Політика

  ▪   Роман Малко

Політичні партії: закрити нові обличчя

фото: УНІАН
Чому партії в Україні не є соціальними ліфтами й не зможуть ними стати, якщо не зміняться
Матеріал друкованого видання
№ 9 (589)
від 28 лютого

Політична діяльність в Україні, мабуть, найперспективніший і найуспішніший вид бізнесу. Ніщо не зрівняється з можливостями та дивідендами, які він спроможний дати в короткостроковій перспективі. Передвиборча лихоманка це чудово підтверджує. І хоч песимісти переконують, що цей бізнес потроху занепадає, старі партійні проекти, мовляв, себе вичерпали, лідерські партії відходять у минуле, у тренді нові підходи та моделі управління: праймериз, створення соціальних ліфтів тощо, але все це порожні балачки.


Наявна політична система, якщо й переживає певну кризу, цілком здатна за себе постояти, перемоловши міцними щелепами все, що становить для неї небезпеку. Жодні праймериз, такі популярні нині серед партій-новотворів, жодні вливання свіжої крові, напряму чи в обхід, цьому не здатні зарадити. Вони ілюзорні й ні на що не впливають. Якщо комусь не дають спокою нові обличчя, які начебто з’явилися за останні роки, нові політичні бренди та нові молоді команди, що буквально як гриби після дощу вигулькують, — розслабтеся.


По-перше, завжди є маса випадковостей, які трапляються під впливом певних обставин і можуть помилково сприйматися за симптоми оздоровлення та змін. Революція — одна з таких. Але вони є радше непорозумінням, яке дуже швидко виправляється. Випускники Гарварду та експати на державній службі можуть легко це підтвердити. Як і комбати в парламенті. Олігархічний геній здатен ще й не на таке, щоб не допустити реального переформатування створеної ним системи. 

 

Читайте також: Запобіжники трагедії


По-друге, є чіткі маркери, що вказують на реальність чи фейковість новонароджених, та й наявних структур: присутність і персона спонсора/-рів (політика — забавка недешева), ситуативність об’єднання (проти чинної влади, а там побачимо), наявність ідеології та цінностей (за все хороше проти всього поганого не годиться), відповідність лідерів і членства цим цінностям та ідеології, функціонування структури й мережі прихильників (не на папері), довгострокова мета (виграти вибори не рахується) тощо.


Ну й по-третє, розвинуте демократичне суспільство не в змозі функціонувати без ротації еліт. Горизонтальної, коли політсили змінюють одна одну в конкурентній політичній боротьбі, приходять у владу, а потім опиняються в опозиції, та вертикальної, коли партійні структури самооновлюються та омолоджуються, просуваючи нагору молоді кадри. На жаль, в Україні ця схема не працює. На шахівниці товчуться практично ті самі олігархічні політпроекти, що змінюють одне одного та час від часу проводять ребрендинги. Ані горизонтальної ротації, ані оновлення партій зсередини фактично не відбувається. Тобто соціальні ліфти як єдиний можливий механізм, що здатний забезпечити здоровий розвиток та еволюцію, не працюють.

без радикальної заміни політичних еліт усілякі сподівання на оздоровлення вітчизняної політики марні. Вироджені соціальні ліфти живучі й існуватимуть ще довго. Доки політика щонайменше не перестане бути бізнесом, а олігархія, як клас, не буде усунута від управління державою


Так, іноді в політиці спостерігаються певні явища, які можна помилково сприйняти за роботу соціальних ліфтів. Тимошенко приводить до парламенту оновлену молоду команду, бо стара втекла, Ляшко оточує себе гарненькими дівчатами, поруч із якими фотографується, «Нарфронт» вносить до списку цілу групу майданівців і вояків, а «Самопоміч» визбирує по всій країні найактивніших, як їй здається, однодумців. Але всі ці процеси є відповіддю на певні виклики. Вони мають мало спільного із соціальними ліфтами, радше скидаються на заповнення кадрових пустот та систему працевлаштування.


Соціальний ліфт — це система механізмів, за допомогою яких людина знизу завдяки власним здібностям, умінням та здобуткам здатна піднятися соціальною драбиною на вершину піраміди. Хай то буде партія чи звичайна бюрократична структура. Ця система має бути доступною для всіх. Основний принцип її роботи базується лише на особистісному зростанні й конкуренції без жодних фінансових чинників. Тільки в такий спосіб вдасться забезпечити потрапляння в структуру справді талановитих і професійних кадрів, а не чиїхось протеже чи просто «хороших» і «потрібних»…


Попри гучні заяви та невтомні балачки, попри поодинокі спроби, жодних соціальних ліфтів в Україні за час незалежності не було запущено. Ні у сфері бюрократії, ні в політиці. Їх як не існувало, так і не існує. Особливо в партійному будівництві. Партії як були клубами за інтересами або чиєюсь приватною власністю (у чому, на жаль, їхня основна квазіфункція) без жодної ідеології та нормальної системи функціонування, такими й залишаються. Вони просто не можуть бути інакшими, бо це для них неприродно та нераціонально. І в цьому, властиво, уся суть проблеми. Продукувати гасла, заклики, травити неприхований популізм набагато простіше, ніж конкурувати й змагатися програмами та ідеями. Купити технолога дешевше, ніж виростити собі на зміну талановитих наступників і продовжувачів справи. Врешті, перш ніж щось вирощувати, є сенс відповісти на логічне запитання: а яку саме справу треба продовжити та яку світлу мету здобувати? Утримання при владі? Це ми й самі зможемо. Розподіл бюджетних потоків? Теж просто. Контроль над масами, бізнес на лобіюванні законів, політична проституція? Для чого тут потрібні молоді чесні, ініціативні, цілеспрямовані та ідейні? Який у них сенс?

 

Читайте також: Українцями народжуються чи стають?


Навіщо умовному голові партії, чиє ім’я ще й вписане в назву структури, тримати біля себе потенційно небезпечного майбутнього лідера, який може скласти йому конкуренцію? Це загрозливо й шкідливо. Зайва активність дратує, ініціативних завжди підозрюють. Шеф на його тлі може здаватися ідіотом. Врешті, лідер хоче бути одним. Та й партія — це плід його праці, і зароблені ресурси він прагне розподіляти та витрачати сам. От дурник завжди згодиться: може виконувати завдання, які не комільфо лідерові. Партнер по бізнесу теж нічого. Який бізнес без партнерів? Але найпростіше просто винайняти потрібних спеціалістів, що за гроші виконуватимуть поставлені завдання, і це найідеальніший варіант. У разі чого завжди знайдеться якийсь Курченко, на якого можна записати все вкрадене непосильною працею, — і питання зняті.


Фактично партійне будівництво в Україні досі перевернуте з ніг на голову. В українських партіях практично немає внутрішньоорганізаційної демократії. У велику політику рідко хто потрапляє з низів, проходячи певні щаблі зростання. Усе відбувається в інший спосіб. Керівництво обирається лише формально, із кола наближених до власників чи спонсорів партії. Саме вони вирішують, кого просувати кар’єрною драбиною, формують списки на виборах і затверджують кандидатів в округах. А що свою політичну структуру ці люди розглядають виключно як бізнес-проект, який, потрапивши у владу, повинен буде відбити капіталовкладення та давати прибутки, то й критерії відбору кандидатів відповідні. Доступ до партійного ліфта дістають ті, хто цю роботу зможе виконувати. Не політики за покликанням, що мають чітку ідеологічну позицію, повагу й підтримку колег по партії та виборців, а ті, хто виявиться лояльнішим і кориснішим для бізнес-корпорації. Тобто такі самі бізнесмени й заробітчани, як і ті, хто їх наймає.


Таку модель теоретично можна вважати соціальним ліфтом, але з припискою: сфера послуг. Фактично йдеться про найманство, яке передбачає виконання певних завдань, поставлених замовником, що спонсорує твою політичну групку й дає можливість гратися. Саме тому таким поширеним у нашій політиці є рух «тушок». Тому більшість опозиційних політсил справді опозиційними можна назвати лише умовно. Тому й не відбувається ротація еліт, про яку так довго всі говорять, бо цілком логічно, що за цих обставин ліфти не потрібні. Принаймні так видається. Коли природний добір і селекцію, боротьбу ідеологій та конкуренцію ідей підмінено змаганням інтересів та гаманців, ніхто ні за що не відповідає: ні політики перед своїми соратниками, ні партії перед виборцями. Тож навіщо зайві клопоти. Виключно голий бізнес.

 

М’ясо Януковича. Глибокоідейному членству «Молодих регіонів» було байдуже, за що мітингувати та які гасла підтримувати, головне — гроші

 


Зовсім інша ситуація вимальовується, якщо партії — це не ефемерні незрозумілі субстанції, а відлагоджені механізми з чіткою ідеологією, що сповідують конкретні цінності. З одного боку, вони самі зацікавлені в постійному зростанні й поповненні новим здоровим членством, а тому створюють для цього відповідні передумови. З другого — саме за ідеологією та цінностями молодий громадянин, який вирішив пов’язати життя з політикою, обиратиме собі партію. А отже, із мотиваціями, які суголосні ідеології партії. Не просто робити кар’єру, як у комсомолі чи Партії регіонів, а реально вірити в те, що саме в товаристві з цими конкретними людьми ти зможеш, хоч як це пафосно звучить, зробити щось корисне, змінити країну, добитися реалізації своїх ідей. І жодного іншого способу, окрім як прийти в молодіжку партії та подолати всі щаблі її структурної драбини, доказуючи на кожному етапі свої можливості й здібності, домогтися провідного становища в структурі немає. Ні за великі гроші, ні з допомогою покровителів. Навіть коли це станеться, ти довго не втримаєшся, бо дурні й профани нікому не потрібні. Плюс партія сама ретельно відстежуватиме, щоб усе було чисто та якісно, адже стерильна репутація прямо пропорційна її популярності та впливовості.

 

Читайте також: Не твоя війна?


У країнах із добре розвиненими політичними системами виховання еліт — це налагоджений і дуже ретельний процес. Селекція відбувається, починаючи з рівня коледжів. Якщо людина проявляє певні лідерські якості й зможе зарекомендувати себе на рівні тамтешнього самоврядування, вона має всі шанси зробити успішну політичну кар’єру. Так, часто важливу роль відіграє належність до політичних династій, але це хіба що своєрідний бонус, який лише підкреслює можливу наявність потрібного багажу знань, умінь та навичок. Партії як бізнес у спадок ніхто не передає, а от гени ніде діти. І приклад тому, скажімо, американська династія Бушів. Утім, у нас, на жаль, навіть із династіями проблема. На відміну від американців, успішних історій дітей в українській великій політиці майже немає. Навіть коли й брати до уваги молодших Азарова чи Порошенка, що потрапили туди за нагоди. Ці історії успіху радше казка про те, як в’їхати в систему на батьківській спині.


Класична ж модель, в основі якої здорова конкуренція та постійне професійне зростання і за допомогою якої підживлюють та омолоджують свої еліти в цивілізованих країнах, в Україні не працює. Врешті, і не може працювати. Функція типової української партії цілком інша. Вона не здатна бути соціальним ліфтом у принципі. Адже в нас не лише немає нормальної партійної системи з конкуренцією ідей та проектів, а й майже не існує такого явища, як молодіжні структури при партіях. Саме вони мали б займатися зрощенням та селекцією майбутнього партактиву. Іноді такі створюються задля іміджу, мобілізації дешевої робсили тощо. Але через незрозумілості партійних ідеалів партії-матері публіка, яка до неї долучається, має на меті аж ніяк не ідеалістичні цілі. Щонайбільше підзаробити на акціях. Про жодне здорове змагальництво чи професійне зростання задля руху кар’єрною драбиною не йдеться. По-перше, драбини нема. По-друге, тим зверху ти потрібен лише як гарматне м’ясо, і шанси, що помітять та просунуть, близькі до нуля.

 

Читайте також: Внаслідок протестів: суспільні настрої після Майдану


А втім, заради справедливості варто зазначити, що, якісь квазіліфти таки є. Якщо пощастило народитися Сергієм Березенком (племінником Анатолія Матвієнка), то шанс стати соратником президента та членом президії центральної ради його партії БПП «Солідарність» зростають у рази. Раз є гроші й готовність їх інвестувати в партійне будівництво, ліфт теж поїде. Мають шанс у нього сісти й ті, хто не промарнував свого життя, а досягув якихось професійних успіхів, став зіркою сцени чи, на біду, прославився в інтернеті. Таких людей для картинки завжди потребують у шанованих політичних товариствах і радо кличуть до співпраці. Щоправда, усе це для обраних.


Хоч як це сумно, але доводиться констатувати, що без радикальної заміни політичних еліт (читай переформатування наявної політичної моделі) усілякі сподівання на оздоровлення вітчизняної політики марні. Вироджені соціальні ліфти живучі й існуватимуть ще довго. Доки політика щонайменше не перестане бути бізнесом, а олігархія, як клас, не буде усунута від управління державою.


Після Революції гідності з’явилося чимало політичних проектів, які ставили собі за мету привнесення нових правил і принципів у партійне життя. На жаль, поки що окремі такі випадки залишаються тільки не доведеними до кінця спробами. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.