Політика

  ▪   Дмитро Крапивенко

Воєнний стан: бойова профілактика

Ми до такого не звикли. Зазвичай усе в нашій країні працювало в режимі гасіння пожежі.
Матеріал друкованого видання
№ 48 (576)
від 29 листопада

В усіх галузях — від державної безпеки до комунального господарства. Ворог наступає — оголошується мобілізація, прорвало трубу — на місці аварії купа техніки й місцеве чиновництво. По-іншому не буває, усі рішення — через героїчне подолання труднощів. Коли трапився напад на наші кораблі в Азові, логічно було б передбачити, що у відповідь буде оголошено тривогу у ВМС і розпочато перевірку всіх військових кораблів і берегової оборони. Де припекло — там і працюємо. Натомість Київ зреагував запровадженням воєнного стану в десяти областях. Резонів для такого рішення більше ніж достатньо. І нехай здіймають бурю в соцмережах ті, хто у 2014-му закликав негайно запровадити воєнний стан, а тепер побивається про обмеження прав і свобод громадян.


Панікери, мародери, спекулянти й зрадники — це теж фауна війни, і в згаданих подіях вона себе чітко окреслила. Тільки для того, щоб сколихнути це болото, уже варто було втілити в життя президентський указ. Схоже, влада зробила якісну роботу над помилками 2014 року. Тоді була спроба покластися на вертикаль влади, передовсім на силовий блок на Донеччині та Луганщині. Результат відомий.

 

Читайте також: Ще один довгий день у Раді: воєнний стан проти виборів

 

І ось тепер є слушна нагода перевірити, чи готові працювати в умовах, наближених до бойових, ті, кому в разі чого першим доведеться відбивати російську агресію. Питання не так до загартованих у боях ЗСУ, як до місцевих еліт, що вже звиклися з думкою, мовляв, війна десь далеко, а в нас мирний кордон із Росією, самопроголошеним Придністров’ям чи анексованим Кримом. Контрабанда, мирне співіснування з ворогом і сплячі осередки майбутніх бойовиків — непоганий початок для чергового сепаратистського заколоту. Це чудово розуміють російські спецслужби й за найменшої нагоди спробують дестабілізувати регіони, які свого часу була охопила «русская весна». Чи маємо ми імунітет до таких сценаріїв — тепер є можливість перевірити. А в місцевих керівників — продемонструвати свій справжній патріотизм не на рівні гасел і вишиванок, а безпосереднім зміцненням обороноспроможності.


Заяви Києва про те, що Росія готує повномасштабне вторгнення, теж далеко не передвиборча риторика. На рівні ресурсів і можливостей вона потенційно спроможна будь-якої миті здійснити атаку на українські терени. І заявити про можливість нападу — це, зокрема, застерегти ворога про те, що його наміри нам добре відомі. А коли вони викриті, їх, як правило, уже ніхто не береться реалізовувати. У війні раптовість часом половина успіху. Південні й східні області — це ті, де, на думку кремлівських політтехнологів, мешкає найбільша кількість «соотечественников». Саме для їхнього «порятунку» Москва може кинути чимале військо. Однак без переконливої картинки з українських міст, закликів «Путин, введи войска!» організувати такий сценарій буде доволі проблематично. Якщо протягом найближчого місяця провести якісні профілактичні заходи з боку українських силовиків, то загроза проросійських заколотів у цих областях дуже істотно мінімізується.

 тепер є слушна нагода перевірити, чи готові працювати в умовах, наближених до бойових, ті, кому в разі чого першим доведеться відбивати російську агресію. Питання не так до загартованих у боях ЗСУ, як до місцевих еліт


Деякі особливо войовничі критики влади закидають, мовляв, воєнний стан несправжній, недовготривалий. Але й у такому м’якому рішенні є свій резон. 30-денний особливий режим у прикордонних областях — це своєрідна розминка. Годі сумніватися, що в РНБО є жорсткіший і всеосяжний план запровадження воєнного стану на всій території країни. Однак перед тим, як його вводити, логічно провести своєрідне навчання на потенційно найуразливіших ділянках. Слід брати приклад із військових: бригади, що виходять із передової, не так багато часу проводять у пунктах постійної дислокації, здебільшого між ротаціями вони беруть участь у маневрах різного масштабу, адже є необхідність постійно підвищувати боєздатність підрозділів. За аналогічними розпорядком мають жити й інші силові структури та цивільні органи влади.

 

Улітку 2014-го, коли російський наступ здавався цілком імовірним, пішла мода на розконсервацію бомбосховищ і нанесення позначок, що вказують на місце їх розташування. Потім ентузіазм почав згасати й про безпекові заходи стали поступово забувати. Інша річ — підготовка до виборів, тут чиновникам ні про що нагадувати не треба.

 

Читайте також: Ескалація в Азовському морі. Що відомо про атаку Росії на українські судна


Воєнний стан має певні витвережувальні властивості й для країни загалом. Резервісти почали готуватися до можливої мобілізації (їм багато нагадувань не потрібно, достатньо одного наказу), активізувалися волонтери, бо громадяни відчули знову потребу допомагати війську. Указ, яким намагаються залякати, насправді покликаний солідаризувати патріотичні кола, які напередодні виборів традиційно почали вправлятися у чварах та інтригах. Та й для порозуміння між громадянами цей крок доволі корисний: тепер мешканці щонайменше восьми областей краще ладнатимуть із тими, хто живе на звільненому Донбасі, — спільне відчуття загрози повинне об’єднувати.


Важливим укотре стає й інформаційний фронт: панікери і фейкомети в соцмережах та антиукраїнські (приховані й відверті) ЗМІ, звісно ж, не упустять своєї нагоди хайпанути на темі воєнного стану. Спростовувати й вести просвітницьку діяльність завжди важче, ніж розганяти хвилі «зради» й невдоволення. Та й перші комунікаційні млинці, будемо відверті, виявилися глевкими.


Органи влади самі заплуталися в такому простому питанні, як термін початку запровадження воєнного стану: хтось називав дату 26 листопада, хтось 28-ме. Останнє, зрештою, перемогло, однак непевність у таких елементарних речах — це дуже серйозний пас у бік панікерів і казкарів, що вдають, ніби знають «дещо більше».

 

Читайте також: Реакція світу на російську агресію в Азовському морі


Так само з кількістю полонених моряків: чомусь попервах фігурувало 23 військовополонені, та зрештою влада таки визнала, що їх 24. Такого штибу проколи — не дрібниці, ми вже добре навчені, що наші вороги навчилися вправно робити з мух слонів, але наше завдання — не розводити цих мух: самим же легше без них працювати.


Азовський інцидент — це також черговий «лакмус» для міжнародної спільноти. Ми вкотре дістали нагоду перевірити, хто та якою мірою схильний перейматися українським питанням, хто готовий забезпечити підтримку, хто обійдеться загальними фразами про «необхідність деескалації», а хто й узагалі стане на захист «російських територіальних вод». Чи стануть піратське захоплення наших суден і взяття у полон моряків приводом для нової хвилі санкцій? Захід мусить ще раз скласти екзамен на політичну зрілість та об’єктивне розуміння російської загрози.