Історія

  ▪   Алла Лазарева

Європейськими стежками війни

Тисячі українців під час Другої світової воювали під французькими прапорами
Матеріал друкованого видання
№ 17 (285)
від 26 квітня, 2013

Частина українців, які вдягнули французький мундир у війні проти Гітлера, в 1920–1930-х роках працювали за контрактами на фермах і шахтах Франції і не побажали вливатися відповідно до свого громадянства у польський збройний контингент, як того вимагали союзницькі угоди воєнного часу. Інші за різних обставин опинилися в загонах підпільного руху Опору, а згодом в Іноземному легіоні.

Олексій Форсик був одним із наших співвітчизників, яким випало воювати проти нацистів на французькій землі. У 1943-му таких налічувалося кількасот. Нині 91-річний ветеран Іноземного легіону залишився, мабуть, останнім живим українським учасником тих далеких подій. Про втечу від німців, партизанські рейди, вимушену відмову від повернення до України та про інші події свого життя пан Форсик розповідає ніби з відстані. «Диктатура обставин», – зауважує раз по раз, пояснюючи ту чи ту ситуацію.

У лавах ґоллістів

Олексій Форсик народивсь у Кременці на Тернопільщині. «Мені не було 20, коли почалася Друга світова війна, – розповідає він. – Молодих хлопців шукали, щоб мобілізувати до війська, спочатку совєти, а потім німці. На щастя, тоді на Галичині працювали українські організації, які допомагали уникати примусового набору. А мені все-таки не пощастило. Із кількома десятками однолітків у 1943-му потрапив під німецьку мобілізацію».

Рекрутів із Галичини та Волині об’єднали в окремий 102-й волинський шуцманшафтбатальйон і направили на Західний фронт. «Дорогою до міста Везуль на сході Франції наша чота (мабуть, до 40 українців) вирішила втекти від німців, – пояснив пан Форсик. – Вдалося зістрибнути з потяга й не загинути. Якийсь час трохи поблукали лісом, доки натрапили на партизанський загін французького руху Опору».

Незважаючи на мовний ба­р’єр та інші труднощі, новобранці не тільки домовилися про свою збройну участь у партизанських рейдах, а й воювали в лавах бійців Опору (у 1-му українському батальйоні імені Івана Богуна під командуванням француза, лейтенанта Клода Вуньйона) до останніх днів війни в Європі. Підрозділ нашого співрозмовника потрапив до ґоллістської (правої) групи повстанців. Для таких, як він, де Ґолль передбачив можливість не їхати назад до СРСР, попри настійливі вимоги Москви.

«За два роки радянської вла­­ди ми добре зрозуміли, що на нас чекає, якщо повернемося додому, – розповів Олексій Форсик. – Коли совєти відступали, в нашому Кременці постріляли всіх затриманих під тим чи тим приводом українських активістів. Міська тюрма була заповнена трупами. Гіркий був вибір, але вирішив податися до Іноземного легіону. В такий спосіб де Ґолль подарував усім закордонним громадянам, котрі воювали за Францію, право розпочати життя з нової сторінки».

Проте військової кар’єри Олек­­сій Форсик робити не став. «Були такі українці, що брали участь у бойових діях в Індокитаї, дістали офіцерські звання, залишалися в Легіоні понад 10 років, – пригадує він. – А я інакше вирішив. Відслужив рік, демобілізувався в 1945-му і приїхав до Парижа. Українська громада допомагала таким, як я, знаходити працю на виробництвах. Влаштувався на металургійне підприємство, згодом очолив Спілку української молоді, одружився...»

«Коли ми побралися, Олексій не мав нічого, а я і поготів, – пригадує Клотільда, дружина пана Форсика. – Українське повоєнне життя було вбоге в матеріальному сенсі, але густо насичене різноманітними цікавими заходами». Італійка за походженням, вона швидко стала однією з активісток української громади.

Подружжя розповіло, як під час кожного візиту до Парижа високих радянських гостей тих українців, котрі не побажали повертатися до СРСР після війни, не питаючись, висилали на тиждень до Корсики. «Навіщо, нам не пояснювали, – зазначив пан Форсик. – Такий був примусовий відпочинок за рахунок французької держави. Мабуть, аби чого не трапилося...»

Ветеран французького війсь­­ка зміг навідатися до рідного Кременця лише в 1990-х. Доти до родичів не озивався: «Щоб не створити їм проблем із радянською владою». Пані Клотільда каже, що за кілька приїздів до України полюбила цю землю «як рідну Італію» і навчилася говорити українською.

Олексій переглядає численні нагороди, вручені французькою владою за участь у русі Опору: Хрест вояка, медаль із написом «Волонтеру», дипломи, грамо­ти... На запитання, чи почувається французом, трохи замислившись, відповідає: «Я вдячний Франції, що вижив, що прожив гідне життя. Але своє ближче. Я українець. Нема про що казати».

Крапля за краплею

Їх було понад 7 тис. – наших земляків, які в 1939-му добровільно подали заяви до французького Іноземного легіону. До війська відібрали трохи більше ніж 5 тис. Більшість із них становили робітники, шахтарі, наймити місцевих фермерів. Петро Білобран, легіонер, який воював за Францію до дня, коли маршал Петен підписав капітуляцію і розпустив армію, пішов із життя позаторік у квітні.

«Мій тато працював на фермі, на півночі країни, – розповіла доч­­ка ветерана Аннік. – Коли почалася війна, він добровільно пішов до війська, але категорично відмовився записуватися до поль­­­ського батальйону. Так само вчинили інші українці, які мали паспорти Польщі. У листопаді 1939 року її уряд в екзилі оселивсь у Парижі й спробував зібрати армію. Тоді виник конфлікт. Українці категорично не хотіли ставати під командування офіцерів-поляків. За це навіть заарештовували. Та нічого не допомагало. Врешті Міністерство оборони погодилося забрати їх безпосередньо під французький провід».

10 років тому Аннік Білобран узялася збирати свідчення колишніх легіонерів та їхніх близьких про події Другої світової війни. Вона очолила Асоціацію нащадків українських волонтерів у французькому Іноземному легіоні й видає альманах, присвячений історії зарубіжного українства. Спільно з іншими активістами організовує меморіальні акції в місцях, де служили українці, впорядковує ділянки на військових цвинтарях, де поховано колишніх вояків з України.

«Трохи шкода, що до цієї праці всі ми взялися дещо запізно, – зазначає пані Білобран у розмові з Тижнем. – Ці сторінки живої історії надзвичайно важливі. Вони спростовують поширений Радянським Союзом міф, ніби українство в основній своїй масі підтримало Гітлера. Конкретні долі, свідомий вибір людей заперечують легенду, що компрометує українців в очах Заходу».

Почавши збирати свідчення колишніх легіонерів, Аннік зрозуміла, наскільки важко відновлюються втрачені сторінки історії. «Людям не просто поринати в ці спогади, – розповіла вона. – Перед війною українці масово виїздили на заробітки, рятуючись від злиднів та голоду. Були такі родини, що й хліба за столом не бачили. З роками болючі спомини забулися, і дехто казав просто: «Мені страшно зустрічатися з вами».

І все-таки Аннік устигла розпитати 45 родин у Франції. Віднайшовсь у Провансі придорожній камінь, на якому українські легіонери викарбували понад півстоліття тому великий Тризуб. Від 2007-го біля нього мерія містечка Пеньє проводить на згадку про українських добровольців щорічні меморіальні заходи. У 2008-му французький Іноземний легіон офіційно визнав 900 наших співвітчизників, які взяли участь у бою проти німців під Ліоном 1940 року. «Їх названо не громадянами Польщі, а саме українцями», – наголошує Аннік. Вірна донька свого тата задоволена, що й вона змогла перемогти формалістів від бюрократії, написавши історію про українців у французькому війську саме так, як її відчували безпосередні учасники подій.