Політика

  ▪   Максим Віхров

Запобіжники трагедії

фото: Станіслав Козлюк
Чи можливе в сучасній Україні масове застосування насильства проти громадян?
Матеріал друкованого видання
№ 8 (588)
від 21 лютого

П’ять років тому Євромайдан засвідчив, наскільки грізною силою є консолідоване громадянське суспільство. Але водночас це був і тяжкий досвід насильства, застосованого владою проти власного народу. Відтоді на порядку денному України стояло чимало історичних завдань: укладання Угоди про асоціацію з ЄС, організація спротиву російській агресії, запуск системних реформ, декомунізація, отримання безвізового режиму й томосу про автокефалію тощо. Попри безперечні досягнення, прогрес за багатьма напрямами менший, ніж очікувалося, а то й узагалі сумнівний. Однак країна змінилася достатньо, щоб сьогодні, у рік президентських та парламентських виборів, політичний реванш проросійських сил видавався малоймовірним. Але відкритим лишається інше питання: чи достатньо змінилася Україна, щоб у випадку масових протестів громадяни не боялися, що влада знову застосує проти них силу, вийшовши далеко за межі законних повноважень?  


Першим кроком до убезпечення України від повторення трагедії мало б стати покарання винних у злочинах проти учасників Євромайдану. Воно повинно стати пересторогою для всіх, хто схоче повторити «подвиг» Януковича і Ко. Меседж має бути прозорим: вийти за межі законності можливо, але після її відновлення доведеться понести відповідальність, причому не лише політичну, а й кримінальну. Ті, хто міг би стати безпосереднім виконавцем злочинів, мусили пересвідчитися, що межі припустимого визначаються чинним законодавством, а не політичним замовленням високопосадовців. Встановлення справедливості мало б перервати давню традицію безкарності, яка, власне, і призвела до трагедії. Річ у тім, що взимку 2014‑го режим Януковича лише повторив те, що практикував на Донбасі протягом останнього десятиліття: ще у 2004 році луганський Майдан тітушки розганяли з молотками й битками. Після перемоги Помаранчевої революції регіонали переконалися, що насильство проти громадських активістів, фальсифікації на виборах і навіть сепаратизм можуть лишитися безкарними. Поваливши режим Януковича, Євромайдан переконливо довів, що насильство ще не гарантує політичного успіху. Однак чи вдалося показати, що за його застосування доведеться відповідати, — питання дискусійне. Ще й сьогодні, через п’ять років після подій, розслідування масових розстрілів на Інститутській не завершено: почасти з об’єктивних причин, почасти через складнощі із законодавством і судовими процедурами, почасти через специфічне ставлення Генпрокуратури (див. Тиждень, № 6/2019). Зважаючи на мізерну кількість вироків, доводиться констатувати, що продемонструвати невідворотність покарання Україні поки що не вдалося. 

 

Читайте також: Контрреволюціонери


Слідом за покаранням винних мала розпочатися глибока реформа силових відомств. Щоб стати знаряддям злочину в руках правлячої еліти, вони повинні були пройти чималий шлях деградації. На цьому шляху силовики поволі звикали нехтувати правами громадян і керуватися не лише чинним законодавством, а й іншими міркуваннями, зокрема корупційними вигодами та корпоративно-клановими лояльностями. Правоохоронна система стала вступати в химерні сполуки з криміналом, олігархами та місцевими елітами ще «буремних 1990-х». Слід зважати й на тоталітарну спадщину: українські правоохоронні органи є прямими нащадками радянських структур, які де-факто були частиною репресивної машини. Вкупі всі ці чинники призвели до того, що режим Януковича почав без особливих перешкод перетворювати правоохоронні органи на органи репресивні. Їхнім переконливим «дебютом» у такій ролі якраз і стали злочини проти Євромайдану. Реформа МВС, започаткована у 2015-му, мала б виправити це становище, відомство повинно було б стати менш сприйнятливим до маніпуляцій влади. І посприяти цьому могло масове кадрове перезавантаження в результаті переатестації. Але якими були реальні підсумки реформи? За офіційними даними, переатестації підлягало близько 68 тис. правоохоронців, близько 90% її з успіхом пройшли. Що стосується відбракованих кадрів, то більшість із них повернулися на службу, оскарживши своє звільнення в судовому порядку. За даними голови Окружного адмінсуду Києва Павла Вовка, відновилися на своїх посадах 90% звільнених правоохоронців. Тож виникає запитання: чи не функціонує за спиною нової патрульної поліції стара міліцейська система?

 

Читайте також: Українцями народжуються чи стають?


Попри безперечні позитивні зрушення, останнє припущення видається не таким уже й конспірологічним: прикладів, коли реформована поліція виявляла своє міліцейське нутро, не бракує. Одним із останніх є інцидент, що трапився 9 лютого в Подільському райвідділі Києва, коли капітан поліції Василь Мельников бив ногами лежачого активіста, вигукуючи «Ложись, бандера!». Влада відреагувала адекватно: вчинок поліцейського розбирає суд. Але сам факт красномовно свідчить про те, що в поліції й досі є кадри, які сприймають свою роботу як ідеологічне протистояння з «бандерами». На захист капітана Мельникова стали Вадим Новинський та Олександр Вілкул, і це є свідченням того, що й в українському політикумі є персонажі, які сумують за часами, коли поліція боролася не лише з криміналом, а й з опозиційними силами. Звичайно, оцінювати масштаби таких тенденцій можна по-різному, але заперечувати їх неможливо. А це означає, що в разі зміни політичної кон’юнктури може початися відкат до попереднього стану, отже, зростатиме й ризик повторення трагічних подій. Причому не слід забувати, що перед розстрілами на Майдані міліція «розминалася» систематичним побиттям вуличних активістів, обшуками, затриманнями та іншими видами пресингу. Втім, це була лише частина загальної картини: окрім громадських діячів жертвами міліцейського свавілля ставали й звичайні українці. Варто згадати смерть Ігоря Індила, інциденти у Врадіївці, Семиполках тощо. Ці та інші випадки також торували доріжку до розстрілів на Інститутській. Наскільки відтоді покращилася ситуація з дотриманням прав людини — питання дискусійне. Але приборкання поліцейського свавілля є одним із запобіжників повторення трагедії.

 

Читайте також: Не твоя війна?


Окрім силовиків інструментом злочинів проти майданівців були й, так би мовити, нелегальні підрозділи, себто тітушки. На відміну від МВС, СБУ чи суду, де йдеться про викорінення певних негативних явищ, тітушки є виключно кримінальним феноменом, а тому боротися з ним набагато важче. Доки у владі — хоч на національному, хоч на місцевому рівні — буде попит на насильницьке придушення тих чи інших порухів громадянського суспільства, доти існуватиме відповідна пропозиція з боку кримінального та навколокримінального середовища. А такий запит є, про що свідчить полювання на активістів, яке розгорнулося в низці регіонів України, переважно на Сході та Півдні. Найгучнішим інцидентом став замах на херсонську активістку Катерину Гандзюк, унаслідок якого вона загинула, але загалом, за різними підрахунками, йдеться щонайменше про півсотні нападів. Зазвичай ініціаторів насильства пов’язують із місцевими елітами, які в такий спосіб прагнуть захистити свої корупційні інтереси та зберегти політичний статус-кво (див. Тиждень, № 6/2019). По факту в багатьох регіонах країни ми маємо режими Януковича в мініатюрі, які — також із поправкою на масштаб — ведуть свою війну проти опозиції. У цьому сенсі йдеться не про ймовірне повторення трагедій — вони відбуваються вже сьогодні, у реальному часі. Головним захисником громадян мала б стати держава в особі правоохоронців. Саме вони повинні довести і тітушкам, і їхнім клієнтам, що насильство тягне за собою відповідальність. Однак вирок Юрієві Крисіну, причетному до вбивства журналіста В’ячеслава Веремія в лютому 2014-го, є радше винятком, аніж правилом. Не треба пояснювати, який сигнал це дало відповідним середовищам. Щоб довести дійсним і потенційним тітушкам, що виконання замовлень влади не звільнить їх від відповідальності, правоохоронцям тепер доведеться докласти чималих зусиль. А доти загроза рецидиву буде більш ніж реальною.

 

Читайте також: Внаслідок протестів: суспільні настрої після Майдану


У тому, що стосується силових структур та криміналітету, все досить зрозуміло. Правоохоронні відомства слід реформувати, вичищати та жорстко примушувати дотримувати прав людини. І що далі, то складніше буде владі використовувати їх у власних політичних та корупційних цілях. Криміналітет слід просто карати відповідно до духу та букви закону. Зрештою, це рутинна праця правоохоронців, тож вигадувати велосипед тут не треба. Інше питання, що має змінитися, щоб сама влада не намагалася застосувати насильство проти громадян. Євромайдан продемонстрував, що насильство може призвести до зворотних наслідків, але покладатися лишень на «виховне значення» цього історичного прикладу не можна. Вочевидь, запобіжником має стати вплив громадянського суспільства. Вже зараз влада змушена рахуватися з ним. І навіть поліція після інциденту з капітаном Мельниковим похапцем запустила флешмоб-вибачення «Я — Бандера!». Наступним етапом є експансія третього сектору у владні структури. Йдеться не про тих, хто просто конвертує громадську діяльність у політичний капітал, а про тих, хто зберігає реальний зв’язок із суспільством і в критичний момент не допустить ухвалення диктаторських законів та інших насильницьких дій. Питання лише в тому, наскільки до такої експансії готове саме громадянське суспільство й наскільки її потребу усвідомлюють виборці. Схоже, що надто оптимістичних відповідей на жодне із запитань поки що немає. А тому готуватися слід до різних сценаріїв. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.