Пандемія. Герої та антигерої

  ▪   Ганна Чабарай

Ольга Кобевко: «Перших пацієнтів ми зустрічали в радянських протичумних костюмах»

Тиждень поспілкувався з медиками трьох різних лікарень. Одна з них належить до закладів першої хвилі, які приймають пацієнтів із коронавірусною хворобою, друга — звичайна комунальна лікарня «в резерві», не залучена до боротьби з епідемією, третя — приватна клініка. У кожної з них свої реалії існування в недореформованій системі охорони здоров’я, яка зіткнулася з пандемією. Не всі лікарі погодилися відкрито розповідати про свої проблеми, адже часто буває так, що в підсумку вони отримують не рішення, а виклик на килим до керівництва.
Матеріал друкованого видання
№ 22 (654)
від 27 травня

Лікарка-інфекціоністка, Чернівецька обласна клінічна лікарня (ОКЛ), Перша міська лікарня Чернівців

 

До COVID-19 у мене був професійний інтерес, адже це нове інфекційне захворювання, а я лікарка-інфекціоністка. Тому за розвитком ситуації стежила ще із січня, коли стався спалах у Вухані. Читала місцеві китайські сайти новин за допомогою Google-перекладача. У якийсь момент зрозуміла, що ця хвороба перекинеться на інші країни. Стала писати про це у своєму Facebook, щоб люди почали готуватися. Здається, перший такий допис опублікувала у двадцятих числах січня. Я писала про те, що ми не готові; чого не вистачає нашому інфекційному відділенню в ОКЛ; що нам терміново треба докупити. Писала про те, як захищаються від інфікування лікарі в інших країнах. Тим паче в мене там є колеги. На п’ятихвилинних нарадах у лікарні я розповідала про їхній досвід, говорила про наші проблеми. І за це отримувала чимало негативу. Колеги казали, що я розводжу паніку, що вірусу в нас не буде, а якщо COVID-19 і з’явиться, то страшного інфікування не станеться. Через усе це було дуже важко. Я знала, що за мої вечірні дописи зранку на мене виллється хвиля негативу від колег. Часом бувало, що саме через це просто не хотілося йти на роботу. І так тривало майже місяць.

 

Читайте також: Леся Литвинова: «Люди не розуміють, чим під час епідемії зайнята влада та чим аргументовані конкретні протоколи чи обмеження»

 

А 3 березня в нас з’явився перший хворий на COVID-19 (у Чернівецькій області понад 3 тис. виявлених випадків, найбільше в Україні. — Ред.). Людина повернулася з Італії, з відпочинку. Хоча тоді багато українців покинули роботу й приїхали додому. У нас був великий спалах в одному із сіл, де люди брали участь у масових заходах щодо децентралізації. Були там і ті, хто повернувся з Італії. Як наслідок, сталося масове інфікування в селі Колінківці. А разом із ними заразилися ще три сусідні села. Так у нас в області почалася пандемія.


Узагалі інфекційне відділення має постійно бути готовим до спалахів таких хвороб. Наприклад, у 2009–2010 роках ми пережили вірус грипу H1N1, відомий як свинячий. І він нам показав, які в нас труднощі, чого саме бракує лікарням. Наприклад, обласній лікарні не вистачало й не вистачає кисню; немає обладнання. Інфекційне відділення просто не підключене до цієї системи. Я намагалася порушувати це питання, коли була місцевою депутаткою. Наприклад, 2016 року. Тоді були гроші, а отже, і можливість поліпшити ситуацію з кисневим забезпеченням інфекційного відділення. Але цього не зробили. Уже 2020-го, коли в нас ще не було хворих, ми знову спробували заговорити про цю проблему. Але її, знову ж таки, досі не вирішено. Ще одне питання — підготовка медичного резерву й засоби захисту. У нас свідомі лікарі готувалися наперед самотужки. Шукали й купували засоби захисту власним коштом. І про це я теж писала. І теж отримувала негатив від колег.


Своїх перших пацієнтів із підозрами на COVID-19 ми зустрічали в протичумних костюмах радянського зразка. У масках, окулярах, рукавицях. Також були хусточки, халати й маски зі звичайної тканини. Єдине, що відповідало вимогам захисту, — каптури. Я як волонтерка допомагаю медикам у зоні бойових дій на Донбасі. І час від часу надходила допомога з-за кордону. Одного разу в посилці були каптури, які не пропускають вологу. Військові сказали, що практичної користі на передовій їм із того не буде. Тому вони лежали на складі. А потім ми почали їх використовувати. І в такому різнобічному захисті ми працювали перші кілька тижнів. Потім були перші постачання захисних костюмів від волонтерів та меценатів. Керівництво лікарні не каже звідки, але в нас також з’явилися костюми й респіратори. Бували навіть випадки, що лікарі, які вже пішли з медицини в бізнес, купували для нас засоби захисту. Тому, слава богу, ми пережили початок спалаху без утрат серед лікарів. Хоча медики часто бояться говорити про проблеми. У них є страх перед керівництвом, вони одержують низькі зарплати й більше думають про те, як вижити та заробити грошей. Плюс є ідіотська фраза ще із часів СРСР: «Я — начальник, ты — дурак». І від такого треба позбавлятися, не варто боятися говорити.

 

Читайте також: Невраховані


Потім оголосили карантин. Зупинився громадський транспорт. Таксисти підвищили ціни на проїзд. Деяким колегам довелося платити по 500 грн за таксі, щоб добратися на роботу. Водночас зарплата в них 3,5 тис. грн. Від обладміністрації нам дали невеличкий автобус, який нас розвозить. Ті, хто їздив власним транспортом, одержували компенсацію на бензин. Ставлення людей до нас теж різне. Наприклад, деякі колеги з Чернівецької області кажуть, що їх цураються й намагаються уникати односельці та сусіди. Мені пощастило, бо живу в дев’ятиповерхівці. Мене знає весь під’їзд, люди намагаються підтримувати. Навіть можуть просто в соцмережах скинути мотиваційну картинку. Бувало, що, коли я йшла на роботу, сусіди виходили на балкони й аплодували. Моя сусідка на поверсі пропонує пригостити то тортиком, то борщем. Друзі й знайомі волонтери то піцу на роботу замовлять, то каву привезуть. Насправді я дуже рада, що поруч зі мною такі люди, що в них немає до мене агресії, що вони мене підтримують. Не знаю, що я без них робила б.


Це правда, що майже в усіх лікарнях, де є хворі на COVID-19, медики інфікуються. Але тут важливі деякі моменти. Перше — це або використання невідповідних засобів захисту, або неправильне користування ними. Друге — існує побутове інфікування, поза лікарнею. Наприклад, коли хтось із сім’ї підчепив хворобу десь у транспорті чи магазині й не знає про це. Третє — інфікування в лікарні під час процедур. Тут шанс зараження найвищий. Паралельно із цим упродовж двох місяців ми проводили власне невеличке дослідження. Виявилося, що в обласній лікарні в нас було значно більше інфікованих медиків, ніж у міській. Ми почали аналізувати ситуацію. І зрозуміли, що через неправильний режим роботи також можна заразитися. Скажімо, у певний момент на понад 100 хворих у стаціонарі в інфекційному відділенні ОКЛ лишилося тільки четверо лікарів. Інші заразилися, бо вони мали менше часу на відпочинок, ніж у міській лікарні: в ОКЛ було цілодобове чергування. А 24-годинну зміну мало хто витримає.


В інфекційних відділеннях, де я працюю, жоден лікар не звільнився. Жоден не відмовився виходити на роботу. Навіть коли в ОКЛ працювало чотири людини впродовж двох тижнів. Слава богу, ми пережили цей момент. Пам’ятаю, тоді ми просили резерву в інших спеціалістів. Але колеги нам відмовили. В Обласній клінічній лікарні лише одна людина з великого колективу погодилася прийти нам на допомогу. Це була лікарка-гастроентерологиня. У Першій міській, де я також працюю, ситуація інакша. Там із 23 березня всі лікарі кинулися допомагати інфекціоністам: травматологи, кардіологи, пульмонологи… Усі, хто лікує інші хвороби, почали працювати з пацієнтами, у яких підозра на COVID-19. І це дуже надихає. Бо є два приклади: в ОКЛ мало хто хоче прийти на поміч, а в Першій міській колеги тобі допомагають боротися.

 

Читайте також: Слабини колективного імунітету


Щодо можливих маніпуляцій зі статистикою, як у Росії, можу сказати, що у нас такої проблеми немає. Зізнаюся: я стежила за розвитком ситуації з коронавірусною хворобою в РФ. Навіть дивилася їхнє телебачення. І в статистиці щодо захворюваності по країнах, яку давали науковці, у РФ тривалий час було лише двоє людей. Це мене обурювало й неприємно дивувало. У нас же в Україні, навпаки, є навіть певна агресія від людей, бо вони думають, що всім приписують коронавірусну хворобу, що смерті нібито списують на COVID-19. Скажу одне: владі не вигідно мати негативну статистику щодо захворюваності й спотворювати картину, бо це може призвести до проблем. Також у нас немає «примусових діагнозів». Тобто констатувати COVID-19 ми можемо лише після того, як людині зроблять ПЛР-тест (діагностування хвороб методом полімеразної ланцюгової реакції. — Ред.). Для порівняння: у разі грипу та ГРВІ ми можемо ставити діагноз за симптомами. А стосовно коронавірусної хвороби такого права в нас немає — лише тест.


Коли тільки починалася хвиля захворюваності, люди були більш свідомі. Погоджувалися лишатися на лікування в обласній лікарні на стаціонарі. Попри те що умови там важко назвати комфортними: немає гарячої води й душових, туалет спільний, харчування мінімальне. Звісно, лікарі як могли старалися поліпшити умови пацієнтам, але ж не все від нас залежить. А потім активізувалися тези про те, що COVID-19 насправді не існує. І навіть зараз є пацієнти, яким показуєш рентген легень зі страшними змінами, показуєш позитивний аналіз ПЛР-тесту, ці люди банально задихаються, але все одно кажуть, що коронавірусна хвороба — то «брехня й неправда». І ти вимушений витрачати час, щоб прочитати лекцію про віруси, про те, чому в одних людей є ця хвороба, а в інших ні. І чому проблеми виникають саме в легенях. Це дуже ускладнює роботу: важко працювати з пацієнтами, що не вірять у хворобу, якою вони інфіковані. Я впевнена: ці тези з’явилися не в Україні, їх закидають ззовні. І це елемент інформаційної війни. Його можна порівняти, наприклад, із тезами про «громадянську війну на Донбасі».


Понад те, навіть керівництво в ОКЛ, яке спеціалізується на інфекційних хворобах, від початку розповідало, що COVID-19 — то просто звичайний грип. А закордонний досвід для них не був аргументом. Інформацію від колег із Португалії, Канади, Німеччини, які доводили, що коронавірусна хвороба дуже страшна, просто не брали до уваги. А в нас ще не було складних пацієнтів, які наочно підтвердили б: COVID-19 аж ніяк не грип. А потім керівництво лікарні інфікувалося. І тепер таких тез уже не озвучує. Щодо мого досвіду, то 2009 року я оглядала пацієнтів з H1N1, у мене була перша пацієнтка на Буковині. Так-от, пневмонія при коронавірусній хворобі інакша. Вона розвивається не так, як при грипі. Вона протікає складніше, і лікувати її важче. Є низка відмінностей, які можна побачити лише на рентгені. Найяскравіша відмінність від грипу — ми знаємо та вміємо лікувати грип, від окремих його штамів у нас є вакцини, існують протоколи лікування. А коронавірусну хворобу не досліджено повністю, ще не розроблено специфічного лікування. І, як на мене, для сучасного світу це одна з найскладніших інфекцій.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.