Історія

  ▪   Максим Мірошниченко

Розгул демократії посеред погромів спиртових складів та війни

Як українці голосували на перших парламентських виборах в Україні 100 років тому

Українська Центральна Рада традиційно вважається першим українським парламентом, хоча насправді це не так. Вона була лише представницьким органом української революції. Різні громадсько-політичні рухи, що діяли в Україні, делегували туди всіх представників, але сам народ їх не обирав. Із поглибленням революційних процесів уже влітку-восени 1917 року, коли зародилася ідея створення УНР, в українських діячів виникла ідея скликати повноцінний народом обраний парламент — Українські установчі збори, що мали легітимізувати УНР і розбудовувати її. Вибори призначили на зиму 1918-го. Виборча кампанія була карколомною: народу демонстрували абсолютно відкриті партійні списки, агітація велася в умовах погромів та анархії, кілка кандидатів могли виставляти свою кандидатуру в трьох округах. Наприклад, голова уряду УНР Володимир Винниченко зайшов у парламент… від Катеринослава. Саме голосування відбувалося під час воєнного вторгнення більшовиків із Росії. Самі ж більшовики брали в ньому участь. У результаті криваві вибори пройшли лише в деяких регіонах, а український парламент так і не зібрався.

 

Пропорційна система з «відкритими» списками, «регіональні» партії та заборона голосування для злочинців

 

Вперше публічно ідея скликання Українських установчих зборів (або Всеукраїнської установчої ради) була задекларована вже у I Універсалі Центральної Ради. Саме новий, повноцінний законодавчий орган, обраний населенням, і мав визначити лад УНР та ухвалити її Конституцію. Це відразу ж спричинило конфлікт між Центральною Радою та Тимчасовим урядом у Петрограді й конфлікт між українськими та російськими партіями, які діяли в Україні. Втім, центральна влада в Петрограді поступово слабшала, а український рух набував обертів. Тож уже в жовтні Центральна Рада ухвалила закон про вибори до першого українського парламенту. Він був досить демократичним, але його багато що відрізняло, наприклад, від сучасних виборів.

 

Публікація Закону про вибори до Українських установчих зборів у газеті «Нова Рада».

 

Віковий ценз забороняв голосувати особам, які не досягли 20 років (стандартний на той час вік повноліття в багатьох країнах). До виборів не допускалися різні категорії злочинців, які ще не відбули терміну покарання. Це стосувалося як каторжників, так і крадіїв. Цікавою та дивною для сучасних українців була особливість голосування не за партії, а буквально за «списки». На вибори партії поголовно вирішили йти не окремо, а в блоках з іншими партіями та навіть громадянськими об’єднаннями. Усі вони відкрито оголошували свій список кандидатів, якому Комісія з виборів присвоювала номер. І саме за «список № 1, 2, 3, 4» і так далі мав голосувати виборець. Причому, що цікаво, список, приміром, блоку Української партії соціалістів-революціонерів та Української селянської спілки (наймасовіша громадська організація тих часів) у Київській губерніальній окрузі (загалом округ було вісім — за кількістю губерній) міг мати один номер, у Подільській інший, а в Катеринославській ще інший. Це пояснювалося тим, що в різних регіонах молодої демократичної УНР на потрапляння до парламенту претендували специфічні місцеві об’єднання. Наприклад, на Поділлі свої списки подало кілька (!) організацій польської національної меншини, а на Катеринославщині було два списки від єврейських соціалістичних партій («Бунд» і «Поалей-Ціон»).

 

Читайте також: Тексти з подвійним дном

 

Понад те, різні політичні рухи в окремих регіонах блокувалися між собою. Так, більшовики в Чернігівській окрузі могли блокуватися з анархістами, а в Катеринославській вони виставили спільний список із… військовим полком імені Пилипа Орлика. Понад те, у нинішнього члена ЦВК узагалі запаморочилася б голова від того, що одна особа могла йти кандидатом за списками своєї партії у двох або трьох округах одночасно! Наприклад, прем’єр УНР Володимир Винниченко йшов у трьох округах, але до Установчих зборів потрапив… від Катеринославщини! Усе це надзвичайно ускладнювало роботу Комісії з виборів, яка мала назвати прізвища 301 депутата першого українського парламенту. Незвичним для нас був і механізм самого голосування. Виборцю надсилалося запрошення, він приходив на дільницю, знаходив себе в списках, отримував виборчу картку та конверт, у спеціальній кімнаті для таємного голосування мав вписати в картку свій «список № Х», вкласти її в конверт, віддати його членові комісії, який у присутності виборця вкидав його в скриньку. Далі член комісії зазначав ім’я, прізвище та по батькові виборця, день (голосування відбувалося три дні!) та час голосування! Підрахунок голосів теж був складним. Спочатку рахували конверти, потім їх вміст. Причому нерідко бувало, що виборці вписували у свою картку не один список, а кілька. У такому разі комісія мала зарахувати лише перший із вказаних.

 

Вибори в кредит та агітація, яка «розбивалася об темряву мас»

 

Початок голосування припав на 9 січня 1918 року, а Установчі збори мали бути скликані 22 січня. Але агітація вилилася на вулиці міст, містечок та сіл ще в жовтні. І цей процес зачепив ще й вибори до Всеросійських установчих зборів (відбулися в листопаді). Як згадували сучасники, у містах на стінах будинків і парканах не було живого місця від приклеєних листівок, брошур та відозв із партійних газет. Партії крикливо вбивали у свідомість громадян номер свого списку та гасла, з якими вони йдуть на вибори. Різноманітні з’їзди, мітинги та акції в кожному великому місті відбувалися мало не щодня. Там різноманітні політсили привселюдно оголошували прізвища своїх «списочників». Очевидно, що туди вписували лідерів партій, місцевих лідерів робітничих та селянських рухів.

 

Спочатку російські партії (кадети, меншовики) вели потужну контрагітацію проти скликання Українських установчих зборів. Наприклад, як згадував майбутній прем’єр-міністр УНР Ісаак Мазепа, котрий тоді був лідером осередку УСДРП на Катеринославщині, селянству та робітництву на мітингах, з’їздах громадських об’єднань доводили, що проголошення автономії (це гасло несли в маси всі українські партії: УПСР, УСДРП, соціалісти-федералісти та ін.) відокремить Україну від благ революції. Стверджувалося, що через автономію українські селяни не доб’ються справедливого розподілу землі між собою та поміщиками, а робітники не зможуть ефективніше відстоювати свої права на заводах і фабриках перед капіталістами. Із цим українській інтелігенції (яка утворювала кістяк українських соціалістичних партій) було вкрай складно боротися. Особливо в промислових містах південно-східних губерній. Якщо згадати, що тоді на території України більшість виборців була неграмотною (у найкращому разі могла трохи читати), стає зрозуміло, як до мас доходила агітація про цінність політичної та культурної автономії України…

 

План роботи Комісії у справах проведення виборів до Українських установчих зборів

 

Особливо погіршилася ситуація в листопаді, коли після численних урядових криз влада Тимчасового уряду впала під брутальним виступом більшовиків, які, не вдаючись до пояснень і «стратегій», просто обіцяли спраглому народу землю й фабрики без жодних викупів у поміщиків та капіталістів. Незвиклі до грубого популізму й шоковані агресією проти солідарності соціалістичного руху, українські політики змушені були плентатися позаду більшовиків, наздоганяючи порядок денний, який задавали червоні. Україною покотилися хвилі пограбувань магазинів. Міліція, маючи на «озброєнні» лише кийки, не могла нічого вдіяти. Понад те, газета «Нова Рада» кілька разів фіксувала випадки, коли на Київщині сама міліція завзято долучалася до погромів.

 

Читайте також: Пролог до імперської реставрації

 

Страшною пошестю були також пограбування спиртових складів. На той час стратегічний товар був гостро необхідний не лише в харчовій промисловості, а й у медичній. В Україні було тисячі шпиталів, переповнених пораненими на полях Першої світової війни вояками. «Спиртові» грабунки буквально накривали великі міста. Голота обчищала склади, після чого в певних районах міст адекватним людям було просто небезпечно з’являтися на вулиці вечорами. Охорона банального правопорядку лягала на нечисленні гарнізони, які ще не піддалися загальній вакханалії. Так, майбутній генерал армії УНР Михайло Омелянович-Павленко, який тоді командував залогою Катеринослава, змушений був усі запаси спирту в місті звезти в одне місце й виставити там за парканами та колючим дротом озброєну кулеметами охорону. Понад те, передбачаючи штурм складу, інженери з’єднали ємності зі спиртом із каналізацією, щоб у разі вдалого штурму солдати не клали голови, а відразу спустили його в міські нечистоти.

 

Стаття «Демагогія більшовиків» у газеті «Нова Рада»

 

У таких умовах українським соціалістам було вкрай важко достукатися до голів і сердець широких мас. «У касарнях, театрах, фабриках, сходинах — всюди йшло оброблення матеріалу-сирця (мається на увазі народ. — Авт.), який на розпач… надто легко йшов до всілякої демагогії, вірив свято у друковане слово. З болем у серці я дивися на те невдячне завдання, яке змагалися підняти на свої плечі люде порядку та доброї волі — їх мало слухали, повздержність (стриманість. — Авт.) була не в моді, розбурхана стихія вже не мала масштабів, вона знала саме «хочу землю, хочу волю»… А що з тим «хочу» будуть вони робити — один Аллах відав», — згадував про агітацію українських партій Омелянович-Павленко. Утім, до відкриття дільниць українські соціалістичні партії почувалися на селі вже впевнено. Навіть у південно-східних губерніях люди радо сприймали синьо-жовті прапори й обговорювали списки українських есдеків, есерів, есефів та інших партій. Очікувалося, що відкриття дільниць надасть українському руху нового емоційного поштовху. Проте нові демократичні традиції в українських малоосвічених реаліях неабияк викривлялися. «Нова Рада» описувала абсолютно незрозумілу ситуацію в Полтавській губернії, де місцевий осередок УПСР пішов на вибори… у двох списках: № 17 разом із російськими есерами та № 8 («традиційний» для УПСР блок із Селянською спілкою). Ця колізія викликала нерозуміння навіть у партійних українських есерів, не кажучи вже про звичайних жителів губернії, яка мала б дати УПРС до 60% голосів. Крім того, по губерніях реєструвалися списки від різноманітних українських кооперативних об’єднань та союзів. У результаті виборець був спантеличений міріадами партій, формувань та спілок, які скрізь називалися «українськими».

 

Один із засновників УЦР, член УПСФ (Української партії соціалістів-федералістів) Сергій Єфремов у статті в «Новій Раді» назвав ці вибори «сліпими», оскільки звичайні люди не могли зрозуміти широких і довгих дискусій, чим одна партія відрізняється від інших. У той час як більшовики кидали прості й зрозумілі гасла (земля — селянам без викупу, «отнять і подєліть»), не витрачаючи часу на пояснення, у який спосіб вони їх домагатимуться.

 

Попри брак коштів, українська влада робила все, щоб провести вибори. Варто зазначити, що друкарні, й без того паралізовані постійними страйками, штампували списки виборців, посвідчення, конверти та картки… під обіцянки отримати гроші потім. Коли, здавалося б, так тяжко долалися всі труднощі, перед українською владою постав новий виклик: петроградський Раднарком, владу якого ніхто, окрім нього, не визнавав, кинув війська проти Центральної Ради…

 

Вибори на тлі війни

 

Брутальна агресія більшовиків проти УНР фактично зірвала вибори до Українських установчих зборів. Понад те, це, здається, і було одним із побічних завдань петроградського Раднаркому, який бажав ліквідувати УНР, а на її місці поставити свого клона — УНР радянську. Із початком воєнного вторгнення тема виборів до парламенту все більше сходила зі шпальт газет. Крім того, як свідчать протоколи засідань уряду УНР — Генерального секретаріату, у грудні та січні міністри обговорили її лише кілька разів. Уся увага була прикута спочатку до врегулювання конфлікту з більшовиками, які не визнавали своєї війни проти України, потім до утримання фронту, далі до підписання договору з країнами Четвертного блоку, до проголошення незалежності, а ще потім до евакуації з Києва.

 

Володимир Винниченко. Голова уряду УНР обрався до парламенту від Катеринославської округи

 

Незважаючи на ці катаклізми, Комісія з виборів працювала навіть в окупованих більшовиками районах. Щоправда, на окупованих та прифронтових територіях робота комісій загрожувала життю та здоров’ю їхніх членів. Наприклад, на тій самій Полтавщині в день відкриття дільниць спочатку ажіотажу не було, тому виборів ніхто не зривав. Але коли ближче до опівдня свідомі виборці стали йти на дільниці, біля них одразу ж з’являлися компанії з кількох матросів чи збільшовичених дезертирів, які погрозами змушували голосувати за 12-й список (більшовицький). Доходило й до фізичного насилля. Розповімо про типовий випадок «виборчого процесу» в селі Шолоховому Катеринославського повіту. Там у перший день виборів відкрилася дільниця — комісія зняла пломбу зі скриньки. Протягом усього дня на дільницю ніхто так і не зайшов. Наступного дня комісія знову відкрила її, але два члени заявили про свій відвід через погрози розправи від місцевого «союзу інвалідів» (тоді так називали ветеранів війни). Голова встиг знайти їм заміну, об 11-й годині на дільницю почали приходити виборці. Коли в селі побачили, що виборів ніхто не зриває, о 12-й годині на ній вже стали з’являтися черги. Комісія вкинула перші 100 конвертів у скриньку, аж тут о 13:30 в приміщення увірвалися збільшовичені дезертири. Із вигуками «Долой вибори!» вони порозбивали скриньки. Переконавшись, що всі голоси були віддані за список № 5 (УПСР на Катеринославщині), почали шматувати виборчі картки, побили голову комісії та, як свідчить протокол засідання, винесли скриньки й виборчі картки в будівлю земської управи під власну охорону.

 

Читайте також: «Правибори», хруні та обструкції

 

Такі самі випадки масово траплялися в інших губерніях, які були охоплені заколотом більшовиків: Харківській, Херсонській, Чернігівській, Подільській. Усі нечисленні війська, які дисципліновано виконували накази Військового секретаріату УНР, кидалися на фронт проти військ Раднаркому чи на придушення виступів червоних у тилу. Втім, на переважній частині території України дільниці все ж таки працювали. Інша справа, що комісії фактично не могли встановити результат волевиявлення. Наприклад, середня явка по Україні через війну та заколоти не перевищувала 43%. А в деяких районах комісія рахувала голоси вже під радянською окупацією. Понад те, в останній день голосування УНР не контролювала Харків, Чернігів, Катеринослав, Донбас. І було зрозуміло, що перший український парламент так і не збереться.

 

Михайло Грушевський. Голова УЦР обрався до парламенту від Київської округи і мав усі шанси очолити майбутній парламент

 

Уже в травні 1918 року, коли українські війська спільно з німцями та австро-угорцями розпочали звільнення України, реанімувалася робота комісій, де це було можливо. У результаті більш-менш точно вдалося порахувати голоси лише у двох округах: Київській та Катеринославській, де перемогу святкував блок УПСР/Селянська спілка. Від Катеринославщини згаданий блок провів 22 депутатів (серед них майбутній автор тексту Акта Злуки Сергій Бачинський), один депутат був від українських есдеків (ним виявився Володимир Винниченко), один від місцевої німецької громади, 10 місцевих більшовиків і двоє депутатів від російської партії есерів. Від Київщини блок УПСР/СС провів аж 38 депутатів на чолі з Михайлом Грушевським. Більшовики змогли провести лише трьох своїх представників, три місця отримали єврейські соціалісти, ще одне — позапартійний блок Спілки руських виборців. Зараз можна без будь-якого перебільшення припускати, що перший український парламент був наскрізь соціалістичним із, як нині модно казати, монобільшістю УПСР.

 

Утім, цих даних було вкрай мало для скликання легітимного парламенту, відтак в уряді УНР та Центральній Раді через пресу протягом березня – квітня закидали ідею повторних виборів. Однак відновлена влада УНР і без того потопала в проблемах. Треба було вирішувати аграрне питання, зокрема засівати поля, відновлювати роботу фабрик і заводів, вже не кажучи про те, що на місцях був фактичний вакуум влади і її поспішали взяти у свої руки німецькі та австро-угорські коменданти.

 

Гетьманський переворот 29 квітня 1918 року остаточно поховав ідею скликання Українських установчих зборів. Однак у гетьмана Павла Скоропадського та посталої після нього Директорії УНР були свої проекти українського парламенту, хоча у всезагальні вибори вони так і не переросли.  

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.