, хто має намір голосувати на виборах, і майже 59% серед тих, хто визначився. Тож якби лише громадяни цього віку голосували, то шоумен без зрозумілої політичної орієнтації отримав би вже в першому турі перемогу, як п’ять років тому Порошенко. Серед людей віком 30–39 років за Зеленського готові віддати голос 35,7% із тих, хто визначився та має намір взяти участь у виборах. Такі цифри в середовищі людей, молодших за 40 років, не можуть не турбувати у контексті й майбутніх парламентських виборів, і загалом перспектив представницької демократії в країні. Адже високою є ймовірність успіху різноманітних маніпулятивних проектів, за які можуть шарпати найрізноманітніші особи.

Перехід влади до тих, хто скептично чи байдуже ставиться до проблем українізації, дерадянізації й розвитку саме автокефальної православної церкви в країні, загрожує підірвати нехай і вкрай обмежені, але реальні здобутки останніх років у цих напрямах


Країні реально загрожує відкочування або принаймні стагнація у сферах, пов’язаних із національною ідентичністю, інформаційною, культурною, ідеологічною та економічною незалежністю від російських багатовікових впливів. Натомість робляться та, ймовірно, і далі робитимуться спроби «замістити» ці теми популістським дискурсом, який зведе на манівці всі стратегічні питання й змусить борсатися у вирішенні поточних приземлених проблем. Тих, які хоч і не можуть бути вирішені (та цього ніхто й не планує робити), однак знаходитимуть відгук завдяки небайдужості до них більшості обивателів.

 

Гра Медведчука


Усе це відбувається в умовах, коли дедалі активнішу і публічнішу роль в українському політичному житті намагається відігравати Віктор Медведчук. Його «Украинский выбор» розпочав роботу, спрямовану на федералізацію, а фактично — на фрагментацію та демонтаж по частинах Української держави, ініційовані ще за часів режиму Януковича. Тиждень ґрунтовно зупинявся на цілях і методах такої діяльності майже сім років тому (див. «Нас штовхають у ПіСУАР», № 49/2012). Події, які сталися з тих часів, підтвердили, що як тоді, так і нині йдеться про тривалу гру, яка не має на меті реалізацію політичного проекту чи навіть прихід до влади в Україні як такий. Мова про системну роботу, яка є лише складовою розхитування та знищення Української держави. Медведчук не схильний приховувати, що є однодумцем Путіна, частиною команди, яка намагається відродити російську імперію вчергове після «найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття» і вважає, що «Україна — це ж навіть не держава, а частина території, подарована нами» (за інформацією, що вилилася тоді в ЗМІ від анонімних джерел, — вислів Путіна під час саміту НАТО в Бухаресті 2008 року).


Водночас саме Медведчук був розробником механізмів саморуйнування Української держави ще півтора десятиліття тому. Це коли під час Революції гідності були внесені зміни до Конституції й закладено конфліктність усередині української влади, яка призводила до жорсткої конфронтації в трикутнику «парламент — уряд — президент» за часів Ющенка. Упродовж каденції Порошенка ці суперечності як із першим прем’єром Арсенієм Яценюком, так і з другим, Володимиром Гройсманом, вдавалося утримувати в помірних і малопомітних широкому загалу межах. Проте почергові вибори президента й парламенту, а також зміна уряду цього року здатні докорінно деформувати усталений останнім часом стан справ і надати ширші можливості для дестабілізації Української держави. Незалежно від того, хто стане новим главою держави, за результатами парламентських перегонів країну можна спробувати знову занурити в руйнівне протистояння ключових органів влади, підігріваючи його як ззовні, так і зсередини, щоб дестабілізувати суспільство в умовах гібридної війни.

 

Читайте також:Битва за місце. Як змінювалися позиції топ-кандидатів у президентських рейтингах з початку кампанії


Медведчук не приховує, що робить основну ставку на парламентські вибори восени 2019-го. Президентська кампанія для нього — це лише репетиція, підготовка до справді важливого змагання за вплив у Верховній Раді. Згідно з Конституцією, повноваження президента залишаються обмеженими. Його будь-якої миті можуть відтиснути на позицію, схожу на суто ритуально-представницькі функції англійської королеви; а самостійний в ухваленні рішень прем’єр-міністр, який контролюватиме більшість у парламенті, для Медведчука так само не надто бажаний варіант.
Значно перспективнішою є, з погляду виконання покладених на нього кремлівською «командою» завдань, максимально фрагментована коаліція, від якої залежатиме як президент, так і прем’єр-міністр, однак яка водночас керуватиметься безперспективним у публічній площині (однак віртуозним у плетінні інтриг і розігруванні пасьянсів у ВР) сірим кардиналом в особі голови політради партії. А щоб мати більше можливостей впливати на парламентську коаліцію та уряд таким міноритарним учасникам, як Опозиційна платформа «За життя», потрібен якомога більше подрібнений парламент і слабкий президент. І такий сценарій, загрозливий для країни та необхідний тим, хто прагне її демонтувати, нині не є таким аж надто фантастичним.


Обрання на посаду президента шоумена, за плечима якого всім добре відомий прагматичний і меркантильний олігарх, явно не додаватиме йому необхідного авторитету для самостійної гри. Тимчасом опитування громадян фіксують надзвичайно велике розпорошення симпатій виборців за одночасного збереження великої частки тих, хто все ще не визначився (близько 30% серед тих, хто має намір голосувати), а отже, готовий до сприйняття нових політичних проектів. За даними спільного соцдослідження КМІС, Центру Разумкова та Соціологічної групи «Рейтинг», проведеного з 5 по 14 березня 2019 року, серед опитаних, які вже визначилися і мають намір голосувати, лідером рейтингу є партія «Слуга народу» — 24,8%. «Батьківщина» має 17,6%, БПП «Солідарність» — 14,7%, Громадянська позиція — 9,3%, ОПЗЖ Медведчука — 9,2%, Радикальна партія Ляшка — 5,3%, «Опозиційний блок» — 4,4%, «Свобода» — 3,1% та «Самопоміч» — 2,5%. Серед тих, хто має намір голосувати, «Слуга народу» набирає 18,5%, «Батьківщина» — 13,1%, БПП «Солідарність» — 11%, «Громадянська позиція» Гриценка — 6,9%, «Опозиційна платформа» — 6,9%, Радикальна партія — 4%, «Опозиційний блок» — 3,3%, «Свобода» — 2,3%, «Самопоміч» — 1,9%.


Крім уже включених до опитування політсил, з наближенням виборів високою є ймовірність появи із нинішнього владного табору нових, оновлених проектів. Взаємне терпіння у владному конгломераті вичерпується, тож до парламентських виборів чимало учасників почнуть активно шукати власне місце під сонцем. Давно очевидним є прагнення прем’єр-міністра Володимира Гройсмана реалізувати свій політичний проект. Він активно вдається до популістської риторики й намагається зайняти нішу «ефективного господарника», якого цікавить лише рівень життя громадян. Судячи з останніх опитувань, він має чималі рейтинги, принаймні в центрі й на заході країни. Так, у проведеному з 12 по 23 березня 2019 року дослідженні КМІС на запитання з приводу того, що «після президентських виборів можливим є переформатування коаліції і затвердження нового голови уряду», Гройсман отримав підтримку 13,1% громадян, зокрема, 19,9% на заході, 14,2% у центрі й навіть 11,4% на Донбасі. Тож якщо він розпочне власну кампанію, то зможе зібрати значну частину нинішніх прихильників Порошенка і БПП. Утім, цей результат може бути суттєво підрізаний іншим учасником нинішнього владного конгломерату, який поки що не розпочав активної виборчої кампанії — Віталієм Кликом та його УДАРом. Соцопитування свідчать, що йому так чи так довіряє близько 20% українців. Нарешті, зарано списувати з рахунків і лідерів «Народного фронту», які можуть спробувати перезапустити новий проект і мають деякі шанси на успіх (за умови вдалого ребрендингу та добре організованої виборчої кампанії). У згаданому соцопитуванні КМІС щодо голови нового уряду також вказано, що Яценюка на цій посаді хотіли би бачити 6,1% опитаних, а це теж свідчить про потенціал для проходження політичної сили до парламенту.

 

Читайте також: Геополітика. Втримати штурвал


Якщо нинішня тенденція до фрагментації політичного поля й далі триватиме, а виборча система та чинна парламентсько-президентська модель управління країною збережуться, то з новою Верховною Радою на них чекатиме період дестабілізації, аналогів якої непросто знайти в новітній історії України. Фрагментація парламенту й політичного середовища країни загалом штовхатиме її до ситуації майже некерованого, принаймні формальними інституціями, стану. Натомість відкриватиме для закулісних гравців широкі можливості для диригування політичними процесами й маніпулювання і депутатським корпусом, і залежними від нього органами виконавчої влади в центрі та регіонах. Таке середовище може виявитися одним із найсприятливіших для лобіювання як сценаріїв федералізації України (фактичної чи навіть юридичної), так і акцентування на тому, що Україна — це failed state, а її збереження (принаймні такою, як нині) перебуватиме під питанням. 


У цій ситуації як ніколи актуальним буде вибір, чим є Україна для її політичного класу і (найголовніше) для виборців. Уламком пострадянського простору зі строкатим, «різноманітним мовно і конфесійно» населенням, лейтмотивом політичної боротьби на території якого є соціал-популістський дискурс з елементами політичного шоу? Чи повноцінною країною, яка має свою, нехай іще не вповні кристалізовану, ідентичність та перспективу перетворення на успішну європейську державу з усіма необхідними атрибутами? І в цьому сенсі цьогорічні вибори змусять українців дати відповідь на низку запитань: чи хочуть вони повернутися в атмосферу непролазного болота багатовекторності, вразливості від інформаційно-ідеологічної та культурно-цивілізаційної агресії з боку колишньої метрополії, торговельно-економічної залежності від неї під «соусом» економічного прагматизму? Чи все-таки готові відстоювати власну ідентичність і право бути собою? Навіть попри проблеми зростання й досі не здійснені завищені сподівання? Чи все ж таки хочемо розчинитися в чужих політичних дискурсах, стати частиною реалізації (чи то пак, «відбудови») чужого політичного проекту, ставши жертвою пустих обіцянок вирішувати буденні проблеми, але ціною втрати власної ідентичності? 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Теги