Історія

  ▪   Андрій Чуткий

Російський націоналізм і Україна (частина 3)

Як імперську ідеологію впроваджували серед різних прошарків населення підросійської України
Матеріал друкованого видання
№ 28 (608)
від 11 липня

Продовження, початок у №№ 26, 27 Тижня

4 лютого 1906 року осередок Союзу російського народу з’явився в Одесі. При цьому він спеціально виділявся, вважаючись третім за значенням (після московського та петербурзького) у всій імперії, тоді як решта були рівними. Зовсім скоро він уже налічував до 8 тис. членів. Саме відділ Союзу в Одесі вперше створив студентський підрозділ (хоча це й не передбачалося його статутом) та обзавівся власними бойовими підрозділами (дістали назву «Біла гвардія»), які використовувалися для розправи з революційними елементами та організовували єврейські погроми. В інших вони іменувалися бойовими дружинами. 


Керівництво й склад одеського відділу вирізнялися тим, що сюди приймали всіх. Приміром, один із його лідерів граф Олексій Коновніцин відзначився пияцтвом, розтратою казенних коштів та навіть грошей самого відділу, однак завдяки близьким стосункам з імператорською родиною зберігав свою посаду. Приблизно 1909 року від одеського відділу відкололася група (згодом налічувала понад 200 осіб), яка утворила окрему організацію — Південноросійський монархічний союз.

 

Пріоритетний регіон


Показово, що один із перших загальноросійських з’їздів Союзу, на якому були представлені делегати від різних провладних організацій (під умовною назвою «Об’єднаний російський народ») і на якому було досягнуто домовленості про спільні дії під егідою Союзу російського народу, відбувся на початку жовтня 1906-го саме в Києві. Цим влада прагнула додатково засвідчити особ­ливе значення цього міста для імперії загалом і для поширення своєї ідеології в Україні зокрема. Між іншим, навіть сучасна російська історіографія визнає, що саме в українських губерніях Союз мав найбільше членів, як і особливе сприяння з боку імперської влади, тоді як у власне російських регіонах його діяльність практично не проявлялася й не підтримувалася.

 

Микола Марков. Один із засновників Союзу російського народу

 

Це наштовхує на висновок, що згадана організація була створена передусім задля утримання населення України в орбіті імперської пропаганди, а отже, й у складі імперії.
Загалом до половини регіональних відділень Союзу російського народу містилося в дев’яти українських губерніях Російської імперії. І це при тому, що площа цих губерній становила менш як 3% території всієї держави. Найбільше їх припадало на Київ, Одесу, Харків, Крим. Тільки в межах Києва та його околиць було створено 15 філіалів Союзу російського народу. Незабаром тут навіть відбулося виокремлення групи його членів в окрему організацію — Київський союз російського народу. 

 

Читайте також: Російський націоналізм і Україна


Останнє можна пов’язувати й із загальним розколом у Союзі російського народу, що розпочався 1907 ро­ку внаслідок претензій на керівництво двох осіб: діючого голови й засновника Союзу Олександра Дубровіна та Микола Маркова. А також через розбіжність у подальшій тактиці Союзу: якщо Дубровін критично ставився до ідеї Державної думи та поділяв силові методи боротьби (включно з політичними вбивствами), то Марков стояв на більш поміркованих засадах (визнавав парламентську форму роботи й заперечував терор). При цьому потрібно зазначити, що, наприклад, Микола Марков був пов’язаний із Україною: народився в Криму (за однією із версій). Загальна кількість активних і постійних членів обох цих київських організацій станом на 1911 рік оцінювалася в понад 2 тис. осіб. 

 

Почаїв та Волинь у іграх націоналістів 


Розкол у середовищі Союзу російського народу призвів до постання ще однієї організації також націоналістичного спрямування — Російського народного союзу Архангела Михаїла (іменований серед населення Союзом Михаїла Архангела). Ця організація стояла на поміркованіших позиціях (у питаннях тактики) й мала значно менший вплив та кількість членів, аніж Союз російського народу. Проте й вона заснувала в Україні низку своїх відділів, найбільшими серед яких були київський (близько 1 тис. членів) та одеський (до 400 членів).


Повертаючись до Союзу російського народу, який працював і після розколу, треба зазначити, що доволі швидко він обзавівся власними осередками в багатьох населених пунктах в Україні включно із сільськими. Так, лише в межах Київської губернії у 1911 році їх діяло 79, а загальна кількість членів перевищувала 10 тис. 

 

Архієпископ Антоній (Храповіцкій). Ідейний лідер Почаївського відділу Союзу російського народу


Не був обділений увагою Союзу російського народу й другий після Києва за значенням православний центр на українських землях — Почаїв. Тут відділ відкрили, як і в Одесі, у 1906-му. Його ідейним лідером був архієпископ Волинський та Житомирський Антоній (Храповіцкій) , доволі помітна постать у тодішній православній ієрархії, а офіційним керівником — архімандрит Почаївської лаври Віталій (Максименко).  


Архієпископ Антоній (Храповіцкій) відзначився сильними проповідями, спрямованими на захист особливої ролі православ’я, монархії та статусу росіян. При цьому хоча попервах він і відхрещувався від єврейських погромів та навіть засуджував їх, але де-факто проповідував антисемітські настрої. Так само гостро засуджував і революційні дії як «богопротивні». Свої проповіді часто виголошував перед численними масами вірян, що сприяло швидкому поширенню серед загалу викладених ним ідей. Архієпископ Антоній спеціально інструктував у відповідному дусі й підвладне йому православне духівництво Волині, яке мало поширювати ідеї російського націоналізму на всіх рівнях серед місцевого населення. З цією метою друкарня Почаївської лаври налагодила масовий випуск періодичних видань, листівок та іншої друкованої агітаційної продукції, що пропагували ідеологію російського націоналізму, видавалися значними тиражами й розповсюджувалися серед населення. Тож Почаївська лавра стала найбільшим в Україні центром популяризації його ідей, що досягалося за максимального сприяння з боку російської влади та особливого завзяття місцевого православного духівництва.

 

Читайте також: Російський націоналізм і Україна (частина 2)


Отже, православна ієрархія вкот­ре засвідчила свою тісну змичку з російською владою та виконання ролі поширювача імперської ідео­логії. Надалі, за радянської доби, ці завдання поєднаються завдяки злиттю ідеологічної та державної ланок в одній іпостасі партійної номенклатури, що завершило оформлення імперської ідеології в Росії та водночас вкотре підтвердило постійність імперських амбіцій у нашого північного сусіда.


Філіали (підвідділи) Почаївського відділу Союзу російського народу засновувалися в багатьох селах Волинської, Подільської та навіть почасти Київської губерній, оскільки їхніми керівниками часто були сільські православні священики (як російського, так і українського походження). Він мав понад 1 тис. підвідділів із загальною кількістю членів більш як 100 тис. осіб. Хоча почасти членство там було доволі формальним: автоматично всі прихожани парафії зараховувалися до підвідділу, який очолював парафіяльний священик.

 

Володимир Голубєв. Лідер київських академістів

 

Саме тому керівництво Почаївського відділу повідомляло, що в його складі налічується 2 млн членів, тобто мало не все православне селянство кількох губерній. Таким чином, своєю діяльністю він охоплював усе Правобережжя. Однак, враховуючи низький освітній рівень переважної частини сільського православного духівництва, уся його пропагандистська робота зводилася до традиційних церковних проповідей. А оскільки більшість простих членів цих підвідділів були селянами, то вони тим паче жодної роботи в дусі Союзу російського народу не проводили, часто навіть не знаючи її принципів. Тож у цьому випадку маємо властиву й для пізніших (уже радянських) часів практику запису в члени певних організацій (наприклад, за СРСР — до жовтенят, піонерів тощо) значної маси людей, які взагалі не вели у їхньому складі ніякої діяльності. Тож усе це дедалі більше перетворювалося на формальну приписку.

 

Відволікти студентів від революції


Поступово відділи Союзу російського народу постали в усіх губернських центрах в Україні, а також у низці інших населених пунктів. Проте й тут, поряд із формальним «покриттям території своєю мережею», особливий акцент робився на ті населені пункти, які мали особ­ливе значення в житті окремих регіонів України. Наприклад, у Чернігівській губернії Ніжинський відділ Союзу російського народу був навіть численнішим за Чернігівський, оскільки Ніжин відігравав роль важливого культурного, торговельного та загалом економічного центру Лівобережжя. Теж саме стосувалося й згаданого вище Почаєва.

 

Володимир Голубєв. Лідер київських академістів


Щодо керівників окремих відділів та простих членів Союзу російського народу в українських губерніях, то тут бачимо вихідців як із вищих прошарків суспільства та інтелігенції, так і з низів. Останні кількісно переважали й мали доволі негативні характеристики. Вони виступали союзниками поліції під час розгромів опозиційних демонстрацій, у переслідуванні діячів національного та революційного рухів і власними силами здійснювали єврейські погроми. Натомість особи інтелігентнішого складу засуджували такі дії, виступаючи за традиційну пропаганду та участь у виборах. Закономірно, що такі протилежні позиції зумовили розкол не лише в Одеському, а й у низці інших відділів Союзу російського народу, які діяли в Україні. При цьому відколювались як помірковані групи, так і крайні радикали. Наприклад, у Києві виник відділ Товариства активної боротьби з революцією та анархією, що ставив за мету фізичну розправу над діячами опозиції та протидію революційному руху загалом.


Імперська влада не протидіяла розколам у межах націоналістичних організацій, щоб зберегти всіх членів у складі цього руху й сприяти поширенню нових переконань та світогляду. Саме тому переважно в університетських містах, де особливо помітною була концентрація інтелігенції та водночас найбільш строкатий склад населення загалом, відкривалися дублюючі осередки громадських організацій. При цьому в обох випадках (чи то організації радикального спрямування, чи то поміркованого) влада максимально сприяла заснуванню та діяльності їхніх осередків. А якщо говорити про Україну, то протегування в цій справі відбувалося на найвищому рівні, що знову ж таки свідчило про особливу увагу до неї російських монархів. Наприклад, відділ Союзу в Катеринославській губернії заснував агент охранки Казачковський за інструктажем губернатора Санкт-Петербурга генерал-майора Дмітрія Трєпова, який був близьким до імператорської родини. У Катеринославі виникла й ще одна радикально-терористична організація в межах російського націоналістичного руху — філія Товариства активної боротьби з революцією та анархією.

 

Читайте також: Алєксандр Суворов. Примара імперії


Також російська влада звертала особливу увагу на молодь, передусім студентство, оскільки воно характеризувалося традиційною опозицією й дало чимало яскравих діячів як революційного, так і національно-визвольного рухів. Тож потрібно було внести розкол у студентські лави, створивши серед них осередки російського націоналістичного руху. Останнє було неважко зробити, оскільки чимало представників власне російської молоді вступало на навчання, зокрема й до вишів, в українських губерніях, де активізувалися їхні національні почуття і водночас виникали конфлікти з місцевим населенням у результаті традиційного імперського мислення та дій. Як наслідок — в університетських містах підвладної Російській імперії частини України (тобто в Києві, Харкові та Одесі) було ініційовано так званий академічний рух — організацію студентства на засадах відданості імперії та боротьби з виявами політичної опозиції владі. Студенти-академісти зверталися з вір­нопідданськими адресами на ім’я імператора, проводили акції, приурочені до пам’ятних дат імперської історії, протидіяли проведенню заходів революційного характеру тощо.

 

Микола Помазков. Член Союзу академістів Київського комерційного інституту


Уже в жовтні 1906 року в Києві розпочала діяльність перша російська націоналістична організація молоді «Двоголовий орел», програма якої проголошувала, що її члени протидіятимуть поширенню ідей, які підривають Росію та ведуть її до анархії; пропагуватимуть підвалини самодержавства, православ’я та російської народності; сприятимуть пануванню «російських начал» у школах і сприятимуть об’єднанню відповідно мислячих людей. Незабаром її очолив син київського професора Степана Голубєва Володимир (до 1914 року), який вирізнявся особливим екстремізмом і неприйняттям усього неросійського. Тому закономірно, що київський «Двоголовий орел» був задіяний майже в усіх провладних акціях, спрямованих проти опозиції. Поступово осередки цієї організації стали з’являтися і в інших українських містах. Причому до їхнього складу вступали переважно молоді декласовані особи, часом далекі від галузі освіти, які до того ж вели відповідний спосіб життя, що мусила визнавати навіть офіційна тогочасна влада. Хоча це означало перетворення «Двоголового орла» з організації суто студентської на молодіжну.  

 

Андрій Лисенко. Член Союзу академістів Київського комерційного інституту


Тому задля додаткового впливу на студентство стали виникати й організації суто в межах академічного руху. Вони входили до складу Загальноросійського національного студентського союзу. Найвпливовішим та найчисленнішим з-поміж них в Україні був Київський відділ, який постав у 1911 році й членами якого було кілька сотень студентів практично з усіх вишів міста. Їхні програмні цілі були доволі схожими. Наприклад, Союз академістів Київського комерційного інституту (що увійшов до складу київського відділу Загальноросійського національного студентського союзу) ставив такі завдання: 1) забезпечувати безперервний і правильний плин академічних занять; 2) інститут лише для науки та осіб, які присвятили себе заняттям нею; 3) «страйк» академічний, а тим більше політичний в інституті забороняються; 4) Союз академістів жодних бойкотів не визнає і перешкоджатиме їм; 5) резолюції загально­студентських сходок чи інших студентських організацій для Союзу академістів є необов’язковими. Надалі цей Союз мав заснувати клуб, у якому відбувалося б спілкування, організовувалися б читання рефератів, проводилися б лекції та який сприяв би покращенню матеріального стану своїх членів і «забезпечував би членам Союзу приємні, корисні та доступні розваги». Останнє засвідчувало прагнення молоді все ж таки й до веселощів, що цілком природно.

 

Читайте також: Інший першотравень: неканонічний вимір радянських свят


Решта було калькою з програмних документів уже наявних російських націоналістичних організацій, що засвідчувало їхній тісний зв’язок та безпосередній вплив на щойно посталі структури. Ця справа полегшувалася тим, що засновниками нових організацій російського націо­налістичного спрямування часто виступали активні члени (і навіть керівники) вже діючих структур або ж запозичення відбувалися завдяки родинним зв’язкам. Як приклад тут можна навести справу зі вже згадуваними активним провідником російського націоналізму в Києві професором Степаном Голубєвим та його сином Володимиром.


Щодо членства в таких організаціях, то вступати до них могли всі особи «християнських віросповідань» і лише з відповідного вишу. Також такі організації зазвичай обирали для себе впливових покровителів. Так, згаданий вище Союз академістів Київського комерційного інституту обрав на цю роль дружину київського губернатора та впливового сановника Єлизавету Трепову. Слід зазначити, що чимало членів цієї організації мало українське походження. Зокрема, його голова й доволі активна постать в академічному русі Києва Михайло Хоменко народився в родині українських селян на Чернігівщині.  

 

В освічених колах. Статут Союзу академістів Київського комерційного інституту


З виявлених особових справ інших членів Союзу академістів Київського комерційного інституту частина також мала українське походження: Адріан Гаценко, який походив із козаків Борзнянського повіту Чернігівської губернії (тобто був нащадком козаків Гетьманщини) та кілька інших. Ще одна група походила з російських губерній. Наприклад, студент Алєксєй Лєбєдєв був сином сільського православного священика із Симбірської губернії; Пьотр Фьодоров походив із селян Самарської губернії; Ніколай Успєнскій — із родини дрібного чиновника з Пермі. А ось, наприклад, активний член Союзу академістів Київського комерційного інституту Микола Помазков із родини селян Могильовської губернії, тобто, найімовірніше, мав білоруське коріння, оскільки в Климовицькому повіті Могильовської губернії (з якого вони походили) понад 82% населення були білорусами й ще майже 11% — євреями.


Які «дивіденди» мали молоді особи, котрі вступили до академічного руху? Серед виявлених фактів заохочення його учасників можна згадати хіба що такий «царський» презент, як фотографія спадкоємця престолу (до того ж подарований лише активним керівникам осередків академістів), — наочний доказ того, як задешево російська влада купувала адептів для свого націоналістичного руху серед української молоді. Хоча, звісно ж, самі молоді особи пов’язували зі своєю участю в російському націоналістичному русі амбітні плани, які, вочевидь, підтримувалися в їхній свідомості владою, але знову ж таки без зайвих витрат. Яскравим доказом того, до чого доводило таке одурманювання, стала загибель на фронті в перші місяці війни згадуваного вище Володимира Голубєва, який пішов на війну добровольцем. І такою була доля багатьох молодих людей, перетворених на взірець для наслідування й натомість забуті владою в реальному житті як відпрацьований матеріал. 

 

Націоналізм у школі 


Показово, що вже на початку XX століття російський націоналістичний рух (в академічному його форматі) став охоплювати навіть учнів старших класів середньої школи, тобто гімназій та училищ. Чим не предтеча майбутніх піонерів, адже ідеологічно правильно сформовані кадри потрібно готувати змалечку. На цю справу активно працювали насамперед російські націоналістичні організації поміркованої орієнтації, що включали до свого складу представників інтелігенції, які писали популярні книжечки, які видавалися державним коштом і безплатно розповсюджувалися серед дітей та підлітків.

 

Читайте також: Тягар і фейк імперії


Свідченням особливої уваги до ідеологічної обробки молоді, як і інших верств суспільства, було заснування організацій за інтересами, що водночас мали націоналістичне спрямування. Так, оскільки в частини молоді завжди є потяг до спорту, вже тоді були створені перші російські націоналістичні спортивні організації. Зокрема, товариство «Російський богатир», фундатором якого був український ренегат Анатолій Савенко та яке було найдоступнішим для вступу завдяки невисоким внескам за одночасної можливості використовувати спортивну базу організації. Або спортивне товариство «Орел», засноване під егідою київського відділу Союзу Михаїла Архангела. Або Київське російське спортивне товариство та низка інших. Ці організації, відповідно до своїх статутів, мали не лише популяризувати спорт серед молоді, а й розвивати та зміцнювати патріотичні почуття серед своїх членів. Закономірно, що де-факто вони готували кадри для підрозділів, які вчиняли силові дії щодо противників російського націо­налізму, у чому знову бачимо пра­образ ура-патріотичних молодіжних спортивних організацій модерної доби, які засновувалися в Україні російськими кураторами й звідти ж черпали широкі фінансові вливання, щоб потім використати членів таких організацій як силу в боротьбі з українським національним рухом.

 

Боротьба за пролетаріат 


Щоб охопити своїм впливом робіт­ництво (оскільки саме цей суспільний клас найшвидше зростав кількісно й вирізнявся особливою консолідованістю та революційністю), у 1906 році знову ж таки в Києві вперше в імперії було засновано відповідно орієнтовану організацію — Київський союз російських робітників. Вона стала основою для створеного в масштабах цілої Російської імперії Союзу російських робітників, що апелював до релігійних почуттів робітництва (у межах російського православ’я) та віри в «доброго царя». Одним із перших його керівників став сумнозвісний Борис Юзефович, який походив із дворян Полтавщини.  


Програмним завданням цього Союзу було згуртування всіх російських робітників у справі захисту «підвалин російської державності», до яких зараховувалися хрестоматійні православ’я, самодержавство (включно з особою самого монарха) та «російська народність». Попутно він ставив своїм завданням підвищення добробуту російського робітництва через розвиток взаємодопомоги (створення кас, фондів тощо) і водночас перешкоджання «всіма дозволеними засобами» діям, які заважали правильній роботі промисловості, захист законних інтересів робітників перед працедавцями «мирними та дозволеними законом засобами», захист своїх членів від конкуренції з боку «інородців» тощо.

 

Борис Юзефович. Представник давнього українського шляхетного роду, був одним з активних прибічників та ідеологів російського націоналізму в Україні


На практиці члени Союзу попервах справді могли розраховувати на гарантії збереження місця роботи, отримання вищої плати та лояльне ставлення з боку адміністрації підприємств. Але невдовзі ці преференції були згорнуті, бо ж вони не могли обстоювати свої права, влаштовуючи страйки та інші протести. А відтак посилився відплив членів. При цьому на великих промислових підприємствах серед робітництва більший успіх усе ж таки мали опозиційні партії лівого спрямування, але так само загальноросійські за своїми поглядами. Загалом робітництво значною мірою було втрачене для української справи, що згодом (за часів Української революції 1917–1921 років) стало однією з причин слабкості української влади в усіх містах країни, а особливо на Сході та Півдні. Тенденція не подолана і в модерні часи, тому це заслуговує на увагу на виправлення.

 

Читайте також: Фортеця зі скляними стінами


Повертаючись до Союзу російських робітників, слід зазначити, що головною його соціальною базою поступово ставали кустарні майстри-одноосібники, робітники ремісничих майстерень та дрібних промислово-ремісничих підприємств, оскільки саме вони розорялися, не витримавши конкуренції з великими промисловими виробниками, і водночас закономірно були готові схопитися за будь-яку обіцянку допомоги, тим більше якщо вона санкціонувалася владою. Проте частково ця організація мала вплив і на робітництво монополістичних об’єднань у промисловому секторі економіки імперії. Зокрема, дуже багато її адептів було в містах Донбасу. Наприклад, у відомому у зв’язку з нещодавніми подіями на Сході України Слов’янську місцевий відділ Союзу російських робітників налічував до 2 тис. членів (тобто не набагато менше, ніж у тодішньому Києві). Чи не звідси бере свій початок посилена російська націоналістична пропаганда в цьому регіоні України?

 

Анатолій Савенко. Один із лідерів російського націоналістичного руху початку XX століття


Паралельно в Україні було засновано й низку інших, дрібніших організацій російського націоналістичного спрямування, що орієнтувалися на роботу серед робітництва.


Існувала ще одна доволі строката група, представники якої нерідко скочувалися до декласованого рівня, а отже, ставали добрим ґрунтом для російської націоналістичної пропаганди та відстоювання її гасел у суспільстві. Йдеться про дрібних крамарів, торгівців, квартироздавачів тощо. Задля охоплення своїм впливом цієї «цільової аудиторії» в Києві, наприклад, діяло Зібрання російських торгівців, в Одесі — Товариство домовласників околиць та передмість. Проте вони були доволі нечисленними й постали буквально в переддень Першої світової війни, а тому не встиг­ли проявити себе.


На початку XX століття в Україні засновувалися навіть організації російського націоналістичного спрямування регіонального характеру, діяльність яких поширювалася на чітко окреслені території. Чи не звідси джерела регіонального сепаратизму, що в майбутньому активно використовувався для розхитування ситуації в Україні? До таких організацій на початку XX століття можна зарахувати, наприклад, Житомирське патріотичне товариство, діяльність якого поширювалася лише на Волинську губернію.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.