Історія

  ▪   Костянтин Колесников

Теорія парних подій

Два епізоди з історії українських визвольних війн. Роки 1659–1660 та 2019–2020
Матеріал друкованого видання
№ 21 (653)
від 20 травня

У повсякденні існує поняття парних новин, коли один життєвий випадок може бути пояснений іншим, зовні з ним ніяк не пов’язаним. У середині XVII століття нова козацька еліта українських земель — ядра колись могутньої древньої Русі — спробувала створити власну державу. Утім, Московія — справжня правонаступниця Орди — намагалася синтезувати деспотичні державницькі інститути із сакральним спадком Київської Русі. Оволодіння московитами землями козацької держави, що тоді репрезентувала стару Русь, виводило Москву з маргінального становища західноазійської периферії, перетворюючи на велику регіональну державу. Наприкінці ХХ — на початку ХХІ століття Україна здійснює третю спробу розбудови власної державності. Московія — у сьогоднішній формі Російської Федерації — уперто зреалізовує програму повторного поглинання українських земель, адже без них Росія, що так і не стала національною державою, відчуваючи фантомний біль за втраченою імперією, прагне реваншу.


Паралелізм подій і процесів не викликає заперечень. Утім, є дві суттєві відмінності. По-перше, у середині XVII століття Московія була на підйомі, а нині вона неухильно деградує; їй нічого запропонувати не тільки Україні та світові, а й власним громадянам: немає ні ідей, ні технологій, ні цінностей — немає проекту майбутнього. По-друге, нині Україна визнана світовим співтовариством як рівноправний суб’єкт міжнародно-правових відносин та має неабияку підтримку ключових держав світу. Хай би як ми дорікали на недостатність такої підтримки, нічого такого не було ні в середині XVII століття, ні під час національно-визвольних змагань ХХ століття.

 

Читайте також: Герой двох визвольних змагань


Як парні події, відділені одна від одної трьома з половиною століттями, розглянемо наслідкові ланцюжки навколо двох документів зі сфери міжнародних відносин. Ці події відбулися в 1659–1660-му й нині, у 2019–2020-му.

 

Ціна суб’єктності


1 жовтня 1653 року останні земські збори в історії Московщини дали згоду на взяття Війська Запорозького «під високу государеву руку». Натоді українські землі, охоплені національно-визвольною війною і революцією (точніше, три польські воєводства — Київське, Чернігівське і Брацлавське, що їх більш-менш надійно контролювали повстанці), не мали чітко визначеного правового статусу. Вони, номінально залишаючись у складі Речі Посполитої, не мали ні зовнішньополітичної суб’єктності, ні якогось окремішнього статусу всередині держави.

 

 

Тривожні паралелі. Як і Володимир Зеленський, Юрій Хмельницький прагнув примиритися з московитами, але це посприяло перетворенню Московського царства на регіонального лідера, а Війська Запорозького — на утворення з обмеженою суб’єктністю в його складі


Де-юре ці землі не були суб’єк­тами конституційно-правових перетворень у самій Речі Посполитій. У Зборівському і Білоцерківському трактатах «Військо його королівської милості Запорозьке» фігурує як мілітарна самоврядна структура, підпорядкована королю як своєму суверенові та розквартирована на теренах визначених воєводств. А виборний козацький гетьман був лише одним із кількох гетьманів — вищих королівських військових урядників Речі Посполитої. Уся адміністративна й судова вертикаль Корони Польської на теренах Київщини, Чернігівщини і Брацлавщини номінально мала зберегтися, посполиті — повернутися до виконання звиклих повинностей, а «польська» шляхта — до своїх маєтків.


Де-факто жителі земель, охоплених повстанням, не дозволили зберегтися «польській» вертикалі — «воєводствам, каштелянствам, підкоморствам, староствам, земським суддівствам та іншим урядам, також і гродським». Замість неї було встановлено полково-сотенну адміністрацію, владу гетьмана та козацьких рад — інститути нової державності, що була режимом неприхованої військової диктатури. Козацько-селянське військо завдяки переможним походам 1648 року встановило надійний контроль над десятками українських повітів Речі Посполитої. Україну фактично завоювали повстанці — запорожці та всі, хто покозачився. Нова революційна влада на основі легальних полково-сотенних структур реєстрового козацького війська розбудувала нові територіальні публічні установи. Військо Запорозьке до повстання та в статтях Зборівського і Білоцерківського трактатів являло собою іррегулярне збройне формування з конкретно визначеним територіальним розквартируванням. З перших днів повстання воно перетворилося на квазінезалежну публічно-правову територіальну організацію. Отже, Богдан Хмельницький очолював самопроголошену мілітарну державу, до якої як до нового сильного міжнародного гравця — потужного суб’єкта realpolitik потягнулася вервечка іноземних посольств та місій. Де-юре суб’єктність цієї молодої держави визнав московський цар Алєксєй Міхайловіч у 1654 році внаслідок січневих переговорів у Переяславі та березневих перемовин у Москві. Ще раніше суб’єктність Війська Запорозького визнав турецький султан. Під час цих переговорів московські бояри й дяки від особи царя перемовляються з представниками гетьмана, глави Війська Запорозького, а останнє сприймається як суб’єкт міжнародних відносин з територією, визначеною за Зборівським трактатом (його копію Богданові посланці везли із собою в Москву).

 

Читайте також:  «(Не) Загинути на площі Саській із шаблями в руках»

 

Після придушення інспірованого Москвою повстання Мартина Пушкаря та Якова Барабаша навесні — влітку 1658 року (чим не перша гібридна війна проти Гетьманщини?) у вересні 1658-го новий гетьман Іван Виговський уклав Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою. Відповідно до неї Військо Запорозьке виступало як суб’єкт договірних відносин і під назвою «Велике князівство Руське» ставало третім суб’єктом оновленої східноєвропейської федерації — Речі Посполитої, тобто Республіки. (Утім, у ратифікованому Сеймом тексті угоди термін «князівство Руське» було вилучено.) Після гучної перемоги в Конотопській битві над московитами (червень 1659 рік) Виговський у вересні 1659-го під час козацької ради в Германівці вимушений був скласти гетьманську булаву, а Військо Запорозьке обрало 18-річного сина Богдана Хмельницького Юрія, якого на раді представляв джура його батька й майбутній промосковський гетьман Іван Брюховецький.


Очолена молодим і недосвідченим керманичем Гетьманщина знову зголосилася на перемовини з Москвою, йдучи на повідку в промосковських симпатиків-демагогів. Невдача планів урегулювати відносини з Польською Короною змусила гетьманський уряд зорієнтуватися знову на Кремль. Але якщо за Богдана саме гетьман визначав напрям зовнішньополітичних орієнтацій, то відтепер вищі очільники України змушені були прислухатися до бажань старшинських угруповань, що маніпулювали симпатіями й антипатіями широких мас козацтва. Маятник олігархічно-охлократичних симпатій хитнувся в протилежний від Польщі бік до Москви — від Заходу до Сходу. Військо Запорозьке все ще виступало як повноправний суб’єкт міжнародно-правових відносин. І гетьманське оточення під час ради в Білій Церкві, а потім у Жердові, під Києвом, почало готувати план нової угоди задля умиротворення з Москвою. Основні положення проекту зводилися до такого: 1) непорушність усіх «вольностей, прав і надань»; 2) підпорядкування всіх московських військ в Україні гетьманському командуванню; 3) виведення всіх московських гарнізонів звідусюди, окрім Києва; 4) встановлення необмеженого права гетьмана на міжнародні відносини; 5) присутність козацьких послів на всіх переговорах, що зачіпляють інтереси Війська Запорозького; 6) заборона прямих контактів Москви зі старшиною; 7) визнання самостійності української православної ієрархії.

 

Ціна мирних ініціатив


Озброєний мирними пропозиціями Юрій Хмельницький погодився на зустріч з московськими представниками (можливо, хотів «зазирнути їм у вічі»). Молодий гетьман, хоч і побоювався пастки, у жовтні поїхав до Переяслава з малим почтом, де й потрапив під домашній арешт. Московський воєвода князь Алєксєй Трубєцкой відхилив український проект, проте підтвердив повноваження нового гетьмана. У Переяславі він зібрав промосковськи налаштовану старшину на чолі з Тимошем Цецорою та організував «раду», до того ж сам Переяслав оточили 40-тисячним царським військом. Московський воєвода домігся підписання того, що він видав за «Прєжніє статті Богдана Хмельницького». Насправді припертому до стінки гетьману підсунули фальсифікат, пізніше відредагований і доданий до Зводу законів Російської імперії як Статті Богдана Хмельницького, а автентичний текст статей Богдана Хмельницького згинув у рядках московського посольського наказу, і все, що ми знаємо про них, — це історичні реконструкції ХІХ–ХХ століття.

 

Конотопська битва. Попри перемогу над московитами влітку 1659 року, козацька рада змусила Івана Виговського скласти булаву, а Військо Запорозьке обрало гетьманом Юрія Хмельницького


Що ж підписав Юрій Хмельницький 17 (27) жовтня 1659 року під виглядом Переяславських статей? Основний зміст цих статей зводився до такого: 1) заборона козакам самостійно переобирати гетьмана, що затверджувався царем; 2) заборона зовнішніх відносин і скасування права оголошення війни та миру; 3) зобов’язання посилати війська на перший виклик царя; 4) заборона гетьману самостійно призначати й усувати полковників та заборона знімати з посад і карати старшин без вироку суду; 5) розпуск компанійських полків; 6) розквартирування московських гарнізонів крім Києва в Переяславі, Ніжині, Брацлаві й Умані; 7) підпорядкування київської митрополії московському патріархові й заборона українському духівництву приймати посвяту від константинопольської церкви-матері. Вишенькою на тістечку стала прописана в новому договорі вимога московських воєвод видати Виговського з усією родиною як зрадника.

 

Чим же віднині ставала козацька Україна після ухвалення нею таких умов миру? Очевидно, що вона зберігала свою суб’єктність, адже з її вождями й надалі домовлятимуться московські бояри та дяки. Але обмеження самостійності в питаннях обрання вищого керівництва, у веденні зовнішньої політики, у проведенні кадрової політики вимога ліквідації регулярних збройних формувань (компанійців) тощо перетворювали Військо Запорозьке на територіальну автономію в складі Московського царства. Вимога видачі колишнього гетьмана взагалі ставила хрест на суверенності українського уряду у відносинах з власним громадянством. Адже вимога видавати власних громадян — це останнє, що може собі дозволити суверенна держава: у Москві ніхто не приховував, що українці розглядалися як піддані царя, щоправда, самі московити підданими не були, вони всі, за успадкованою традицією Орди, від простого кріпака до родовитого боярина вважалися «царськими холопами».

 

Читайте також: «Голлівуд» на березі Чорного моря

 

Ось так необережність і недосвідченість молодого політика — гетьмана Юрія Хмельницького, який прагнув примиритися з московитами після майже досягнутої його попередником перемоги в українсько-московській війні, одним розчерком пера зробила з Війська Запорозького — до того суверенного суб’єкта міжнародних відносин — територіальне політико-правове утворення, наділене обмеженою «конституційно-правовою» суб’єктністю в складі Московського царства.


Звісно, на той момент нічого, крім об’єктивно обумовленого посилення своєї військової присутності (розгоралася чергова війна з Польщею), з пунктів цього трактату на практиці Кремлю здійснити не вдалося. Проте в стратегічній перспективі це було не так: закладався потужний вектор розвитку всієї ситуації на Сході Європи, вектор, що був спрямований у бік перетворення Москви на регіональну наддержаву.


Через рік польська армія блокувала московські війська поблизу міста Чуднів на Волині; козацькі частини, що перебували поруч, допомоги московитам не надали, чим змусили їх капітулювати. 17 (27) жовтня 1660 року в Слободищі під Чудновим між Військом Запорозьким, представленим гетьманом Юрієм Хмельницьким, і Річчю Посполитою, репрезентованою коронним гетьманом Станіславом Потоцьким і польним гетьманом Єжи-Себастьяном Любомирським, було укладено так званий Слободищенський (або Чуднівський) трактат. Він скасовував продиктовані Москвою невигідні для України Переяславські статті 1659 року, розривав союз із московським царем і відновлював державний зв’язок України з Річчю Посполитою. Хоча український уряд наполягав на повному відновленні Гадяцького договору 1658-го, протилежна сторона не погодилася на реституцію Великого князівства Руського, залишаючи чинними інші пункти Гадяцького договору. Черговий раз маятник хитнувся в протилежний бік… Але таких коливань молода держава вже не витримала.


Україні було надано обмежену автономію в складі Речі Посполитої. Гетьман зобов’язувався брати участь у воєнних діях польської армії проти Московської держави й не нападати на Кримське ханство. Передбачалося повернення магнатам і шляхті їхніх маєтків та відновлення феодальних повинностей селян. Козацька рада в Корсуні схвалила Слободищенський договір 1660 року, але лівобережні полки на чолі з наказним гетьманом Лівобережної України Яковом Сомком і ніжинським полковником Василем Золотаренком не погодилися з умовами договору й під загрозою московської помсти висловилися за збереження союзницьких відносин з Москвою. Цим було започатковано поділ Гетьманської держави на правобережну й лівобережну частини. Так почалася Руїна — розкол Української держави, що визначив ліквідацію її інститутів у майбутньому.

 

Ціна підписів


Перенесемося на 360 років у нинішні часи. На відміну від середини XVII століття, сьогоднішня Московія вимушена діяти проти України переважно гібридними засобами, ризикуючи інакше наразитися на «пекельні» санкції з боку ключових світових гравців, насамперед США, Канади і Великої Британії. Щоб цього не сталося та щоб скасувати нині вже накладені санкції за анексію Криму та окупацію частини Донбасу, Кремль проводить різноманітні інформаційні, пропагандистські, дипломатичні кампанії й спецоперації. До останніх президентських виборів у травні 2019 року українські Збройні Сили, попри низку гучних поразок і жахливих трагедій, досить вдало стримували російську агресію на Донбасі, додатково зміцнюючи свої спроможності на інших напрямках імовірної небезпеки. Українська дипломатія послідовно й переконливо наполягала на міжнародному, а не внутрішньому характері конфлікту на Сході нашої країни. Усе почало змінюватися, коли до влади прийшов черговий молодий і недосвідчений керманич (хоча вже не 18-річний, як у XVII столітті, а 40-річний, утім, геть позбавлений будь-яких професійних навичок і фахових знань політика). Почалися призначення на відповідальні посади некваліфікованих кадрів або раніше скомпрометованих осіб.

 

Приміром, радником президента, а з лютого 2020 року головою його Офісу став колишній продюсер пан Єрмак, який, не маючи жодного стосунку до дипломатії, відразу ж підім’яв під себе кураторство над українсько-російськими відносинами, а нині вже встиг опинитися в центрі гучного корупційного скандалу. Іще в червні 2019-го цей громадянин від імені України взяв зобов’язання щодо виконання політичної частини мертвонароджених мінських угод. Єрмак зголосився про готовність до проведення виборів в ОРДіЛО без первинного виконання безпекового кейсу, зокрема без попереднього встановлення Києвом контролю над українсько-російським кордоном з боку окупованої частини Донбасу. Ішлося про імплементацію в українське національне законодавство так званої формули Штайнмайєра.

 

Ілюзія контролю. Курируючи українсько-російські відносини, Андрій Єрмак повторює помилку Юрія Хмельницького, який недооцінив небезпеку подвійних смислів у відносинах із Москвою. Як варіант — переоцінює власну майстерність політичної інтриги


9 грудня 2019 року відбувся паризький саміт «нормандської четвірки», на якому особисто зустрілися президенти України та Росії. Крім згоди української сторони щодо формули Штайнмайєра, жодного стратегічного рішення ухвалено не було. Наступною мирною ініціативою української сторони стала згода на формат паритетних перемовин із представниками ОРДіЛО.


11 березня 2020 року Тристороння контактна група з урегулювання ситуації на Донбасі в Мінську оприлюднила протокол про наміри створити в рамках однієї зі своїх робочих підгруп, а саме політичної, Консультативну раду (групу) з представників України та ОРДіЛО (по 10 осіб за вільним вибором сторін), Франції, Німеччини, РФ та ОБСЄ (по 1 особі з дорадчим голосом). Протокол ТКГ підписали дипломатка Гайді Ґрау — представниця чинного голови ОБСЄ, другий президент України Кучма, Кульмухаметов — спеціальний представник РФ і два повноважні представники від ОРДО і ОРЛО — Никонорова й Дейнега відповідно. Під протоколом ТКГ було поставлено погоджувальні підписи двох головних переговірників від України й Росії — голови Офісу президента України Єрмака й заступника голови Адміністрації президента РФ Козака. Останній багато років тому був архітектором заморожування молдовсько-придністровського конфлікту, а нині заступив одіозного Суркова на «українському напрямку». Остаточне ухвалення рішення планувалося на 25 березня 2020 року.

 

Читайте також: Історія та час


«Протокол не є міжнародним договором, як це визначено в статті 2 Закону України «Про міжнародні договори України», відтак уповноваження Президентом України на підписання / рішення про відкликання підписів під робочим документом засідання ТКГ у Мінську 11 березня 2020 року не регламентоване законодавством», — ідеться у відповіді Зеленського, опублікованій у понеділок 6 квітня на офіційному президентському сайті. Застосована аргументація, чому Зеленський не може відкликати підписів Кучми і Єрмака, видається дуже суперечливою з правового погляду. Так, у цій відповіді цитувалася ст. 2 ЗУ «Про міжнародні договори…», де визначається, що міжнародний договір укладається в письмовій формі з будь-яким суб’єктом міжнародного права в одному чи кількох документах «незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо)». Як бачимо, протокол може бути міжнародним договором, оскільки три його підписанти — Україна, ОБСЄ і Росія — є суб’єктами міжнародного права. Тільки одна з чотирьох сторін — ОРДіЛО — таким суб’єктом не є. У нас виходить, що, згідно з п. 3 ст. 106 Конституції України, президент України «представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України», а от відкликати підпис призначеного ним представника й переговірника ніяк не може. Не менш суперечливо звучить аргумент, що протокол, маючи «декларативний характер, не передбачає настання правових наслідків (виникнення зобов’язань сторін)». Якщо йдеться про протокол від 11 березня 2020 року, можливо, так воно і є. Але якби 25 березня відбулося остаточне офіційне ухвалення рішення про створення Консультативної ради з паритетним представництвом України й ОРДіЛО, то це стало б офіційним кроком у бік міжнародної легітимації й надання міжнародної суб’єктності ОРДіЛО.

 

Ігноруючи таку ймовірність, президент у своїй відповіді на петицію щодо відкликання підписів фактично наполягав на юридичній нікчемності протоколу ТКГ від 11 березня. Імовірно, юристи президентського офісу, його керівник зі ступенем магістра міжнародного приватного права й сам президент із вищою юридичною освітою не знають нічого про принцип естопеля. Цей принцип міжнародне право запозичило з англійського права. Він означає категоричне заперечення такої поведінки сторони в процесі, якою вона перекреслює те, що попередньо сама ж і визнала. Інакше кажучи, якщо щось декларується, це має виконуватися. Зокрема, декларована українською владою готовність виконувати політичний блок мінських статей раніше за безпековий, що втілилося в імплементацію формули Штайнмайєра в національне законодавство. Фактично, створення Контактної ради (групи) в рамках ТКГ вже може розглядатися як готовність, згідно з російськими бажаннями, створювати майданчик для переговорів між українською стороною, наділеною міжнародно-правовою суб’єктністю, та стороною, представленою колабораціоністами з ОРДіЛО, позбавленою будь-якої міжнародної суб’єктності. У новостворюваній структурі десять представників України засідатимуть із десятьма представниками ОРДіЛО на рівних, а один-єдиний представник Росії — реальної винуватиці й джерела живлення конфлікту — з дорадчим голосом разом із представниками ОБСЄ, Франції та Німеччини спостерігатиме за перемовинами. Фактично згода України на такий, «внутрішній і прямий», псевдодіалог означатиме початок юридичного виведення Росії за межі нею ж інспірованого конфлікту. Запропонована протоколом від 11.03.2020 р. Консультативна рада не випадково одночасно називається «групою». Це необхідно для того, щоб згодом замінити Тристоронню контактну групу (Україна — ОБСЄ — РФ) — Консультативною групою (радою), де українці й московсько-донбаські колабораціоністи були б представлені сам на сам. Так торується шлях до появи правових підстав зняти з РФ донбаські санкції. Так відкриваються можливості перезапустити російський проект федералізації та фактичного підпорядкування України.

 

Читайте також: Як зустрілися дві Русі


Історія мала нас переконати, що з московською стороною гратися в подвійні смисли небезпечно. Так, у березні 1654 року після драматичних і суперечливих січневих переговорів у Переяславі українська козацька делегація на чолі з генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним і переяславським полковником Павлом Тетерею уклала з царем Московії Алєксєєм Міхайловічем відомі Березневі статті, або Статті Богдана Хмельницького. Як видно, їхній оригінал московити цілеспрямовано знищили, щоб через п’ять років змусити Юрія Хмельницького підписати ганебний фальсифікат, який де-юре позбавляв Військо Запорозьке будь-яких натяків на незалежність. Але навіть ті джерела, що залишились і дозволяють нам реконструювати текст справжніх Богданових статей, свідчать про нечіткість, невизначеність, двозначність цього міжнародного договору в частині формального встановлення правового статусу Війська Запорозького. Якщо вимоги до царя підтвердити права і привілеї українців, розтлумачити різноманітні фінансові питання та затвердити певну модель внутрішнього устрою України прописані в запорозьких пунктах більш-менш чітко, то юридична суб’єктність України залишається загадкою. Чим віднині мало б стати «все Войско Запорожское, и весь мир Христианский Российский»? Ким тепер щодо нього виступав би московський цар — «Божиею Милостию Великий Государь Царь и Великий Князь, Алексей Михайлович, всея Великия и Малыя России Самодержец, и многих Государств Государю и Обладателю»? У який спосіб визначені й чим обмежені нині права нового господаря Малої Росії, якому «до лиця землі челом бъют» і «гетьман, і Військо, і весь світ Християнський Російський»? Хто тепер для козацької України «Государ наш, Твое ЦарскоеВеличество», якому «служити прямо и верно во всяких делах и повелениях Царских Твоему Царскому Величеству будем вовеки»? (Рігельман, Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. Київ: Либідь, 1994, гл. 20).

 

Усе це вкрай заплутано й незрозуміло. Така невизначеність настільки суттєва, що досі історики та юристи сперечаються стосовно характеру цього українсько-московського договору. На думку одних дослідників, перший Переяславський договір, оформлений у березні 1654 року в Москві, — персональна унія; на думку других, це реальна унія; на думку третіх, Україна уклала нерівноправний договір про військово-політичний союз, зберігаючи де-факто свій суверенітет; на думку четвертих, це договір про протекторат із взаємними мілітарними й фінансовими зобов’язаннями тощо.


Отже, теперішні українські керманичі через власну недосвідченість і неосвіченість не усвідомлюють істотної небезпеки своєї політики запровадження у відносинах з Кремлем подвійних смислів. Якщо наші очільники справді наважилися перехитрити кремлівських майстрів інтриг і блефу, це наївно й небезпечно, це бажання виграти в покер у шулерів, це виглядає як інфантильний каприз, що загрожує українській національній безпеці. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.