Історія

  ▪   Владислав Грибовський

Таємниця імені

Звідки походить прізвисько Мамай і як воно пов’язане з ногайським епосом, низовим козацтвом та гайдамаччиною
Матеріал друкованого видання
№ 30 (662)
від 22 липня

Завершення, початок див. Тиждень, № 26/2020

 

У літературі поширене уявлення про те, що картина «Козак Мамай» своєю назвою завдячує правителю західних володінь Золотої Орди Мамаю з роду Киятів. За правління цього бека-узурпатора в 60–70-х роках ХІV століття розквітли міста в пониззі Дніпра та в Криму, зміцніло північне відгалуження Великого шовкового шляху, що проходило південно-східними теренами сучасної України. Досягши політичної та економічної могутності, він кинув виклик спадкоємцям Чинґіc­ха­на. У 1380 році Мамай зазнав поразки від московського князя Дмітрія Івановіча, золотоординського васала, а згодом його вщент розгромив законний хан Тохтамиш. Син Мамая, Мансур, прийняв підданство Великого князівства Литовського й започаткував династію князів Глинських, яка володіла землями по річках Ворскла й Сула (територія сучасних Полтавської та Сумської областей). Російський історик Алєксандр Шенніков наголосив на тому, що Богдан Глинський, черкаський намісник у 1488–1495 роках, був «одним із перших організаторів тих українських прикордонних військ, які незабаром стали називатися козаками (ще не запорозькими). Під його орудою ці війська 1493-го вельми гучно заявили про себе взяттям щойно збудованого кримцями Очакова». Мовляв, отак наймення Мамаєвих нащадків стало назвиськом для українських козаків, поширилося на гайдамаків, а відтак відобразилося в народній картині.


Проте зауважмо, що всі козацькі спільноти спершу були чоловічими спілками, у яких не шанували ні знатності роду, ні спадків, ні статків — виключали все, що пов’язувало людину із сімейним простором і державою. Тож і пов’язання витоків українського козацтва з родиною Мамаєвих-Глинських є нічим не виправданою умоглядністю. Приміром, у 1579 році козацьке «рицарське коло» на острові Томаківка, у дніпрових плавнях, обрало гетьмана Самійла Зборовського, «славного поляка, великої родовитості пана», надало йому гетьманську булаву й «зброю перших гетьманів місця того». Козаки заявили обранцеві: «Ми знаємо тебе паном рицарським і вельми родовитим, але це в нас мало значить, а тільки діло і серце мужнє». Посвячення в козаки (хоч би який вигляд мала ця архаїчна ініціація) завжди передбачало надання нового імені, прізвиська, що розривало зв’язок із родовими іменами й символізувало нове народження.

 

Читайте також: Стежками «Вовчої війни»


У давньотюркському світі були специфічні «чоловічі імена». Основне ім’я хлопчик отримував при народженні, батьки могли додати до нього свої наймення, які не розголошували, бо вважали, що знання цього «сокровенного» імені лихі люди можуть використати в магічних діях йому на шкоду. Тому існували імена для своїх і чужих, внутрішнього і зовнішнього вжитку. У чоловічих спілках (парубоцьких гуртах, військових дружинах) хлопцю давали нове, «чоловіче ім’я», що віддзеркалювало його особисті прикмети й стосувалося якогось звіра чи птаха: буга — бугай, шагин — сокіл, каплан — тигр, ногай — пес або вовк. З вовком, наприклад, пов’язане ім’я Ашина, проте етимологія імені Мамай невідома. З огляду на приклади його використання як неофіційного поруч з офіційним можна припустити, що воно належало до кола «чоловічих імен». Тюрколог Вадім Трєпавлов зауважив, що ім’я Мамай не було відоме в Монголії та половецьких степах до монгольського завоювання, однак його давно знали на Алтаї та Саянах. На матеріалі ХV–ХVІ століття цей дослідник відстежив випадки називання Мамаєм тих людей, чиїм офіційним іменем було Мухаммед, і дійшов висновку, що Мамай є спрощеною формою імені мусульманського пророка, прилаштованою до мовлення тюркських народів. За браком джерел нічого додати до зазначеного, крім того, що сам факт паралельного вжитку імен може свідчити про співіснування язичницької та ісламської традицій.

 

Козак Бардадим. Кінець XVIII — початок ХІХ століття. Запорізький обласний краєзнавчий музей


Що прикметно, у Центральній Азії дорадянського часу мусульманське духовенство підозріло ставилося до чоловічих спілок, традиційно іменованих кирк казак — сорок козаків. Бо й справді там не лише вживали алкоголь і створювали ієрархії, суперечні державним, а й плекали релікти доісламських вірувань. Впливом ісламу пояснюється те, що в казахів, узбеків, ногайців та інших тюркських народів устійнився звичай збривати хлопчикові чубчик-кекил (айдар) у віці близько семи років; на зміну безбородому парубкуванню одразу мала йти одружена чорнобородість. Іслам тісніше пов’язував чоловіка із сім’єю, державою та чинними ієрархіями, звужуючи простір дії чоловічих спілок. Офіційні правителі тому й дбали про ісламізацію, щоб позбутися стихійних осередків неофіційної влади, де визрівали заколоти й сепаратизм. Отож, нащадки Мамая з роду Киятів започаткували удільне князівство на українських землях, створили місцеву династію й генеалогічну легенду, на якій ґрунтувала свій родовід Олена Глинська, праправнука Мамая та матір московського царя Івана ІV. Але їхній предок не став героєм епосу. Не його ім’я славили співці-джирау від Казахстану до Криму й Буджаку, не він визначав стиль поведінки степового здобичника-козака.

 

Батир Мамай


Вершину ієрархії в ногайському епосі зайняв бій Едіґе — зачинатель Ногайської Орди, кочівницької держави, що постала на уламках Золотої Орди на межі ХІV–ХV століть. В українській історії він відзначився як переможець великого князя литовського Вітовта на річці Ворскла 1399 року, де були володіння Глинських. Епос, присвячений Едіґе, мав на меті пояснити походження Ногайської Орди, виправдати її основоположника та його виступ проти законного хана Золотої Орди Тохтамиша. Едіґе став правителем не цілком законним, бо не був нащадком Чинґісхана. Тому його, як і всіх узурпаторів решток Монгольської імперії, зокрема Тамерлана й Бабура, називали козаком. У ті часи відбулося переосмислення цього слова; його початкове значення (молодий, бритий, неодружений) заступило нове розуміння: вигнанець, волоцюга, заколотник, несправжній правитель. Едіґе, крім основного імені, мав і «чоловіче» — Ногай, якому ногайці завдячують своїм найменням.

Епос здатен перетворювати власне ім’я на загальний іменник, розносити його на далекі відстані й наділяти плинними значеннями. Мамаями українці називали і половецькі кам’яні скульптури, і кочовиків, і блукання в степу («піти на Мамая»)


У ХV столітті Ногайська Орда міцніла, попри репутацію козацького, «несправжнього» утворення. Утім, її кочові мешканці уникли більшості струсів, від яких потерпали їхні сусіди. За бія Муси володіння ногайців простяглися далеко на схід від Волги, до Аральського моря й Південно-Західного Сибіру. Ногайський бій змагався за вплив на Казанське та Астраханське ханства. Близько 1502 року Муса помер, лишивши по собі 12 синів (за іншими джерелами, 17 або 30) від різних жінок та багато племінників, які мріяли про славу завойовників. У 1509-му його небіж Агиш-мурза на чолі «сорока мурз» спробував завоювати Крим. Ображений зухвальством ногайських «козаків», кримський хан Менґлі Ґірей відрядив свого сина, калгу Мухаммеда, на чолі 250 тис. вершників у пониззя Волги. Кримці зненацька напали на ногайські кочові аули, взяли в полон понад 70 тис. жінок і дітей — беззахисних, адже всі чоловіки-воїни перебували тоді десь на віддалі. Як писав хроніст Алессандро Ґваньїні, «жаліючи своїх дружин та дітей, чимало ногайців втекло до перекопського хана, чим він дуже зміцнився».

 

Читайте також: Козацькі пісні можуть увійти до переліку спадщини ЮНЕСКО

 

На тлі цих негараздів між синами й племінниками Муси спалахнула усобиця, чим скористався казахський хан Касим, щоб захопити ногайські кочовища до самої Волги. Кримці й астраханці без щему сумління грабували ногайців, які шукали порятунку від казахів. Ногайська Орда перебувала на межі зникнення. Водночас один із синів бія Муси, Мамай, постав в образі героя-рятівника свого народу. Він визнав владу кримського хана Мухаммед-Ґірея і брав участь у його протимосковських виправах, раніше (без ногайської кінноти) нереальних. Мамай умовив Мухаммеда спільно здобути Астрахань наприкінці 1522 року. Однак той самий Агиш, двоюрідний брат Мамая, лишився вірним своїй вдачі — не прийняв зверхності кримців. Він умовив Мамая вбити кримського хана, виманивши його з Астрахані в степ. Мухаммед-Ґірей, запаморочений від успіху, довірився своїм ногайським підданцям. Чи то під час полювання, чи то на бенкеті він і його син Бахадур, щойно проголошений ханом в Астрахані, були вбиті. Позбавлені лідерів кримці тікали з поволзьких степів, багато їх побили ногайці на переправі через Дон. Мамай удерся в Крим, плюндрував півострів упродовж місяця, вивів звідти полонених ногайців та оселив їх на Північному Кавказі — отак його ім’я й закріпилося в тамтешній топоніміці. Далі настала черга казахів, утім, у війні з ними уславилися інші сини бія Муси — Шейх-Мамай та Орак.

 

Гра на струнних інструментах у калмицькій юрті. Гравюра з видання 1792 року


Ногайська Орда відновилася, а мурза Мамай став її лідером, але ж не правителем. Довготривалі війни призвичаїли його до життя степового батира, очільника озброєних чоловіків, які більше часу проводять не в кочуванні зі своїми сім’ями, а у військових виправах, полюванні й хмільних бенкетах. Таким був стиль життя тюркських козаків. Про них писав польський автор ХVІ століття Матвій Мєховський: вони нишпорять «полями Аланії», шукаючи, за їхнім звичаєм, «кого пожерти»». Тут є натяк на «Соборне послання» апостола Петра (V, 8): «Ваш супротивник диявол ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого». За висновком Вадіма Трєпавлова, до Мамая мурзи ставилися надзвичайно шанобливо, але він не мав офіційної влади й не прагнув її. Ногайці потребували миру, а Мамай жив війною. У 1537 році відбувся з’їзд ногайської знаті, де визнали за бія Саїд-Ахмета (теж сина Муси), Шейх-Мамай став другим за рангом урядовцем. Мамай проігнорував той з’їзд, образившись на те, що мурзи не відгукнулися на його заклик рушати проти московського царя, який зазіхав на Казанське ханство і в перспективі загрожував Ногайській Орді. Він провокативно звертався до Івана ІV як рівного собі, як до «брата», хоча Саїд-Ахмет визнав вищість московського правителя. Близько 1540 року Шейх-Мамай вигнав Саїд-Ахмета і став бієм. Мамай підтримав вигнанця, однак лишився осторонь боротьби за владу.


Ногайський епос осмислив Мамая як героя, наділеного надзвичайно позитивними якостями, утім, вразливого до чаклунства й надто довірливого. Він народився, коли зійшла ранішня зоря; цей знак вирізнив його з-поміж інших синів бія Муси «світлістю розуму й чеснотами». Найбільшим ворогом і протилежністю Мамая став його зведений брат Ісмаїл. Переказ стверджує, що якось уночі Муса привів провидця Асан-абиза до юрти, де спали його сини. Мамай лежав, широко розклавши руки, Орак — головою вище від подушки, Ісмаїл — обличчям униз. Із цього провидець зробив висновок, що «з Мамая вийде завойовник, Орака — запальний батир, а Ісмаїла — зрадник». Епос «Мамай і Орак» зафіксував два типажі степових батирів. Перший — розсудливий і поміркований, щедрий і справедливий, але все ж таки воїн, який може піддаватися люті й підозрілості на шкоду розсудливості. Епос відобразив підступне вбивство Мамаєм кримського хана Мухаммед-Ґірея (осмислений як Пельван-султан) чи то під час бенкету, чи то на полюванні. Та вину за цей незугарний учинок (убивство гостя) епос переклав на Орака — мовляв, той зробив це спересердя, проти волі Мамая. Тож другий тип батира — запальний і нерозсудливий; ці якості позначає тюркське слово делі, цього ж героя епос називає Делі-Ораком.

 

Читайте також: Ростів, Озів та Таганріг у складі України


Дослідник тюркських епосів Віктор Жирмунський зауважив, що в образі епічного Мамая поєдналися бій Муса, мурзи Мамай і Шейх-Мамай. За однією версією, Мамай та Орак народилися від старшої дружини бія Муси; за іншою — Орак був племінником Мамая. Після смерті Муси народ буцім обрав на правління Мамая, а Орак став його полководцем. Ногайська Орда квітла, її звитяжні батири здобували перемогу за перемогою. Однак заздрісний Ісмаїл, потворний син Муси від молодшої дружини, чудовисько з довгим волоссям, посварив старших братів і нарадив Мамаєві позбутися Орака. Незабаром і Мамай помер від Ісмаїлового чаклунства. Перед смертю він жалівся на втрату сили, недолугість спадкоємців, провіщував розпад Ногайської Орди. Коли його ховали, згідно зі звичаєм, запросили співців-джирау, пообіцявши тому, хто краще оспіває небіжчика, дати в нагороду одяг його. Джирау славили Мамаєві подвиги, мудрість, щедрість, гостинність, зображали його як взірець для наслідування ногайським біям та мурзам. Тіло Мамая, покрите чорним шовком, везли на гарбі, запряженій шістьма кіньми; їх вели старші раби в одязі з відрізаними рукавами. Молоді раби, вдягнені у вигорнуті шуби, ішли, вдаряючи себе кулаками в лоб; вони вели аргамаків, навантажених зброєю. Як припускають, Мамаїв курган (місто Волгоград, РФ; тут стоїть монумент «Батьківщина-мати кличе») і є могилою цього епічного героя.


Ісмаїл заволодів ногайським престолом з допомогою московського царя Івана ІV, який знищив Астраханське ханство 1556 року й підбив під себе частину Ногайської Орди, спричинивши її розкол. Правління бія Ісмаїла зображене в епосі як причина вселенської катастрофи. Могутні колись ногайці розбрелися по світах, потерпаючи від усобиць, хвороб, голоду, утисків і зневаги сусідів. У 1630-ті роки під натиском калмиків зникли рештки Ногайської Орди. Чимало ногайців мігрувало до Кримського ханства.

 

Мамаєві шляхи до України


Ногайський мурза Мамай став одним із найвиразніших персонажів епічного циклу «Сорок батирів», останнім його героєм. Цей цикл здобув особливу популярність у казахів, осмислений як «Сорок кримських батирів» («Кырымнын кырык батыры»). Звісно, його берегли як власний духовний спадок і ті ногайці, що кочували в причорноморських та приазовських степах, поруч із запорозьким козацтвом. Слід зауважити, що йдеться не просто про великий фольклорний твір чи нашарування творів, які «жили» в усній передачі й постійному перекомбіновуванні. Насамперед мова про регулятор повсякдення, твір із чіткими соціальними функціями та місцем. Епос не розповідали, а співали, і не будь-де, не будь-як, не задля розваги. Епос співали співці-джирау під акомпанемент кил-кобизу чи домбри або поєднання обох інструментів. Жінки не могли бути присутніми під час того виконання. Тож ідеться про архаїчні чоловічі спілки, де провадили ініціації юнаків, розподіляли й закріпляли ранги між старшими чоловіками; спів епосу був найважливішою складовою ініціації. Числівник «сорок» («кирк») позначає і сам епічний цикл, і оспівані ним засади гуртування — чоловічу спілку, що була основою війська та зародок політичної організації. Тож цей числівник стосується не так кількості, як якості, тобто тієї первинної форми соціальності, з якої виростали всі інші.

 

Козак Мамай. Перша половина ХІХ століття. Запорізький обласний краєзнавчий музей


Українське козацтво, як і тюркське, гуртувалося на засадах чоловічої спілки. Щовесни з найбільших міст тодішньої України (Городова Україна) за пороги Дніпра (у Низ) приходив різноманітний люд, а точніше, припливав на човнах. Про те, що діялося в степу на віддалі від судноплавних річок, джерела майже не згадують аж до середини ХVІІІ століття. Ці люди збиралися в коло (відповідно до принципу рівновіддаленості точок від центру), обирали ватажків, гуртувалися у ватаги: одні для лову риби чи полювання, другі для «луплення татарських чабанів», треті формували військо для походу на турецькі й кримські міста. Метою кожного гурту була здобич, «козацький хліб», а заодно й слава. Розподіл здобичі (дуван) позначав розпуск ватаги: її керівники складали повноваження, всі зобов’язання членів ватаги один щодо іншого втрачали чинність. Під осінь вони розходилися на зимівлю хто куди. А навесні починався новий-старий цикл. Тобто йдеться про сезонні гурти з тимчасовими зв’язками та ієрархіями. До гурту приймали будь-кого під зобов’язання бути вірним товариству на весь час його дії. Про походження, статус і статки ніхто нікого не питав.


Алкоголь, заповнюючи дозвілля козаків, ніби змивав з них усі нашарування, накладені різними соціальними класами, релігіями й етносами. Людина розверстувалася до соціального нуля. Всякий, хто ставав козаком, перетворювався на «парубка» — байдуже, скільки йому років; належність до вікового класу чоловічої молоді символізували тонкі вуса й чубчик на бритій голові. Соціальний вік вираховували за давністю козакування й частотою обрання на керівні посади. Старшого називали «батько», молодших — «діти». У чоловічому гурті відбувалася постійна гра-змагання за старшинство, панування-підпорядкування, зазвичай прихована за іронічно-кпинним удаванням несправжності дії, як і належить грі. Сенс її в тому, що той, хто дає, здобуває владу над тим, хто приймає. Будь-яка річ, пущена в ту гру, утворювала зобов’язання. Панував той, хто вигравав, — не предмет, а вищість, — у цьому полягала слава. Кружляння горілки в козацькому товаристві було не нікчемним пияцтвом, а складною грою за тверезими правилами. Того, хто не витримував випробування хаосом сп’яніння, «нагороджували» кпинами, примусом до упослідженої роботи — словом, другорядності. Послушник Полтавського монастиря Лука Яценко-Зеленський з подивом писав про те, як тверезо могли поводитися вщент п’яні запорожці, від блазнювання переходити до такої серйозності, що душу виймали з того, хто наважувався з ними сперечатися. Вони перетворювали свій «козацький хліб» на горілку, частували нею кожного стрічного, щоб тільки той славив частувальника (див. Тиждень, № 5/2019). Тож хто частує, той і панує.
Картина «Козак Мамай» віддзеркалює поєднання війни, смерті, сп’янін­ня та гри. Напис на одній з них промовляє:


Козак — душа правдивая 
добру совість має,
в бандуру гра, пісні співа, 
горілку п’є, в карти грає, 
та все не гуляє.
Гей-гей, що мені у сім гаю буде, як прийдеця захворать,
а потім умерти, то нікому буде уже доглянуть і вам уперти.
Інколи поруч із козаком зображали гральні карти. Саме тому привертає увагу варіант «Мамая» з підписом: «Козак Бардадим». Так на арґо ХІХ століття називали картярського короля. Напис під картиною представляє цього козака:
Я козак Бардадим, куди гляну — степ, як дим!
Гей, шкода ж мені великая молодому,
Що як доведеться в степу помирати,
То нікому буде козацькі кості мої поховати:
Татарин боїться, 
а лях не приступе,
Хіба прийде лютий звір 
та в байрак поцупе.


Давнє козацтво не мало етнічних ознак. За порогами Дніпра вихідці з України гуртувалися з представниками тюркського світу, що в ХV–ХVІ столітті розпадався на ворожі спільноти. Від того гуртування й сталося запозичення багатьох тюркських слів та уявлень, як і самого козакування. Запорожжя стало місцем добування слави для молодших представників польської, литовської та української шляхти. Наприкінці ХVІ століття самовидець писав: «Багато бідних пахолків почтивих для вправ у рицарському ділі туди їздить, і з панят руських, подільських серед них немало заїжджає, бо серед них добре виправитися може в порядок і чинність рицарську». Авторитет, здобутий у козаків військовою вправністю й товариськістю, підвищував соціальну вагу тих молодших синів аристократичних батьків, які мали проблеми зі спадщиною.

 

Читайте також: Козацькі Канни


У міру перетворення козаків на військо, зміцнення зв’язку Городової України й Запорожжя, усвідомлення козаками України як батьківщини, потреби захищати її від ворогів козацька слава набувала національних рис. Козацькі війни кінця ХVІ — першої половини ХVІІ століття утворили українську гетьманську державу. Здобичницький ґрунт і пов’язані з ним статусні ігри нікуди не зникли, утім, були доповнені релігійними й національними мотиваціями. Поділ України між Річчю Посполитою та Московським царством у другій половині ХVІІ століття призвів до розколу й видозміни козацтва, перетворення його на службову верству. У ХVІІІ столітті від «прирученого» сусідніми державами козацтва відмежовується стихійна сила, що взорувалася на давнє козакування. Сучасники називали її гайдамацтвом. У 1750 році вона заявила про себе на Правобережній Україні як Мамаївщина, бо кілька гайдамацьких ватажків відзначилися прізвиськом Мамай. Того року запорожець Мамай зі своєю ватагою напав на містечка Мошни й Смілу. Його спіймали російські військові та передали польській адміністрації для покарання. Йому відтяли голову й виставили її на мосту в містечку Торговиця для остраху. Такий собі Андрій Харченко зняв з Мамаєвої голови шапку й продовжував його справу до своєї страти на палі. Як невловимий гайдамака відзначився Марко Мамай. Історик Володимир Мільчев з’ясував, що він мав сім’ю в містечку Потоки Миргородського полку, кинув молоду дружину й подався на Запорожжя, де отримав прізвисько Огир. Маємо згадки ще про трьох Мамаїв, ватажків гайдамаків, однак їхніх діянь було замало для того, щоб перетворити власне ім’я (радше прізвисько) на загальний іменник.


Звісно, ми не можемо простежити звивистий шлях епічного козака-батира Мамая від Волги до Дніпра, від кобизного співу до народної картини. Утім, маємо за підставу припускати існування такого шляху те, що саме епос здатен перетворювати власне ім’я на загальний іменник, розносити його на далекі відстані й наділяти плинними значеннями. Мамаями українці в давнину називали і половецькі кам’яні скульптури, і кочовиків, що вдиралися набігом, і блукання в степу, позначене висловом «піти на Мамая». Можливо, і ми заблукали б у слабко знаній історії степових спільнот, якби не ногайська шапка-бирка, дбайливо поставлена «Козаком Мамаєм». Вона і вказала нам цей шлях. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.