Політика

  ▪   Роман Малко

Коаліція: Якщо треба то є

Чому «коаліція» не завжди означає «більшість». Особливості парламентської арифметики
Матеріал друкованого видання
№ 28 (452)
від 14 липня, 2016

Вкотре порушене нещодавно сакраментальне питання, чи існує насправді в головному законодавчому органі країни коаліція, основа з основ його життєдіяльності та фундаментальна підстава для існування уряду, має доволі однозначну відповідь. Інша справа, що традиція відповідати в Україні «так» або «ні» через неймовірний цивілізаційний поступ провідної верстви втратила свій сенс. На кожне «ні» за потреби можна завжди знайти доволі аргументоване «так», а на кожне «так» — аргументоване «ні». Чорно-білі фарби нині в Україні не в моді, життя занадто різнобарвне, тож відповідь може лежати радше в площині «якщо треба, то є».

Наприклад, результат поіменного голосування за проект закону про внесення змін до деяких законів України щодо Сил спеціальних операцій Збройних сил України (№ 4795) за основу та в цілому 7 липня нинішнього року — яскраве підтвердження цього (для аналізу навмисно взято лише один день роботи ВР). А коли ще врахувати, що сам розгляд питання та голосування вдалося провести в результаті ледь не спецоперації коаліції, то тут і сумніватися, власне, нічого. Блискавичне деблокування роботи парламенту фракціями БПП та НФ і проведення доволі результативного засідання після кількох днів бездіяльності — хороший аргумент на користь її існування. Щоправда, найважливіше питання стосовно конфіскації коштів Януковича і Ко так і не було вирішено. І це неабиякий прокол. Порожні засіки Батьківщини потребують живих грошей. Звісно, таке неподобство можна вважати лише тимчасовим непорозумінням, якщо не враховувати, що протягти його намагаються вже не вперше й голосів за нього не вдається набрати навіть у самій коаліційній тусівці.

Читайте також: Війна і ми

Ок, припустімо, коаліція існує. Але під час детальнішого вивчення історії хвороби, себто протоколів голосування, сумніви все ж таки закрадаються, і небезпідставні. З твердих 249 голосів за згаданий вище законопроект із фракції БПП проголосувало лише 118 депутатів, 9 вирішили не голосувати, а 15 узагалі десь зникли. Трохи краща ситуація в соратників із НФ: за — 76, не голосували — 2, відсутні — 3. Отже, як не крути, основних багнетів коаліції виявилось аж 194. І навіть якби ті 29 відсутніх та незгодних також долучилися до процесу й дві фракції стовідсотково підтримали закон, голосів усе одно виявилося б тільки 223, тоді як необхідно 226, і цього явно замало, щоб бути принаймні хоч якоюсь більшістю.

А втім, і цьому можна знайти пояснення. По-перше, не завжди щастить тримати дисципліну, іноді не вдається домовитися, хтось боїться за свою шкуру й нажите казкове майно, всяке трапляється. По-друге, членом коаліції може бути й окремо взятий нардеп, а не конче фракція, є й такий нюанс. І по-третє, треба бути оптимістом, бо завжди знайдуться люди, готові у важку хвилину підставити плече. У нашому випадку таких добродіїв виявилося досить багато. Чимало голосів, аж 22, виділила на добру справу фракція «Самопомочі», десяток підкинула група «Воля народу» (можливо, з вдячності за скасування напередодні недоторканності зі свого колеги Онищенка та дозвіл на його кримінальне переслідування), 18 — позафракційні, 4 — група «Відродження», а 1 навіть дала Радикальна партія Ляшка (Артем Вітко, командир добровольчого батальйону «Луганськ-1»), що взагалі на голову не налазить і, можливо, навіть вказує на певні відцентрові процеси в цій, здавалося б, монолітній силі. От хто чесно не підтримав надання права українським воякам відстоювати інтереси держави поза межами України, то це Опоблок і «Батьківщина». Перші, звісно, «тому що послідовні», а другі тому, що пообіцяли в компанії РПЛ блокувати роботу ВР, поки не будуть виконані їхні вимоги (як-от переглянути тарифи, довести, що існує коаліція), тож мусять дотримувати слова.

кількість членів коаліції можна з натяжкою нарахувати 170–190 багнетів, що явно не відповідає приписам. Решта — сезонні робітники, або найманці, залучення яких потребує постійних вливань, компромісів і маніпуляцій

Схожа, хоча й має певні нюанси, історія із законом про амністію у 2016 році (№ 4255), який, зокрема, передбачає звільнення від кримінальної відповідальності учасників АТО, що не скоїли важких злочинів. Цей важливий для суспільства законопроект підтримало майже стільки само нардепів, як і згадуваний вище, з різницею два голоси. 247 «за» назбиралося завдяки БПП (117), НФ (74), позафракційним (21), «Самопомочі» (16), — увага! — «Батьківщині» (10), «Волі народу» (6), «Відродженню» (2), радикалам (2) (той самий Артем Вітко та Юрій Шухевич). Опоблок, «тому що послідовні», звісно, знову не дав жодного голосу, але важливо не це. Попри те що коаліційні фракції й цього разу не зуміли зібрати потрібну кількість голосів зі своїх лав, знайшлися друзі, які знову люб’язно підставили плече, розуміючи всю важливість ситуації. Понад те, серед тих друзів навіть виявилися парламентарії від «Батьківщини», які, всупереч принципам, таки натиснули потрібні кнопки.

Чи доводить це існування коаліції? Навряд чи. Хіба що ситуативної, коли збігаються інтереси тих чи інших груп і вони в стані наступити на горло своїй пісні або коли питання уникнення можливих іміджевих втрат виявляється важливішим, ніж лобіювання чиїхось забаганок. Це типова ситуація. Схожих прикладів повно в роботі парламенту останнього скликання, як, зрештою, і попередніх. У такому форматі працювати непросто, до того ж доволі малопродуктивно. Така модель — це, по суті, «ширка», яка стала однією з маніпуляційних технологій у політиці попереднього режиму, що, своєю чергою, є однією з причин Революції гідності.

Читайте також: Друге пришестя реформаторів

Подальша робота депутатів взятого до аналізу парламентського дня здебільшого лише підтверджує підозри. Вже при включенні до порядку денного багатостраждального законопроекту про спецконфіскації, іменованого цього разу законом про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо особливостей стягнення в дохід держави необґрунтованих активів та активів, власник яких не встановлений (№ 4890), проявилася вся сутність ситуативної коаліції. Незважаючи на численні благання його розробників та лобістів і пояснення, що нікому з депутатів документ особливо не загрожує, зате дасть змогу покрити важливі статті бюджету (фінансування потреб армії та соціальних програм), підтримати його погодилося з чотирьох спроб тільки 174 обранці. Це навіть не 190+ присутніх членів двох провладних фракцій БПП і НФ, не кажучи вже, що «за» проголосували також 15 нардепів з інших фракцій та позафракційних. Ось така арифметика.

І навіть коли припустити, що закон справді сумнівний і непотрібний, то більшість наступних голосувань мало чим різняться. Позафракційні голосують відповідно до своєї політичної або якоїсь іншої орієнтації, підтримуючи на власний розсуд те, що вважають за потрібне. «Батьківщина» вдає, що її немає, і вмикається, коли їй цікаво, та й то не вся. Колеги-радикали, як правило, взагалі не вмикаються. У «Волі народу» кожен голосує як хоче, бо там усі самодостатні й дорослі. «Відродження» — та сама ситуація, хоча переважно ігнорує. «Самопоміч» також стоїть осторонь, ну а ОБ знову ж таки послідовний. Вся ця трагікомедія врешті закінчується припиненням роботи. І якби не світлий момент ухвалення календарного плану на наступну сесію (аж 267 голосів «за»), який підтримали 26 пальцями навіть опоблоківці, бо їхній член Папієв серед розробників, можна було б із чистим серцем вслід за Юлією Тимошенко почати вимагати позачергових виборів через недієздатність парламенту.

Про можливий перезапуск Ради через дострокові вибори говорять чимало, але влада в особі президента та інших зацікавлених навряд чи на неї погодиться. За останніми результатами опитувань, оприлюдненими Соціологічною групою «Рейтинг», перспективи БПП із підтримкою 11% та НФ із 1% залишитися біля керма країни видаються доволі примарними і твердження «не на часі» має під собою цілком реальне підґрунтя. Є ще й інші причини, вагомі та не дуже: побажання від закордонних партнерів, війна, взяті на себе зобов’язання, розпочаті (?) реформи тощо. Але головна все ж таки криється в поки що можливості контролювати й керувати процесом. Як демонструє наш побіжний огляд можливостей парламентаріїв мобілізуватися в разі потреби, порох у порохівницях у владної недокоаліції все ще є, хоча й не завжди сухий.

Читайте також: Між нами, оптимістами

Йдеться насамперед про індивідуальний підхід. Змусити депутата підтримати той чи інший законопроект можна багатьма способами: від купівлі його тушки (себто самого депутата), як, подейкують, було перед голосуванням за уряд Гройсмана (у що важко не повірити), до зацікавлення в підтримці його (депутата) скромних особистих законотворчих ініціатив. Звісно, вагомий аргумент і, скажімо, порушити кримінальну справу чи дати хід вже наявній. Фактор страху для народного обранця — це нерідко щось куди важливіше, ніж обіцянка виборцям або навіть власна совість. І з приходом нового чесного прокурора ризикувати з такими речами в цій країні наважиться не кожен. Усі неслухняні мають шанси повторити незавидну долю своїх колег по цеху, вартість білета яких в один кінець вилилася в чималу копієчку.

А з приводу того, у який спосіб досягається порозуміння з найодіознішими представниками колишньої еліти, відповідь варто шукати не лише в перебігу анонсованої президентом деолігархізації (якої насправді немає), а найперше в дрібних деталях, як-от блокування закону про спецконфіскації. Більш ніж очевидно, що в його ухваленні наразі не дуже зацікавлені головні ляльководи та їхні партнери. І причина тут знову ж таки в «ширці» з колишніми регіоналами, яку власноруч благословив Петро Олексійович, не маючи на кого спиратися після розпаду попередньої коаліції. Послуга за послугу…

То ж чи є все-таки нині коаліція? Будьмо відвертими, кількість її членів можна з натяжкою нарахувати в межах 170–190 багнетів, що явно не відповідає приписам. Решта — сезонні робітники, або найманці, залучення яких потребує постійних вливань, компромісів і маніпуляцій.