Політика

  ▪   Максим Віхров

Урок двох воєн за Донбас

Про те, на чому тримається соборність і що крім Росії загрожує Україні сьогодні
Матеріал друкованого видання
№ 47 (575)
від 22 листопада

Тема соборності завжди посідала чільне місце в історії української державницької думки, а у 2014-му несподівано перейшла в розряд суто практичних і до того ж нагальних проблем. Після анексії Криму та окупації частини Донбасу українська державна еліта дізналася, наскільки небезпечним є безлад, який через недбальство або зумисне творили її попередники. Але минав час, і готовність Києва зміцнювати соборність зменшувалася разом з інтенсивністю бойових дій на Донбасі. Тим часом крапка в боротьбі за цілісність України не поставлена. Таємна роздача угорських документів на Закарпатті, переслідування і вбивства проукраїнських активістів у південно-східних регіонах, пожвавлення в нібито розгромленому проросійському таборі — все це сигналізує про те, що Києву ще доведеться зіткнутися з чималими проблемами. Те, що сталося на Донбасі у 2014-му, — чудовий матеріал для роботи над помилками. Але корисно також пригадати, що відбувалося в цьому краї в часи Перших визвольних змагань: за всієї відмінності історичних обставин через 100 років українська еліта припустилася дуже схожих помилок.
Чи могли Перші визвольні змагання скінчитись якось інакше? Це поле для широких дискусій.

 

Читайте також: Донецький синдром

 

Що ж стосується Донбасу, то українська влада тоді протрималася там лише кілька місяців і впала так само швидко, як і постала. І хоча є спокуса списати все на міць імперії та несприятливі геополітичні обставини, частково до такого результату спричинилася слабкість самої України. Передусім заважала відсутність стабільного державного центру, довкола якого можна було збирати українські землі. До більшовицької окупації Києва влада там мінялася тричі: новопосталу Центральну Раду змінив Гетьманат, а потім і на його місці постала Директорія. Але й у проміжках між переворотами жодна влада не почувалася достатньо впевнено і постійно відволікалася на внутрішню борню. Бракувало тодішнім елітам і впевненості, що Донбас має бути частиною України. Приміром, якщо Центральна Рада в перемовинах із Росією наполягала на цьому, апелюючи до результатів перепису 1897-го, то гетьманська адміністрація у вересні 1918-го уклала з Військом Донським договір про спільну експлуатацію ресурсів Донецького басейну. Прикметно, що таку ідею підтримав, зокрема, Дмитро Донцов — майбутній патріарх українського інтегрального націоналізму. Звичайно, засуджувати тодішніх будівничих України важко — для багатьох із них Донбас тоді був абсолютно незнаною землею. Приміром, Микола Міхновський після відвідин Луганська в 1899-му писав, що «познайомився з тими частинами нашої землі, про які не мав ніякого розуміння».  


Через політичну чехарду в Києві та хронічний брак сил на Донбасі ніяк не вдавалося розгорнути українські адміністративні структури, хоча після революції там досить довго панувало більш чи менш явне безвладдя. Деякий час органи УНР діяли на Донбасі паралельно з органами Тимчасового уряду, однак ні ті, ні ті не могли забезпечити елементарний порядок у регіоні. Місцева влада, шукаючи силової підтримки, хапала руками повітря, і довкола слідом за дезорганізацією промисловості стрімко наростав соціально-економічний хаос. Більшовики, всупереч радянській міфології, також не були домінуючою силою. «Єдине, чим ми можемо воювати з Петлюрою, — це загони Червоної гвардії Петрограда і Москви», — плакався Артем Сєргєєв на екстреному з’їзді РКП(б) у 1918-му. Однак наростання безладу вони пришвидшували як могли, чим здіймали в населення відверто пронімецькі настрої. Гетьманат за підтримки союзників, які в травні 1918-го дійшли аж до Ростова, справді зміг на короткий час навести на Донбасі лад. Однак в історичній перспективі це радше зашкодило Україні в боротьбі за Схід: союзники, сприймаючи Донбас як власну колонію, швидко налаштували місцеве населення проти себе, а відтак і проти Гетьманату.

Київ, як і раніше, змушений рахуватися з місцевими елітами, інкорпоруючи до вертикалі влади і екс-регіоналів,  і тих, кого небезпідставно підозрюють у колабораціонізмі


Непогані шанси заручитися симпатіями місцевого селянства та робітництва мали просякнуті соціалізмом Центральна Рада та Директорія. Тим більше що нічого надзвичайного від них не вимагалося. Селяни хотіли вільно обробляти землю і розпоряджатися плодами своєї праці без поміщиків чи «комуни». Робітники прагнули відновлення роботи підприємств і деяких поступок щодо умов та оплати праці. Все це їм обіцяли і більшовики, але їх на Донбасі не надто любили. Ну а в Центральної Ради з Директорією просто було недостатньо сил, щоб провадити тут хоч якусь політику взагалі. Тому не дивно, що лідером симпатій у цьому краї став Нестор Махно, який мав силу і більш-менш послідовно виконував свої обіцянки. По суті, махновці, «звичайні собі добрі хлопці-катеринославці», як описував їх Юрій Горліс-Горський, були природними союзниками незалежної України, проте їхня утопічна програма робила союз неможливим. Тому українська держава так і не змогла знайти собі опори в донбаському суспільстві.

 


Таким чином, у часи Перших визвольних змагань триніжок української соборності на Донбасі завжди був кульгавим. У більшовиків із цим також були чималі проблеми, але зрештою обставини склалися на їхню користь і Донбас, як і вся Україна, став частиною «єдиної і неподільної» Російської імперії в її радянській іпостасі. З розпадом СРСР ситуація нібито кардинальним чином змінилася. Донбас став частиною суверенної української держави, причому 84% місцевих мешканців підтримали незалежність на референдумі. Проте у 2014-му виявилося, що триніжок соборності весь цей час теж був досить хистким. І причини цього не надто відрізнялися від тих, що мали місце 100 років тому. По-перше, Київ, попри унітарний устрій країни, ніколи не був сильним центром, принаймні настільки, щоб провадити державницьку політику без поправок на інтереси олігархів чи місцевих еліт. Про це красномовно свідчить історія донбаського сепаратизму, що почалася через два місяці після проголошення незалежності. Саме тоді, у жовтні 1991-го, у Донецьку відбувся перший з’їзд південно-східних депутатів усіх рівнів, делегати якого вимагали федералізації. Без наслідків для учасників та організаторів пройшов і з’їзд регіоналів 2004-го, на якому лунали погрози утворення «ПіСУАРу». Не дивно, що у 2014-му вони знову вирішили використати сепаратистську карту, а Росія — самих їх. Зручної нагоди годі було шукати, оскільки дієздатність тодішньої центральної влади була мінімальною.

 

Читайте також: Молитися за Донбас


Державні структури, які нібито надійно охоплювали Донбас, у критичний момент теж виявилися вкрай уразливими. На відміну від Криму, де РФ провела масштабну військову операцію, ключові органи влади в Луганську та Донецьку навесні 2014-го були паралізовані, а потім захоплені відносно невеликими силами місцевих колаборантів та російських «туристів». Але післяреволюційна влада в Києві не почувалася достатньо впевнено, щоб робити рішучі кроки, та й мала для цього вельми обмежені ресурси (утім, досвід Харкова свідчив про протилежне). Виходить, що більш ніж за два десятиліття незалежності українська держава не набула достатньо ефективних інститутів, які забезпечували б лад і соборність. Утім, це стосується не тільки ситуації 2014 року: приховане бездержав’я (а по факту всевладдя місцевих князьків) виникло на Донбасі набагато раніше, лишень виявлялося воно в інших формах. Загальновідомо, наскільки деструктивну роль відіграли місцеві еліти в руйнуванні економіки регіону: десятки промислових підприємств Луганщини та Донеччини були привласнені й розграбовані бізнес-структурами регіоналів або з благословення уособлюваної ними ж місцевої влади. Ставши на перешкоді мародерству, центральна влада могла б заручитися симпатіями місцевого населення, на плечі якого лягали тяжкі наслідки такого «господарювання». Однак із різних причин Київ дивився на все те крізь пальці.
Внаслідок цього підломилася третя опора триніжка соборності — громадянське суспільство. Деіндустріалізація і малокерована реструктуризація вугільної галузі спричинилися на Донбасі до тяжких соціально-економічних наслідків. Через зупинку підприємств цілі місцевості перетворилися на депресивні, малопридатні для життя зони — саме вони у 2014‑му стануть найбільшими вогнищами невдоволення та проросійських настроїв. Майстерно маніпулюючи суспільною думкою, місцева еліта конвертувала розчарування у відцентрові та антиукраїнські настрої. Звичайно, як і більшовики століттям раніше, сепаратистам на Донбасі переважно не симпатизували навіть навесні 2014-го.

 

Читайте також: Донбас і майбутнє. Як українці бачать повернення окупованих територій

 

Але те саме стосувалося і місцевих патріотичних сил. Проте якщо сепаратистів попервах підтримувала місцева еліта, а потім і Росія, то української держави за своєю спиною місцеві патріотичні сили так і не відчули, а отже, не мали жодних шансів переломити ситуацію. Тому перенести вагу на громадянське суспільство, коли відмовили державні органи, у Києва не вийшло. Результат загальновідомий: Донбас заледве знову не вислизнув з-під української влади.

 

Відтоді минуло чимало часу, і ситуація на звільненій частині Донбасу видається досить стабільною, проте великою мірою завдяки присутності в регіоні українських військ і військово-цивільним адміністраціям, які виконують функції місцевої влади. Свій внесок робить і міжнародна спільнота, реакція якої примусила Росію зупинити масштабні військові дії проти України. Тим часом триніжок української соборності й досі хисткий. Київ, як і раніше, змушений рахуватися з місцевими елітами, інкорпоруючи до вертикалі влади і екс-регіоналів, і тих, кого небезпідставно підозрюють у колабораціонізмі. Хвиля атак проти проукраїнських громадських активістів, що прокотилася південно-східними регіонами, свідчить про те, що за певних умов реванш антидержавних сил може стати дійсністю, принаймні в деяких стратегічно важливих регіонах. З огляду на результати соцдосліджень проросійського реваншу 2019-го не станеться, але нова конструкція влади стане ще більш хисткою, ніж сьогодні. А це вкупі з низькою підтримкою населення загрожує Україні не лише низкою су­спільно-політичних криз, а й подальшим розхитуванням вертикалі влади та державних інститутів, тобто того самого триніжка, на якому тримається державна цілісність. Чи скористається цим Росія або якісь інші зовнішні сили — питання відкрите.