Історія

  ▪   Ірина Мелешкіна

Колір, простір, сцена

Курбас у ролі Едіпа, Щепанська у ролі Йокасти. Художник Анатоль Петрицький. Молодий театр, 1918
Як зароджувалась українська авангардна сценографія
Матеріал друкованого видання
№ 18 (650)
від 29 квітня

«Людина, яка була Театром» — так назвав Леся Курбаса письменник і театральний критик Олександр Дейч. Бо саме Курбас став творцем нового, синтетичного театру на українському кону. За Курбасом театр, найвища мистецька форма, має синтезувати в собі всі інші види мистецтва: живопис, скульптуру, музику, хореографію, кінематограф, пантоміму тощо. Після нього сценографія стала настільки важливою, що художник перебрав на себе одну з визначальних ролей у виставі. І сценограф, без перебільшення, досі сприймається як співпостановник спектаклю. Саме тому важливо згадати театральних художників, які творили театр нової доби поряд із реформатором української сцени. 


24 вересня 1917 року Молодий театр («товариство на вірі», як було зазначено у статуті, колектив митців-однодумців) відкрив свій перший сезон виставою «Чорна Пантера і Білий Медвідь» за п’єсою Володимира Винниченка. Цю виставу оформив художник-монументаліст Михайло Бойчук, який у першому сезоні працював як головний художник Молодого театру. Візуальний образ вистави був аскетичним, майже монохромним: жодних яскравих барв! У декораціях Бойчук свідомо уникав будь-якої при­в’язки до Парижа, де відбувається дія п’єси, натомість її герої перебували в метафізичному, майже космічному просторі без конкретних ознак міста й часу. У яскравій творчій біографії митця недовгий період співпраці з Лесем Курбасом у Молодому театрі був єдиним випадком його роботи як сценографа. Разом вони поставили «Молодість» Макса Гальбе та «Йолю» Єжи Жулавського.


Водночас 1918 року в Києві розпочала роботу Студія декоративного мистецтва Олександри Екстер. У пореволюційному місті вона стала своєрідною лабораторією нового мистецтва, що мало бути абсолютно європейським, природно включеним у загальні художні процеси й водночас істинно національним, таким, що не втрачало б своєї самобутності. Така позиція повністю збігалася з прагненням Леся Курбаса творити нову українську культуру: європейську за формою й національну за змістом. Курбас вважав авангардну художницю своєю близькою подругою і прагнув залучити її до роботи в Молодому театрі. Проте замість Екстер у театрі з’явився один із найталановитіших учнів її студії: Анатоль Петрицький.

 

Читайте також: Страх і ненависть у Юзівці


Анатолій Галактіонович Петрицький став головним художником Молодого театру в 1918-му. Згодом Лесь Курбас наголошуватиме, що його робота рішуче змінила саме уявлення про місію художника в українському театрі. Дебютом Анатоля Петрицького на сцені Молодого була вистава «Драматичні етюди» за Олександром Олесем. Уперше в історії українського театру сценічне середовище стало одним із чинників драматичної дії, взяло на себе не пасивно-ілюстративну, а активно-дієву функцію у спектаклі. Виставу «Горе брехунові» Франца Ґрільпарцера Молодий театр підготував улітку 1918 року на гастролях в Одесі. Цією постановкою Курбас продовжував ознайомлювати українського глядача з європейським репертуаром, який так вразив його у Відні. 


«Горе брехунові» Курбас вважав «однією з найбільш зрілих робіт Молодого театру». Виставу було витримано у стилістиці комедії дель арте з її системою яскравих упізнаваних персонажів. Просторове рішення, запропоноване Анатолем Петрицьким, також було виконане в підкреслено театральній, ігровій манері. Художник вигадливо грався з предметами на сцені, змінюючи їх масштаби залежно від їхніх значень у певний момент сценічної дії. Так іграшковий замок виростав на очах, коли в героїв з’являлася потреба сховатися в ньому. Колористично вистава вражала багатством і яскравістю, і це попри те, що Петрицькому для оформлення сцени цілком вистачало  дикту й ряднини. Прості матеріали художник так майстерно розмальовував, що вони нагадували середньовічні дорогоцінні тканини з розшитими золотом зображеннями сонця, зірок і фантастичних звірів.

 

Ескіз костюма Тараса Бульби авторства Анатоля Петрицького. Українська Музична Драма, 1919


Вистави другого сезону (1918—1919) молодотеатрівці грали вже в новому орендованому й відремонтованому приміщенні на вулиці Прорізній, 19 (нині — 17). Програмною виставою другого сезону стала постановка Лесем Курбасом «Різдвяного вертепу» за сюжетом прадавнього українського лялькового дійства. Художник спектаклю Анатоль Петрицький збудував на сцені театру справжню «вертепну хоромину», традиційно двоповерхову й поділену на дві рівні частини: «небо» та «землю». Усе, як у традиційному вертепі, тільки замість ляльок — живі актори. Костюми для персонажів Петрицький зробив, зважаючи на місце дії персонажа: стилізовані шати героїв горішньої, містеріальної частини й народне вбрання героїв долішнього, інтермедійного поверху. Очевидець вистави актор Прохор Коваленко згадував таку яскраву деталь: по обидва боки від вертепної скрині художник розмістив два величезні панно з намальованими чорним по червоному тлі силуетами козаків-Мамаїв.


Значно пізніше, у 1925-му, художник використав набутий у виставі досвід побудови двоповерхової вертепної декорації, коли працював у Харкові в театрі Франка над гротесково-пародійною виставою «Вій» (за Миколою Гоголем в обробці Остапа Вишні). Режисером вистави був Гнат Юра, із яким Петрицький почав співпрацювати саме в Молодому театрі, а його сценографічне рішення відіграло роль пластичної режисури.


Серед доробку Молодого театру особливе місце займає вистава «Едіп цар», прем’єрою якої 16 листопада 1918 року театр відкрив другий сезон у приміщенні на Прорізній. Проте робота над виставою тривала майже весь час існування театру, іще з часів студії. Курбас задумував постановку «Едіпа царя» Софокла в перекладі Івана Франка як програмну виставу новоствореного театру, а ширше — як демонстрацію невикористаних досі можливостей української сцени. І відправним пунктом на цьому шляху була антична трагедія.

 

Читайте також: Арештована коляда


1918 року, коли робота над постановкою «Едіпа царя», що тривала вже два роки, добігала кінця, постало питання створення адекватного оформлення вистави. Знаний мистецтвознавець і першовідкривач українського авангарду Дмитро Горбачов твердить: «Петрицький відкинув натуралізм у декораціях. Така декорація торкається вистави поверхнево й не стосується її засад. Новаторство таких режисерів, як Мейергольд, Таїров і Курбас, та таких художників, як Екстер, Якулов і Петрицький, полягала в узагальненні художнього оформлення. Нічого зайвого — лише те, що потрібно для гри акторів. Для постановки Курбаса «Едіп цар» Петрицький створив монументальну і просту декорацію у вигляді грецького порталу й жертовника». На невеличкій сцені художник виготовив різнокольорові сукна й колони в такому співвідношенні, що оформлення вже на рівні композиційної побудови вводило глядача в атмосферу передчуття трагедії Софокла. Особливо впадала в очі червоно-багряна завіса, що ритмічно рухалася між колонами й підсилювала сприйняття глядачем хору у виставі: сцену благання народу. Вистава сколихнула публіку. Окрім рецензій і відгуків у пресі, постановка Курбасом «Едіпа царя» стала улюбленою і завжди впізнаваною темою пародій і жартів, популярних у середовищі київської інтелігенції. 


1919 року Лесь Курбас у складі ініціативної групи заснував Українську музичну драму: перший український оперний театр. Організатором і директором новоствореного театру став Степан Бондарчук, режисерами — Лесь Курбас і Михайло Бонч-Томашевський, а художниками — Анатоль Петрицький і Олександр Хвостенко-Хвостов. 


На початку літа 1919 року в театрі Українська музична драма Курбас підготував постановку опери Лисенка «Тарас Бульба». Петрицький стилізував ескізи під українське давнє мистецтво: розмальовані кахлі й барокові козацькі портрети, які опрацював у гротесковому дусі. Було призначено дату прем’єри, проте в Києві, влада у якому тоді змінювалася мало не щодня, напевне не можна було щось планувати. До Києва увірвалися денікінці, у приміщення Укрмуздрами втрапила бомба, розпочалася пожежа, у якій згоріли костюми, декорації й навіть ескізи Петрицького. Упродовж 1920—1921 року художник поновив усю втрачену серію, а з організацією Театрального музею при Мистецькому об’єднанні «Березіль» передав означені роботи до його фондової колекції. Анатоль Петрицький і надалі регулярно надавав свої ескізи для поповнення музейної колекції.


1919 року всі київські театри було націоналізовано. Молодий театр не отримав статусу державного, його приєднали до Першого українського театру ім. Т. Шевченка на паритетних засадах із трупою Олександра Загарова (колишня Держдрама). Саме тут, у розореному війною, голодом і розрухою Києві, на українському кону вперше було здійснено новаторську виставу, яка втілила Курбасові принципи синтетичного театру й багато в чому стала підсумком роботи двох попередніх сезонів Молодого театру. Ідеться про постановку «Гайдамаків» за поемою Тараса Шевченка.

 

Читайте також: Три фази комунізму


Справді, вистава вражала силою синтезу мистецтв. Було задіяно всі виражальні засоби, всі види мистецтв: живопис, музику, хореографію, пантоміму, світлопис тощо – вони працювали, об’єднані волею режисера, згідно із задумом цього легендарного спектаклю. Особливо було відзначено музичну концепцію спектаклю, що її створив композитор Рейнгольд Глієр, та його зоровий образ, створений художником Анатолем Петрицьким. Вистава проходила в так званих «бідних» декораціях із сірої ряднини, у яку було одягнуто сцену. З такої самої ряднини пошили прості селянські свити для десяти жінок, так званих «десяти слів поета». Усі інші персонажі були вбрані в народний одяг у його етнографічно-концертному розумінні, позичений у відомій костюмерній Лейферта. Персонажі у яскравому вбранні виділялися на тлі сірої одежі сцени, персонажі в сірій ряднині зливалися з нею. Цікаво, що свій блискучий прийом Анатоль Петрицький не менш вдало використав іще раз у 1928‑го на сцені Харківської опери: як головний художник театру він оформив оперу Джакомо Пуччині «Турандот». 


Курбас і Петрицький у 1920 році разом створили новаторську синтетичну виставу «Гайдамаки», проте після цього їхні шляхи розійшлися. Соратником Леся Курбаса протягом наступних 12 років (1922—1933) був головний художник «Березоля» Вадим Меллер. Із ним Курбас поставив свої програмні вистави київського й харківського періодів. А творча співдружність Куліш — Курбас — Меллер дала декілька вершинних вистав української сцени. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.