Історія

  ▪   Лариса Зарічняк
  ▪   Канада

Кленовий листок із Тризубом

Служба у Збройних силах Канади під час Другої світової війни не тільки посприяла емансипації та інтеграції українців у заокеанське суспільство, а й урятувала багатьох від повернення до «радянського раю»
Матеріал друкованого видання
№ 17 (285)
від 26 квітня, 2013

Під час Другої світової 45 875 українців воювали у складі Королівських збройних сил Канади, як у сухопутних частинах, так і у ВМФ та авіації. Театри бойових дій були в них дуже різні – від Європи (включно із провальною битвою за Дьєпп, висадкою в Італії та операцією «Оверлорд») до Південно-Східної Азії. Вони мали власних священиків: окремо для греко-католиків та православних, а 1943 року організували Союз українських канадійських вояків (СУКВ), що не лише дав їм змогу взаємодіяти під час перебування в Англії, а й допоміг тисячам українців після війни.

Щоб бути справжнім канадцем

Етнічні українці, що вступили до Збройних сил Канади, були не тільки одними з найсвідоміших її громадян, а й найкращими представниками численної національної спільноти за океаном. Здебільшого вони дістали виховання у традиційних родинах, що мешкали в поселеннях по всій Країні Кленового Листка.

Дитинство ветерани згадують як ілюстрацію українсько-канадського способу життя. Генерал-майор Джозеф Романов (1921–2011; перший українець, котрий дослужився в Канаді до такого високого звання) згадував, що, «поза сумнівом, був національно свідомим українцем і брав активну участь у роботі української церкви в Саскатуні… Нас у сім’ї було п’ятеро дітей,

і всі ми стали активними членами молоді УНО (українська політична організація на еміграції – Ред.). Саме цей досвід і визначив мій подальший вступ до війська: я йшов туди з чітким усвідомленням (завдяки родині) своєї українськості».

Українці вступали до складу Збройних сил із різних причин. Однак здебільшого через своє походження та почуття громадянського обов’язку. «Аргумент, здається, був беззаперечним, – стверджував генерал, – адже ми чітко усвідомлювали, що таке нацистська Німеччина й режим, який створював Гітлер не лише для Німеччини, а й для всього світу… Таким чином, ми мали громадянський мотив захищати Канаду як уміємо». Одначе ветерани зазначали, що прагнули соціальної емансипації серед інших канадців, що також бачилося міркуванням серйозним: «Причин було багато. Одна з них, звісно, – що, як і більшість молодих людей, ми хотіли вирватися з дому й побачити світ. Але для мене головним стимулом було моє життя в українському регіоні, поселенні, де в ті часи життя було аж ніяк не раєм. Була певна дискримінація, я тоді ще не усвідомлював, що хотів вирватись і показати їм, що я не гірший канадець за будь-кого іншого».

Існував іще один резон. Наприклад, Пітер Смилскі (1915–2002) згадував глобальніший підхід до вступу в канадські війська: «Гадаю, позиція українців була такою: відбувається переламний момент в історії, в Європі постає новий міжнародний порядок, є надія на незалежність України, і ми хочемо бути учасниками цих подій. Мабуть, було ще почуття обов’язку… щось на кшталт: ми можемо бути кращими канадцями, якщо будемо великими українцями».

Наші земляки в мундирах Країни Кленового Листка стали свідками багатьох вирішальних битв на Західному та Азійському фронтах. Вільяма Хмиляра 1943 року зарахували до складу дивізії розвідників 1-ї канадської армії, бо говорив, читав і писав українською, польською та російською (завдяки батьковій любові до слов’янських мов). Він не був очевидцем висадки у Франції в червні 1944 року, але пам’ятає, що «вранці у «день Д» ми стояли й дивились на тисячі літаків над головою».

Генерал Романов разом із побратимом Полом Юзло пот­рапив до Південно-Східної Азії на фронт, що проходив землями Індії, Китаю та Бірми. Одного разу, вирушивши на нічну місію літаком, почали вдвох згадувати старі українські пісні, які виконували в місцевому хорі в Саскатуні. «Ми співали від душі, – розповідав пан Романов, – але я не помітив увімкненого мікрофона… Наші співи транслювалися на всю Бірму… зрештою, коли повернулись на базу, розвідці вже повідомили, що в операційній зоні лунали дивна мова і співи. Ми з Полом так і не зізналися, що то були ми, і, на щастя, нас не викрили».

Серед військових медпрацівників теж було чимало канадських українців: терапевтів, медсестер, стоматологів. Наприклад, лікар Мельник захистив диплом бакалавра 1941 року й записавсь у піхотні війська. Однак «у ході італійської операції (літо – осінь 1943-го. – Ред.) канадська армія втратила чимало лікарів, на них був великий попит, тож уряд направив нас до неї. Деякі студенти були незадоволені, бо хотіли до військово-морських або повітряних сил».

Національна місія

Уже по війні, коли почалася відбудова Європи, чимало канадських військовослужбовців українського походження вдало використали свої зв’язки й урятували тисячі земляків. Відповідно до досягнутої в Ялті угоди між західними лідерами та Сталіним, мільйони українців підлягали примусовому переселенню до СРСР: багато хто поїхав проти своєї волі, а більшість репатріювали брутально, силоміць. Ця проблема не залишилася поза увагою українсько-канадських вояків.

Перебуваючи в Римі, Пітер Смилскі згадував, як зустрівся зі своїми співвітчизниками, учнями тамтешньої семінарії Св. Йосафата на чолі з архієпископом Іваном Бучком – «архіпастирем біженців» і допоміг тисячам ветеранів української дивізії «Галичина», інтернованим у таборі в Риміні (Італія), здобувши статус переміщених осіб («ді-пі»), виїхати на Захід.

Канадські солдати робили все можливе, щоб допомогти спів­­вітчизникам-українцям, жодним чином не дискримінуючи їх за регіональним походженням (Схід чи Захід) і не розмежовуючи за політичними ідеологіями. Пол Кіт (народився 1917 року) розповів про свою першу зустріч з українськими «ді-пі»: «У нас була одна батьківщина, і вони ставились до нас як до братів. Це було дуже мило. Я познайомився з лікарем Капустою, він був стоматологом у підрозділі, тож на вихідних мав зв’язок із зовнішнім світом… Уся допомога з Канади проходила через нього, а ми вже розподіляли її по таборах». Схожий досвід мав лікар Майкл Луцик (народився 1916-го), який, перш ніж опинився в Німеччині, знав про земляків – переміщених осіб і відразу спробував з’ясувати, де їх утримують. Пригадував, що «чимало інших українських військових обговорювали всі можливі способи допомоги для людей у таборах, а також говорили про те, як повідомити канадському урядові, що співробітництво з радянсь­кою владою було недоречним, адже примусова репатріація цих людей означала відправлення їх на смерть». Він також активно взявся за допомогу братам-спів­­вітчизникам.

Українці, які служили в канадській армії, зробили чималий внесок не лише в історію Другої світової війни, а й у культурну спадщину держави, яку представляли. Вони допомогли звільнити Європу від нацистів і водночас відіграли не меншу роль у порятунку тисяч земляків від примусової репатріації до «радянського раю», а отже, й від ГУЛАГу. Завдяки їхнім зусиллям канадці почали інакше ставитися до української спільноти: вона перестала бути нижчим класом; у ній перестали вбачати чужинців зі Східної Європи, що вбираються у вовняні шкури.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.