Історія

  ▪   Святослав Липовецький

Невідомий солдат із львівського Личакова

Матір загиблого вояка Ядвіга Заруґєвич визначає, яке з поховань посяде місце в меморіалі Невідомому солдату на площі Саській (тепер Пілсудського) у Варшаві. 29 жовтня 1925 року, Львів
Чому влада Другої Речі Посполитої обрала Невідомим солдатом добровольця, який загинув у Львові в польсько-українській війні 1918–1919 років
Матеріал друкованого видання
№ 46 (626)
від 14 листопада

Перша світова війна, що коштувала людству понад 10 млн загиблих, породила традиції вшанування пам’яті вояків. До символу «червоних маків», що набув поширення в англосаксонському світі, додалася ідея меморіалу Невідомому солдату — їх уперше з особливими почестями поховають одночасно в Лондоні й Парижі 11 листопада 1920-го, у другу річницю закінчення війни.  


Польща після війни почала боротьбу за свої кордони, і першими, з ким вона схрестила зброю, були галицькі українці, які проголосили Західноукраїнську Народну Республіку. У цих боях з’являться місця масових поховань вояків, які стануть символами відродженої польської держави.

 

Шептицький, Галлер і сліпий жереб  


У день, коли в Комп’єнському лісі підписали перемир’я, що знаменувало закінчення війни, у Варшаві владу в свої руки взяв Юзеф Пілсудський. В історію Польщі ця дата увійшла як День незалежності. У цей самий час абсолютно несвяткова атмосфера пануватиме у Львові: тут повним ходом ішли бойові дії, які все менше нагадували вуличну війну. Саме того дня українці спромоглися перевезти в місто важку артилерію і, як писав згодом сотник УГА Олекса Кузьма, «дня 11 листопада коло 7 год рано почався під командою чет. П-го небувалий у Львові гарматний концерт». Згадки про той «концерт» і досі можна побачити на спорудах міста: уже в Другій Речі Посполитій уламки снарядів у стінах будівель було підписано й зазначено, що це наслідок бомбардування міста українцями. 


Та окрім галицьких українців поляки вирішували свій спір за кордони й з іншими сусідами: німцями, чехами та литовцями. А вже пізніше головні баталії відбудуться на більшовицькому фронті. Відтак Польща матиме численні могили, що потребуватимуть догляду. Меморіал Невідомому солдату мав би стати символом пам’яті всіх поляків, що загинули за батьківщину, а таких із 1914-го по 1921-й обраховували близько 600 тис.

 

Перепоховання тіла Невідомого солдата у Варшаві. 2 листопада 1925 року


Перший офіційний комітет, який мав зайнятися облаштуванням меморіалу, було створено за наказом військового міністра Станіслава Шептицького, рідного брата греко-католицького митрополита. Проте, як і у випадку кількох подібних громадських ініціатив, його робота була млявою та незадовільною. Активізується комітет за нового очільника — генерала Юзефа Галлера. Українці пам’ятали його як командувача так званої блакитної армії, або, як її частіше називали, армії Галлера. Це 100-тисячне польське військо, що складалося з колишніх полонених і добровольців, наприкінці війни було споряджене коштом західних союзників. Попри заборону Антанти, у квітні — червні 1919-го Варшава використає його в боротьбі з галицькими українцями. Фактично участь армії Галлера й вирішила долю польсько-українського протистояння, адже українцям бракувало зброї та амуніції, чого вдосталь було в поляків.


На протест західних союзників міністр закордонних справ Ігнацій Падеревський скаже, що вони не в змозі зупинити 20-річних хлопців, які, немов вихор, долають щодня по 35–40 км галицьких просторів, не зустрічаючи жодного опору. 

 

Читайте також: Наша Річ Посполита?


Згодом комітет під проводом Галлера підготує список із 15 військових цвинтарів, із яких мали вибрати поховання Невідомого солдата. Першим значився меморіал Орлят у Львові — єдиний із 15 об’єктів, пов’язаний із польсько-українською війною, інші ж із польсько-більшовицькою. 4 квітня 1925 року в Міністерстві військових справ відбудеться жеребкування. Наймолодший із присутніх кавалерів ордену за хоробрість Virtuti Militari сержант Юзеф Бучковський витягне папірець із написом «Львівське поле битви 1918/1919 рр., сполучене з полем битви над Верещицею (річка у Львівській області. — Ред.), тобто Городком Ягеллонським, на якому жертовно й криваво билася пізніша п’ята дивізія піхоти, частина першої та восьмої піхотної дивізії. Тривалістю та напругою боїв момент посвяти тут проявився в повноті».

 


Не всі польські кола з радістю відреагували на цю звістку. Ті, хто професійно займався інтеграцією «Східної Малопольщі» (так офіційно назвуть українську Галичину), розумітимуть загрозу такого вибору. «Підсвідома тенденція польської сторони вважати польсько-руську боротьбу в 1918 та 1919 роках за якусь зовнішню війну дуже характерно виявилася в знаменній деталі: саме зі львівського бойовища перевезено тіло Невідомого солдата до Варшави, — журився дипломат і політик Станіслав Лось. — Вона несумісна з правдою, вона, безсумнівно, шкідлива для поляків, але ще більше для українців». Утім, такі думки належали лише поодиноким головам…

 

Свято Невідомого солдата


«Польські серця ритмом згоди забилися при вістці про цей вибір. Жодне поле бою, окрім Радзимінського під Варшавою, не пов’язує нас так сильно, так болісно й водночас так героїчно з нашими почуттями та спогадами, як львівське. У тих боях, на його полях, серед вулиць, будинків, передмість та найближчих околиць Львова перед світом ще раз були продемонстровані надзвичайна жертовність польської молоді, її вперта й нестримна любов до рідних справ та долі», — писав краківський Lustrowany kurier codzienny 2 листопада 1925 року. 


Упродовж кількох днів увага всієї Польщі буде прикута до подій у Львові. 29 жовтня тут відбулася ексгумація невідомого вояка. Спершу викопали три поховання, але серед них не виявили жодних знаків, які вказували б на те, що це солдати польського війська. Відтак розкопали ще три, з яких двоє були військовими, а поруч одного лежала лише «мацеювка» — головний убір, який носили добровольці.  

 

Одна з найбільших військових демонстрацій на Східних кресах — поховання серця Юзефа Пілсудського. 12 травня 1936 року, Вільнюс


Три труни поставили поруч кап­лиці Оборонців Львова, і львівська вірменка Ядвіга Заруґєвич, яка втратила на війні сина, вказала на одну з них — із останками добровольця. Їх переклали в соснову труну, яку поклали в цинкову, а ту в дубову. Офіційні урочистості мали тривати впродовж трьох днів, і урядовим декретом в окремі години від роботи звільнено чиновників у Львові та Варшаві. За підрахунками преси, з Невідомим солдатом у столиці Галичини «прощалися 40 000 осіб, а почесний супровід здійснювали вояки 40-го піхотного полку «Дітей Львова» та 14-го полку уланів Язловецьких. Перший дістав свою офіційну назву в пам’ять про бої з українцями в листопаді 1918-го, другий — про битву з УГА під Язловцем у липні 1919-го.


Урочистості відбувалися по всій Польщі, а у Львові поширено відоз­ву від імені духівництва всіх конфесій. Греко-католицькі єпископи отримали проект відозви з ремаркою, що коли не згодні підписати, то мають завчасно попередити оргкомітет, інакше текст опублікують автоматично. Але документ надійшов із запізненням. «При тій нагоді дозволимо собі висловити протест проти нечуваної в культурному світі поведінки ініціаторів польської антиукраїнської маніфестації. Ніде у світі не бувало такого випадку, щоби якась нація воловодом (налигачем. — Ред.), підступом, а то й терором тиснула другу до святкування свого національного обходу, тим більше зверненого проти тієї другої нації», — відреагує на це редакція щоденної газети «Діло».

 

Читайте також: Історія та час


Окрім українських єпископів у Львові не візьмуть участь в урочистостях і євангелісти, яких обурить заява католицького архієпископа Твардовського, що він не відзначатиме разом із представниками інших віровизнань. 
Зате у Варшаві все пройде без ексцесів. Військові делегації з прапорами частин заповнять столицю, а в колоні за катафалком ітимуть керівники польської держави на чолі з президентом Станіславом Войцеховським. 2 листопада о 13-й годині в країні оголошено хвилину мовчання. 


Сьогодні на площі Пілсудського, де міститься меморіал Невідомому солдату, горить вічний вогонь, стоїть почесна варта, а його відвідини включені до обов’язкової програми візитів іноземних делегацій. На колонах меморіалу розміщені таблиці з переліками місць звитяги польського війська. Востаннє їх поновили в листопаді 2017 року з ініціативи міністра оброни Польщі Антонія Мацаревича (див. Тиждень № 7/2018): на колонах меморіалу з’явився перелік сіл «Волині та Східної Малопольщі», де відбувалися бої з УПА.  


Крім того, що могила Невідомого солдата у Варшаві стала головним військовим похованням, влада Другої Речі Посполитої розбудовувала й інші меморіали, особливу увагу серед яких привертали у Львові та Вільнюсі. Сучасна столиця Литви в міжвоєнний період відійшла до Польщі й була предметом тривалої дипломатичної суперечки між двома країнами.


Вільнюс стане свідком й останнього в другій Речі Посполитій великого військового поховання — серця Юзефа Пілсудського. Маршал помер у травні 1935-го, але заповів, щоб його серце поховали разом із вояками, що «поклали мені, як дарунок, Вільнюс до ніг». Заповіт виконали через рік: у місті, що «поклали до ніг» Пілсудського, перепоховали прах його матері, а в її ногах серце маршала. Угорі, на десятитонній гранітній плиті, викарбовано: «Матір та серце сина». До речі, гранітну брилу було видобуто на Волині й придбано в Тараса Боровця, у майбутньому організатора «Поліської Січі».

 

«Право приходити до могил героїв»


«20-ті й 30-ті роки в Західній Україні за Польщі позначилися дивним парадоксом: з одного боку, розв’язування української проблеми поліційними, а не політичними методами, постійні шикани (знущання — Ред.), безперервне поменшування українського стану посідання, ставлення до українства як до меншовартної спільноти, що її треба обов’язково спольонізувати, а з другого — розмірно широкі можливості плекання рідної політичної думки і рідної культури», — описував міжвоєнний період політичний редактор газети «Діло» Іван Кедрин.

 

Українці справді опинилися в особ­ливій ситуації: незважаючи на тиск польського політикуму, вони мали простір для розвитку громадського життя. Історія з українськими військовими похованнями буде тому підтвердженням.

Попри міжнародні договори, за якими держави, що постали на території колишньої Австро-Угорщини, мали опікуватися військовими похованнями, українці воліли самостійно впорядковувати свої могили. І вже незабаром окрім традиційних березових хрестів з’являться й поодинокі пам’ятники. Чи не перший зведуть воякам УГА 1922 року у Винниках біля Львова. Зважаючи на заборону політичних виступів, отець Леонтій Куницький на відкритті виголосить одну з найкоротших промов: «Говорити заборонено, помолімося за душі наших героїв».


Наступні роки будуть часом боротьби з «комасацією» військових могил — укрупненням, через яке поодинокі поховання переносили на більші цвинтарі. І це стосувалося пам’яток не лише польсько-української війни, а й Першої світової, зокрема могил Українських січових стрільців, які в складі австрійського війська боролися з московським. 

 

Найбільша українська демонстрація міжвоєнного Львова — похорон начального вождя УГА Мирона Тарнавського. 3 липня 1938 року, Львів


Один із таких випадків, що трапився поруч гори Лисоня, описувала газета «Свобода» від 3 липня 1929 року: «8 червня з’явилися в Потуторах два поліціянти в супроводі якогось цивільного панка й, незважаючи на протест начальника громади та населення, примусили людей розкопати могили і тлінні останки українських героїв звалити на вози для перевезення їх на спільний цвинтар. Багато селян, незважаючи на погрози поліції, відмовилися розкопувати могили та дати свої вози для перевозу костей дорогих кожному українцеві Стрільців. Кости в непорядку звалено до одного спільного гробу на цвинтарі, а красно уряджені стрілецькі могили, які були гарно обгороджені та обсаджені квітами, зрівняно з землею». Вже наступного року українці захищатимуть від комасації стрілецькі поховання на іншій горі-символі — на Маківці. 


Різноманітні громадські ініціативи зі збереження військових поховань у 1927-му увінчаються створенням Товариства охорони воєнних могил. У звіті за 1933–1934 роки воно опікувалося 3612 похованнями, з яких майже половина перебувала під опікою краківської філії: українські могили були пов’язані не так із бойовими втратами, як із високою смертністю вояків у польських таборах полонених та інтернованих. 


З кінця 1920-х і в наступне десятиліття поширяться випадки вандалізму на українських похованнях. Часом це будуть відкриті дії влади, але часто відверті провокації польського суспіль­ства. Одним із прикладів такого є могила УСС у селі Вівся Підгаєцького повіту (нині Козівський район Тернопільської обл. — Ред.). Курган, висипаний у 1916-му на згадку про криваві бої із царським військом, уперше підірвуть у жовтні 1931-го. «Коли селяни збіглися на місце вибуху, побачили, що могила з хрестом вилетіла у воздух, а каміння з хреста й могили лежало у віддалі на яких 100 метрів». Цю новину газета «Діло» опублікує під промовистою назвою «Знову висадили могилу!». А за кілька днів Gazeta Warszawska описуватиме цю саму подію під заголовком: «Українці висадили в повітря могилу польських вояків»… У 1934-му за розпорядженням влади поховання ліквідують, а ще через чотири роки невідомі за одну ніч насиплють новий курган, лишивши під хрестом таб­лицю: «Хто буде розкопувати, тому смерть». Чергова спроба поліції розібрати могилу завершиться вибухом і пораненням чотирьох осіб. 

 

Читайте також: Як зустрілися дві Русі


Та найбільші протистояння відбуватимуться на Зелені свята (Зіслання Святого Духа. — Ред.), коли українці організованими колонами відвідува­тимуть військові поховання. «На Зелені свята щораз численніші багатотисячні маси, зокрема селянські, почали напливати до міст. У казармах проголошувано в ті дні військову готовність, з околиць покликувано поліційні підкріплення. Українські маси заливали вулиці міст, продирали поліційні застави і крадькома переносили сотні вінків, щоб потім походом, в організованих рядах, ствердити своє непохитне бажання й видерти для себе право приходити до могил героїв і складати їм поклін», — пригадував один із організаторів та ідеологів ОУН Степан Ленкавський.
У міжвоєнній Польщі, де 15% українців становили найбільшу етнічну групу, так і не вдалося інтегрувати їх у державне життя. У Львові розбудують величний меморіал О­боронцям Львова, а 22 листопада містом традиційно проходитиме військовий парад на згадку, як цього дня у 1918 році поляки вибили з міста українські військові сили. 


Вже наприкінці існування Другої Речі Посполитої українці проведуть найбільшу маніфестацію, віддавши почесть найвідомішому своєму вояку — начальному вождю УГА Мирону Тарнавському. «Цілий український Львів уже третій день під вражінням смерти та похорону ґен. Тарнавського. На всіх українських установах повівають жалібні прапори. На мурах великі клепсидри…. На вулицях вид­но багато молодих селян — це члени делєґацій, що приїхали на похорон з краю», — писало 3 липня 1938 року «Діло».


Похорон генерала вулицями Львова супроводжувало 20 тис. українців. Відзнаки УГА, смолоскипи, трембіти, земля з місць боїв УСС та УГА творитимуть новий церемоніал, якого раніше не мала й не знала бездержавна нація. Колишні вояки Галицької армії матимуть останню дефіляду (парад. — Ред.) перед труною командира, а голова «Молодої громади» Андрій Палій складе останній звіт: «Пане Ґенерале! Голошу слухняно, що до звіту зголосилося кільканадцять тисяч Твоїх старшин і вояків. Вибач, що не в одностроях, але Ти не дав такого наказу. Вибач, що не справляємо Тобі гетьманського похорону, з гарматніми стрілами та жалібним верблем (барабанним боєм. — Ред.). Нині гуде жалібний вербель наших сердець і заплакали по Тобі тужні трембіти нашої верховини». 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.