Політика

  ▪   Максим Віхров

Українська соціологія: по той бік невдоволення

Чому українці оцінюють ситуацію в країні гірше, ніж є насправді, і що з цим робити
Матеріал друкованого видання
№ 3 (582)
від 17 січня

Сучасних українців можна без перебільшення назвати суспільством невдоволених. Торік 70% населення були впевнені, що події в країні розвиваються в неправильному напрямку й лише 18% вважали, що все загалом гаразд. І це вже стійка тенденція. Кількість невдоволених зростала ще задовго до Майдану: якщо 2010-го їх було 51%, то вже в середині 2013-го стало 66% (Центр Разумкова). У 2014 році, на хвилі постреволюційної ейфорії, невдоволених поменшало до «якихось» 58%, але потім тенденція відновилася й закріпилася: 2015–2017-го 67–74% українців вважали, що країна рухається «не туди» («Демократичні ініціативи»). У політичній площині такі цифри прийнято використовувати як один із головних доказів неспроможності керівництва держави, а отже, нагальної потреби його поміняти. У тому, що ротація еліти необхідна для розвитку суспільства, немає сумніву, питання в тому, у який спосіб і за яким принципом її слід міняти. І рівень народного незадоволення є досить сумнівним критерієм, оскільки задоволених у світі катастрофічно бракує. У тому, що їхня країна рухається в неправильному напрямку, впевнені 62% мешканців планети — такий висновок на основі аналізу даних 25 країн на різних континентах 2016 року зробила організація Ipsos. Причому в західному світі незадоволені становили абсолютну більшість: у Франції — 88%, у Швеції — 73%, у Німеччині — 71% і так далі (Ipsos, 2016). До того ж, якщо придивитися прискіпливіше до суспільних настроїв, виявиться, що українське невдоволення — вкрай суперечливий показник.

 

Читайте також: Чи краще гуртом жити?

 

Судячи з реляцій соціологів, українці певні, що ситуація погіршується з року в рік. Приміром, підсумки 2018-го негативно оцінили 67% громадян, зазначивши відносне поліпшення лише обороноздатності та міжнародного іміджу країни. Усе інше, — від стану медицини до рівня злочинності, — на думку суспільства, чимдалі гіршає. У 2017-му песимістичні настрої мало 69% населення, у 2016-му — 73% («Демократичні ініціативи»). Якщо довіритися суспільній думці, то виходить, що Україна вже багато років стрімко котиться до катастрофи, зіставної за своїми масштабами з руїною 1990-х чи навіть гіршої. Але, на щастя, вітчизняна соціологія має в розпорядженні різноманітний інструментарій, який дає змогу зазирнути трохи вглиб суспільних настроїв. Передусім це стосується індексу соціального самопочуття, який вимірюється в Україні з 1995 року. Він обраховується на основі комплексного опитування, присвяченого тому, наскільки конкретній людині вистачає тих чи інших благ, починаючи від грошей, харчів та одягу й закінчуючи самореалізацією, суспільним визнанням і так далі. Відповідно що більше особа відчуває дефіцит усіх цих благ, то нижчим буде індекс. «Нульовим» значенням вважається показник 40 балів: нижчі дані свідчать про те, що люди почуваються погано, вищі — про хороше самопочуття. 

 

 

Практично до середини 2000-х значення індексу коливалося довкола 35 балів, що соціологи інтерпретують як украй незадовільний рівень. Найгірший показник (33,7 бала) зафіксований у часи тяжкої кризи 1998 року. Тенденція до поліпшення почалася з 2004‑го, коли на хвилі революційної ейфорії показник подолав межу 37,3 бала, 2006-го — 38,3, а 2008‑го — 39,4. Потім почався певний відкат, але 2014 року — знову на революційному підйомі — ми ще раз упритул наблизилися до «межі нормальності» й соціологи зафіксували рекордні 39,5 бала (Інститут соціології НАНУ). Здавалося б, війна, інфляція та політична нестабільність мали занурити суспільство в чорну депресію, але не так сталося, як гадалося. Незважаючи на все, у 2016-му індекс самопочуття знизився зовсім трохи, 2017-го вирівнявся, а 2018-го ще й поповз угору. Фактично 2018 року — вперше за часи незалежності! — він досяг позитивного показника 40,7 бала (Інститут соціології НАНУ). І все це під акомпанемент нарікань на всебічне погіршення життя, «неправильний» рух країни тощо. Виходить, що з року в рік громадяни скаржаться на занепад, а тимчасом їхнє самопочуття поволі покращується.

на тенденційність суспільної думки впливає процес реформування країни. Задекларувавши курс на зміни, Україна зіткнулася з тим, що вони відбуваються повільніше, ніж очікувалося


Річ тут, звісно ж, не в масовій нещирості чи неточності досліджень. Як показує та ж таки соціологія, люди схильні оцінювати стан справ у країні гірше, ніж про це свідчить їхнє особисте становище. Ще яскравішим підтвердженням того є такі два показники: індекс особистого добробуту та індекс сприйняття суспільного добробуту. Перший свідчить про те, як особа оцінює власне становище (матеріальне забезпечення, стан здоров’я, моральне самопочуття тощо), а другий — про те, як вона оцінює загальне становище в країні. Згідно з методологією, значення індексів можуть коливатися від –100 до 100 балів (відповідно найнижча та найвища оцінки). Останні результати, отримані торік у травні, також виявили значну невідповідність між значеннями обох індексів. Якщо особистий добробут українців оцінили хоч невисоко, але позитивно (6 балів), то ситуацію в Україні, навпаки, різко негативно (–46 балів) (КМІС, 2018). Списати таку диспропорцію на воєнні обставини не вийде, оскільки вона відтворювалася й у довоєнні часи. Приміром, у лютому 2014-го власний добробут українці оцінювали як 8 балів, натомість стан країни — як –40. Причому зміни особистого становища не обов’язково автоматично позначаються на оцінці загальної ситуації. Так, у 2012, 2013 та 2014 роках індекс індивідуального добробуту суттєво зріс (від 1 до 8 балів), натомість індекс суспільного добробуту залишався практично незмінним (–41, –39, –40 балів відповідно). Звичайно, кореляція є, проте загальні оцінки явно відстають: якщо протягом 2016–2018-го індекс індивідуального добробуту покращився на 14 балів, то оцінка ситуації в країні — лише на 7 (КМІС).

 

Читайте також: Яким ви бачите Донбас через п’ять років?

 

Щодо причин такої невідповідності, у Київському міжнародному інституті соціології обережно припускають вплив «переважно негативного балансу висвітлення ситуації в Україні у ЗМІ». Із цим важко не погодитися, оскільки значна частина медіа справді грішить певною тенденційністю — чи то внаслідок політичної заангажованості, чи то в постійних намаганнях «вразити» аудиторію. Свій вплив, без жодного сумніву, чинить і гібридна війна проти України, у якій широко застосовуються інформаційні впливи з метою дестабілізувати суспільство, посіяти зневіру та песимізм. Однак списати все на медіа не вийде. У тому, що українці схильні оцінювати ситуацію гірше, ніж вона є насправді, важливу роль відіграють об’єктивні історичні обставини. Причому йдеться не лише про завищені очікування, які неодмінно виникають після революцій і неодмінно не справджуються. Після 2014 року Україна потрапила в зону турбулентності: війна, втрата територій, різке ускладнення економічної ситуації та інші відомі обставини зацементували у свідомості українців загальне уявлення про те, що над країною нависли колосальні загрози. І масштаб їх такий, що на їхньому тлі поліпшення особистого становища видається малозначущим і взагалі випадковим фактом, який не свідчить про суттєве поліпшення загальної ситуації. У цьому сенсі населення живе одночасно у двох вимірах: з одного боку, є повсякденність, а з другого — світ небезпек, про які більшість громадян дізнається лише з новин.

 

Читайте також: Майдан, п’ять років по тому. Як сьогодні вшановують загиблих героїв

 

Крім того, на тенденційність суспільної думки впливає процес реформування країни. Задекларувавши курс на зміни, Україна зіткнулася з тим, що вони відбуваються повільніше, ніж очікувалося. Уже сама невідповідність між запитом на зміни та їхнім темпом здатна породити цілу гаму сильних негативних почуттів. Але всередині країни триває серйозна боротьба між силами, що не здатні або не зацікавлені довершувати реформи, і силами, які намагаються бути драйверами змін. Шукаючи опори в суспільстві, реформістські сили комунікують із ним у радикально мобілізаційному стилі. Не секрет, що, окрім ретельного інформування про проблеми, тут використовується і алармізм, і радикальна риторика, і навіть відверта демагогія — одне слово, усе, щоб не допустити розфокусування суспільної уваги. Загалом це цілком слушна (і, власне, єдино можлива) стратегія боротьби. Вона дає свої плоди: принаймні олігархи та корупція постійно з’являються в списках загроз, які українці вважають головними («Демократичні ініціативи», Центр Разумкова). Проте побічним ефектом мобілізаційної стратегії є деформація суспільних уявлень про масштаби та гостроту тих чи інших проблем. Приміром, попри загальну стурбованість корупцією, кількість тих, хто стикався з нею бодай раз на рік, за останнє десятиліття суттєво знизилася: із 67% до 41,5%. До того ж левова її частка локалізована в недореформованій медичній сфері (КМІС). 

 

Читайте також: Донецький синдром

 

Таким чином, коли українці нарікають на повсюдний занепад, вони значною мірою ретранслюють загальні уявлення, які зовсім не обов’язково відповідають їхнім особистим відчуттям і досвіду. А що поінформованість пересічного громадянина про стан справ у країні вкрай посередня, то й поготів. Приміром, як виявили соціологи, щодо курсу долара США суб’єктивно поінформовані 55% населення, щодо середньої зарплатні в області та загалом по країні — близько 20%, щодо рівня інфляції та безробіття — 11% та 9% відповідно. Причому в усьому, окрім валютного курсу, якість цієї поінформованості вкрай низька й уявлення мало відповідають реальним показникам («Соціальний моніторинг», УІСД імені Яременка, 2017). Неважко уявити, який простір для песимістичних фантазій тут відкривається. Загалом нічого катастрофічного в усьому цьому немає. Слабка поінформованість, суперечливість оцінок, поширення стереотипів і вплив на масову свідомість політичних ідеологем (на кшталт «тарифного геноциду», «зубожіння» тощо) — усе це більшою чи меншою мірою характерне для будь-якого суспільства. Питання в тому, до яких наслідків призведе використання цього невдоволення в політичних цілях. В ідеалі енергія масового обурення мала би бути використана для розв’язання найгостріших проблем і викорінення найнеприйнятніших явищ. Проте, як свідчить історія, енергією справедливого невдоволення можуть скористатися не лише реформатори, а також ті, хто ставить перед собою цілком протилежні цілі.