Політика

  ▪   Максим Віхров

Деколонізація свідомості

Чим народні симпатії до Росії загрожують Україні та як домогтися їхнього спаду
Матеріал друкованого видання
№ 12 (592)
від 21 березня

Минулого тижня соціологи оприлюднили тривожні дані: за останній рік частка українців, які симпатизують Росії, зросла майже на 10% і тепер становить 57% (КМІС, лютий 2019 року). Судячи з даних Київського міжнародного інституту соціології, швидке зростання прихильності до РФ почалося ще у 2018-му. І якщо така тенденція збережеться, то за кілька років (див. «Динаміка ставлення українців до Росії загалом і ключові політичні події за роками») Україна повернеться до довоєнного (!) показника. І це при тому, що об’єктивно українсько-російські відносини залишаються, по суті, незмінними. 


Чому українці дедалі більше симпатизують Росії? Серед можливих пояснень спад радикалізації 2014–2015 років, а також звикання суспільства до війни, яка з шокуючого лиха перетворюється на тло повсякденного життя. Отже, російська агресія не стала для суспільства точкою неповернення: сплеск антиросійських настроїв свідчив радше про гостроту емоційної реакції, ніж про глибину світоглядних трансформацій. У КМІСі також припускають, що на настрої вплинули медіа, а саме передвиборча активність проросійських сил. І це не менш тривожний дзвіночок: виходить, що кремлівська пропаганда нині впливає на суспільну думку не менше, ніж пам’ять про Іловайську трагедію чи атака на українських моряків на Азовському морі. Щоправда, з урахуванням невисокої довіри українців до ЗМІ та політиків абсолютизувати чинник пропаганди не слід. Але як мінімум медійна активність проросійських сил засвідчила, що публічна демонстрація таких поглядів уже не є табу. Під час опитувань респонденти стали відвертішими, що також вплинуло на загальну картину. Звичайно, жодне з наведених пояснень не є вичерпним, але факт залишається фактом: значна частина українців симпатизує Росії, і це може стати політичною проблемою для України.

 

Читайте також: Україна в міжнародних рейтингах


Передусім прихильність до РФ — це базова передумова для відродження проросійського політичного табору. Звісно, за Митний союз уже ніхто не агітуватиме, на часі ідеологічне переозброєння. Скидається на те, що інтереси Росії просуватимуть в Україні під слоганами припинення війни, боротьби з екстремізмом, відновлення взаємовигідних економічних зв’язків тощо. Кондовий російський шовінізм, найімовірніше, ховатиметься під ліберальною фразеологією: спротив деколонізації подаватиметься під соусом боротьби за права меншин, громадянські свободи, мультикультурність тощо. Крім того, проросійські політики можуть розраховувати на широкі верстви обивателів, невдоволених декомунізацією, забороною російського кіно, блокуванням соцмереж, мовними квотами тощо. Підвести все це під спільний політичний знаменник і подати виборцям у прийнятній обгортці — завдання суто технічне. У минулі роки з його виконанням не поспішали, оскільки надмірна проросійська активність могла наразитися на непропорційну реакцію радикалізованого суспільства.

 

Але сьогодні настрої міняються. Вже за підсумками цьогорічних виборів «русофіли» переконаються, що їх не так уже й мало. Йдеться не тільки про виборців Юрія Бойка чи Олександра Вілкула. Проросійський наратив ретранслює і Володимир Зеленський із його пропозиціями ставати на коліна перед Путіним заради миру та відверто антимайданівськими, українофобськими жартами. Присутність таких персонажів у політичному мейнстримі та їхні електоральні результати — це сигнал про те, що непримиренність до Росії, яка донедавна панувала в публічному просторі, більше не є безальтернативною. У 2014-му, щоб не вилетіти на маргінес, політики масово перелицьовувалися в патріотів, але тепер може початися зворотний процес. Відчувши зміни кон’юнктури (і нові межі дозволеного), претенденти на владу на всіх рівнях почнуть активніше працювати на проросійську публіку. Звичайно, без електорату на окупованих територіях вони навряд чи зможуть сподіватися на політичний реванш у близькій перспективі, але зміцнити свої позиції в регіонах — цілком.

найсприятливіший історичний момент для форсованої деколонізації ми маємо саме зараз, поки Москва демонструє повну неадекватність, залякуючи українських лібералів арештами за дописи. в соцмережах, а обивателів розмовами про ядерний попіл


Окрім того, існує менш очевидна, але не менш серйозна загроза. Як свідчать соціологічні дослідження, українці по-різному ставляться до Росії, до її керівництва та росіян як таких. Якщо Росії симпатизує 57%, то її керівництву — лише 13%, але росіян позитивно сприймає аж 77% українців (КМІС, лютий 2019). Звичайно, у цьому є й позитивний бік: принаймні українці не симпатизують російській владі. Але в майбутньому роздільне сприйняття РФ, росіян та керівництва держави може призвести до політичних проблем. Владімір Путін не є казковим східним деспотом. Як і будь-який авторитарний вождик, він передусім обслуговує інтереси свого оточення. Курс на ізоляцію від зовнішнього світу, який Росія взяла у 2014-му, має не лише задовольнити особисті амбіції вождя, а й передусім продовжити життя його режиму, бенефіціаром якого є конкретна група російської еліти (так званий кооператив «Озеро» та ін.).

 

Щойно тамтешня еліта вирішить перезавантажити свої відносини із Заходом, Путіна та найодіозніших функціонерів режиму в той чи інший спосіб буде усунуто (принаймні від влади). А після того на них повісять усіх собак, починаючи від політичних репресій та руйнування економіки в самій РФ і закінчуючи анексією Криму та війною на Донбасі. Саме для цього російська верхівка майже два десятиліття вдає, що все в країні відбувається не інакше, як за особистою волею Путіна. Це перформанс не тільки для внутрішньої, а й для зовнішньої аудиторії. До останньої належать і українці, частина з яких щиро вірить, що російське суспільство — це безсловесний заручник, а зовсім не активний співавтор путінізму. А отже, коли режим за тих чи інших обставин впаде, симпатії до РФ в Україні зростуть ще більше, особливо якщо нова російська влада задекларує курс на примирення та демократію.

 

Читайте також: Контрреволюціонери


Щоправда, як показали торішні президентські вибори в РФ, навіть серед ліберальної опозиції щирих друзів України немає. Хай там як дошкульно та відважно критикують владу Алєксєй Навальний чи Ксєнія Собчак, їхнє ставлення до України залишається, по суті, імперським (див. Тиждень, № 12/2018). Але в самій Україні це очевидно аж ніяк не для всіх. Значна частина ліберального політикуму та громадського сектору готова протягти руку «хорошим росіянам». Тим більше якщо останні прийдуть до влади на хвилі масових протестів, представивши їх як «російський Майдан», і зроблять кілька дружніх жестів у бік України. Для нашого проросійського табору це буде справжнім подарунком: якщо в Кремлі проведуть косметичний «євроремонт», агітувати до «нормалізації відносин між країнами-сусідами» стане набагато зручніше. Однак цілком зрозуміло, що їхня суть від цього не зміниться. Москва і далі намагатиметься втримати Україну у своїй геополітичній орбіті. І байдуже, у якому ідеологічному обрамленні все те відбуватиметься: під гаслами «русского мира» чи «спільного руху до миру та демократії». 


У цьому сенсі найсприятливіший історичний момент для форсованої деколонізації ми маємо саме зараз, поки Москва демонструє повну неадекватність, залякуючи українських лібералів арештами за дописи в соцмережах, а обивателів розмовами про ядерний попіл. Але, щойно Росія напне демократичну личину, українське суспільство знову почне розколюватися на тих, хто радий нарешті припинити протистояння, і тих, хто усвідомлює, що російські зазіхання на Україну почалися зовсім не у 2014-му й що імперські амбіції — це не примха президента-негідника, а наріжний камінь самої Росії разом із її політичним устроєм, культурою та ідентичністю. І якраз останнього, зважаючи на соціологічні дані, значна частина українського суспільства не усвідомлює.

 


Викорінити проросійські сентименти форсованими темпами неможливо з об’єктивних причин. Сьогодні середній вік українця становить близько 40 років — не треба пояснювати, який культурний багаж тисне йому на плечі. Щоб у масовій свідомості настали глибинні зміни, потрібні час і системна робота відповідних інститутів. Плоди освітньої, культурної та історичної політики будуть помітні згодом, коли під їхнім впливом стане формуватись ідентичність молодих українців. Утім, розраховувати на фантастичний результат усе одно не варто. По-перше, усі без винятку інститути в Україні слабкі й не надто ефективні. Як свідчить приклад Міністерства інформаційної політики, державне втручання в ту чи іншу сферу аж ніяк не гарантує швидких і хороших результатів. По-друге, у ХХІ столітті ніхто не має монополії на інформацію та абсолютного авторитету, тож ефективність просвітницької роботи завжди нижча, ніж можна було очікувати. 

 

Читайте також: Українцями народжуються чи стають?


Навіть у таких питаннях, як вакцинація, значна частина суспільства дослухається до навіжених, нехтуючи авторитетом держави, медицини та світової науки загалом. Тож проросійські сентименти зберігатимуться в нашому суспільстві ще дуже довго. Інше питання, якою мірою вони визначатимуть позицію українців в інших питаннях, як-от вступ до ЄС і НАТО, відносини з Росією тощо. Ну а формування нової української ідентичності — такої, яку неможливо повернути у формат малоросійства, — залежить від того, наскільки довго та послідовно Україна зможе працювати у відповідному напрямі. А це, своєю чергою, дуже залежить від поточної політичної ситуації. 

 

Про проросійський реванш поки що не йдеться, але поставити деколонізацію на паузу здатні й «помірковані» сили, які уникатимуть будь-яких заходів, що можуть спричинитися до неоднозначної реакції суспільства. А саме до таких свого часу належали декомунізація, блокування російських соцмереж тощо. У цьому сенсі загальнонаціональні вибори є чинником ризику, оскільки симпатії публіки можуть схилитися в будь-який бік. В умовах, коли публічна політика ведеться за принципами шоу-бізнесу, механізми демократії починають працювати малопередбачуваним чином (див. Тиждень, № 11/2019). 

 

Читайте також: Повернення Донбасу очима українців


Однак на практиці на державну політику впливають не лише настрої широких народних мас, а й позиція громадянського суспільства — середовища, яке об’єднує вуличних активістів, інтелектуалів, функціонерів недержавних організацій, політиків, волонтерів, медійників, митців, навіть чиновників та багатьох інших. Громадянське суспільство є досить аморфним в організаційному та дуже неоднорідним у політичному сенсі, проте воно володіє чималим соціальним, символічним та політичним капіталом. Тому в моменти консолідації може впливати і на владу, яка ще не забула уроків останнього Майдану, і на широкий загал. Однак на відміну від поточного керівництва країни громадянське суспільство не є аж таким залежним від настроїв публіки. Тому саме на ньому лежить значна частина відповідальності за те, наскільки системною та довготривалою буде деколонізація української масової свідомості. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.