Історія

  ▪   Віра Агеєва

Іван Котляревський проти москаля-чарівника

Художниця Оксана Тернавська
Як українська література опиралася колонізації на початку XIX сторіччя
Матеріал друкованого видання
№ 21 (601)
від 23 травня

«Енеїда» Івана Котляревського стала для нас чимось більшим, аніж одним із класичних текстів національного письменства. Її автора вважають батьком нової української літератури. Іменем головного героя називають літературні кафе (нещодавно, до речі, був відновлений легендарний «Еней» у київському будинку Спілки письменників) та ресторани, торгові марки й гастрономічні фестивалі. Зображення «парубка моторного» в широченних козацьких червоних шароварах впадають в око на рекламних плакатах. «Владний сміх» «Енеїди» таки справді допомагав українцям виживати й вірити в себе.

 

Акт культурного спротиву 


Щось вирізняє текст Івана Котляревського з-посеред травестій Вергілія, яких наприкінці ХVІІІ сторіччя в Європі написано чимало. І це «щось» стосується речей серйозних, нашої історії й нашого тожсамісного вибору. У класичному сюжеті римського класика йдеться про втрату батьківщини та необхідність шукати й розбудовувати нову. А якраз ця колізія виявилася надзвичайно актуальною для покоління, до якого належав український гербовий шляхтич Котляревський. Він народився ще в державі, яка називалася Гетьманщина. А служити довелося вже завойовникам і гнобителям Батьківщини. 


Описуючи в «Енеїді» воєнні сутички й битви, автор, звичайно ж, звертався до власного багатого досвіду. Він понад 12 років перебував на військовій службі, брав участь у російсько-турецькій війні 1806–1812-го, зокрема в битві за Ізмаїл, вийшов у відставку в званні капітана. Коли почалося нашестя Наполеона, сформував у Полтаві козацький кінний полк. (Щоправда, у бойових діях з’єднання так ніколи участі й не брало і невдовзі було розформоване.)

 

Читайте також: Літакцент року: без поезії, але з Жаданом і Чехом


Однак ця успішна кар’єра, схоже, не мала для Котляревського аж такого значення. Його інтереси й ідеали пов’язувалися з іншими царинами. Якийсь час служив у Полтаві директором вільного театру. Приятелював зі ще одним популярним драматургом Василем Гоголем-Яновським. Належав до масонської ложі «Любов до істини». І започаткував літературний проект, який мусив десь видаватися вкрай ризикованим, якщо не безнадійним: почав писати мовою, якою послуговувався лише простолюд і яка ніколи не була повноцінною мовою красного письменства. 


Це й був акт потужного культурного спротиву. Річ у тім, що книжна українська мова великої барокової літератури впродовж ХVІІІ сторіччя поступово була витіснена з ужитку внаслідок цілої низки указів вищих російських державних органів. Церковні служби змушували правити церковнослов’янською, яку послідовно, крок за кроком зближували з російською. 


Тож Котляревський мусив вибирати між російською літературною мовою (і відповідно російською літературою, кар’єрою імперського автора) та українською розмовною. Її вже поспішили назвати мертвою, мовою народу, у якого немає майбутнього. (Згодом Тарас Шевченко гордо відповість на жалкування російського критика Віссаріона Бєлінского, що от, мовляв, талановитий поет нащось пише мертвим наріччям: «Буде з мене, поки живу, і мертвого слова».) Тож яку треба було мати певність у тривкості власної національно-культурної ідентичності, щоб зробити вибір на користь переможених, а не переможців!

 

 

Антагоністи. У «Наталці Полтавці» Іван Котляревський опонує росіянинові Алєксандру Шаховскому, авторові лубочного водевілю «Казак-стихотворец» 

 

У Вергілія Еней вирушає зі спаленої греками Трої в далекі мандри у пошуках Вітчизни. Котляревський заходився будувати, власне, державу слова. Коли взяти до уваги послідовність і жорсткість імперської державної політики, то цей капітан російської армії видається радше бунтарем і порушником законів, аніж слухняним підданцем. Звичайно ж, самотнім першопроходцем він не був.


Обстоювання козацьких прав і вольностей на початку ХІХ сторіччя актуалізувалося ще й тим, що українській шляхті довелося надавати документальні підтвердження для отриман­ня російського дворянства. Так ця обставина сприяла становленню історіографії, колекціонуван­­ню старожитностей. Необхідність доводити гідність предків видавалася принизливою. Прегарну ілюстрацію такого конфлікту ідентичностей знаходимо в написаній у 1920-ті роки блискучій п’єсі Івана Кочерги «Фея гіркого мигдалю». Її дія відбувається на початку ХІХ сторіччя в Ніжині. На докори дружини-росіянки, що «не одібрав» належний чин секунд-майора, один із персонажів нагадує: його посада писаря Ніжинського полку незрівнянно вища за пропоновану в Петербурзі. «Тьху, хіба ж можна рівняти. Кожний дурень, батька якого, та й його самого шкварив батіжжям той скажений цар Павел, ось тобі й секут-майор». 

 

Іншування москаля


Московських приходнів і зайд в українських обширах не надто шанували. Саркастичне підкреслення культурної нижчості росіян знаходимо, зокрема, у багатьох художніх текстах. Часом, як-от у «Наталці Полтавці» Котляревського чи поезії Шевченка, велася й пряма полеміка з імперськими авторами.


Уже від самих початків нової вітчизняної літератури в перші десятиліття ХІХ сторіччя доволі послідовно наголошуються культурне розрізнення, цілковита незбіжність українських та російських ціннісних, етичних, навіть суто поведінкових, побутових засад і настанов. На українських теренах з’явилася нова екзотична фігура — солдат -москаль. І представлення його завжди пов’язане з наголошенням іншості та відчуженості. Понад те, іншість непрошеного зайди означає здебільшого культурну нижчість. На емоційному рівні неприйняття імперії може маркуватися по-різному: від зверхньої іронії (як-от, скажімо, у бурлескній прозі Григорія Квітки-Основ’яненка) до пророцьких анафем і звинувачень у найтяжчих переступах усіх людських законів у Тараса Шевченка.

 

Читайте також: Павло Вольвач: Страшною небезпекою для України є величезні пласти національного «ніщо»

 

Квітчине листування з українськими та російськими кореспондентами виразно демонструє, що його подвійна лояльність законослухняного громадянина царської Росії аж ніяк не була безконфліктною. Прийнявши правила гри, письменник усе ж таки почувається відчуженим від імперського мейнстриму. Він взорується на зовсім відмінні мистецькі традиції, його політичні й суто людські симпатії переважно на боці переможених, а не переможців. Тільки в листах до «своїх», як-от Михайло Максимович чи Тарас Шевченко, Квітка знімає маски (які міняв залежно від потреб та обставин) простодушного провінціала чи задоволеного здобуттям високого статусу й успіхом в імперській столиці «единорусского» письменника.

 

Уся видавнича, культурницька діяльність, усі більш чи менш вдалі літературні проекти перших десятиліть ХІХ сторіччя наснажувалися вірою в можливість розбудови повноцінної літератури рідною мовою, неприйняттям накиненого колоніального комплексу меншовартості. Навіть сама спонука до творчості у Квітки часто власне полемічна. Знамениту «Марусю» немолодий уже автор популярних російських повістей і п’єс написав, щоб довести опонентові, що українська може стати мовою високої літератури. 


Для вітчизняних авторів «москаль» завжди постає представником нижчої культури, а російські впливи виявляються розтлінними, нищачи моральні засади старосвітського українського суспільства, руйнуючи усталені стосунки, підриваючи повагу до законів і звичаїв. Навіть у загалом легкому, розважальному водевілі «Москаль-чарівник» Котляревський не втримується від кпинів на адресу непроханого постояльця з північних країв із його «луб’яною» мовою й безоглядним нахабством: «Се диво, що москаль голодний заснув, не побивши хазяйки». А Григорій Квітка-Основ’яненко в «Салдацькому патреті» закидає колонізаторам серйозніші гріхи: «Гай, гай! Вже і в Липцях завелися кабаки, неначе — нехай Бог милує — у Расєї. Відкіля ж то се узялось? Общество нас так прикрутило, щоб, бач, відкупщик за нас, хто не здужа, зносив гроші у подушне; так узявсь не з справжніх відкупщиків, а — таки нічого гріха таїти — знайшовсь із наших, хрещених людей, що уступив у їх віру та, як той Юда, узявсь держать і Липці, і другії слободи на московський лад». У «кабаках» обманюють і обкрадають, бо «така вже їх московська поведенція!». «Оттака-то їх московська віра, щоб зо всякого зідрати».  

 

У колоніальному контексті 


Стереотипи невдатного «хохла», простосердного, мамулуватого й лінивого південця, в російській літературі утвердилися доволі швидко. Неробство, розслаблене лінивство — це риси, якими колонізатори завжди означують колонізованих. Україна в російській літературі поставала саме такою. Алєксандр Пушкін означив поширені стереотипи характеристикою українців як «племени поющего и пляшущего». Ці південні землі з теплим кліматом називали «російською Італією», благословенною пасторальною Аркадією. Там сама природа нібито обдарувала мешканців так щедро, що їм не треба докладати зусиль, щоб забезпечити своє існування. Дискурс неробства як спосіб характеризувати колонізованих імперські письменники використовують завжди.


Понад те, цей народ уже завершив своє самостійне буття, він опинився поза історією. З російського погляду власного майбутнього Україна вже не має. Тут постали початки християнства й державності, але лише для того, щоб їх успадкували північні сусіди. Нобелівський лауреат Іван Бунін, який мав зв’язки з Україною, навіть часом ідентифікував себе як хохла, писав, що його найбільше зачаровує саме те, що «Малоросія» вже не має майбутнього, а має лише прекрасне минуле. Сприйняття Києва як старосвітського провінційного топосу усталилося, до речі, так міцно, що навіть і після революційних подій 1917 року російські поети (як-от Владімір Маяковскій у відомому вірші «Долг Украине») асоціювали відвіди­ни міста на Дніпрі з візитом до старої й немічної бабусі, яку треба шанувати, хоча вона вже непричетна до сучасного життя. 

 

Читайте також: Рятуйте! Він хоче спалити «Кобзар»!

 

Виявом якраз такої тенденції став водевіль російського драматурга князя Алєксандра Шаховского «Казак-стихотворец». Автор звертається до постаті напівлегендарного поета Семена Климовського. П’єсу показали при дворі імператриці Єлізавєти Алєксєєвни, після чого заборонили. Приводом стала принагідна згадка імені гетьмана Мазепи. Після деяких редакторських змін вистава мала неймовірний успіх. Український глядач сприймав її як пародію: драматург повсякчас наголошував на нижчості «малоросіян» і зверхності представників російської влади. 

«От то тільки нечепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати»


«Наталку Полтавку» Котляревського цілком обґрунтовано інтерпретують як полемічну відповідь російському драматургові князю Алєксандру Шаховскому. Автор спеціально вводить у п’єсу театральний епізод, розповідь Петра про бачену в Харкові виставу, щоб висміяти водевіль «Казак-стихотворец»: «От то тільки нечепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаїв і повір’я нашого». Петро в розмові з Возним і Виборним докоряє також російському авторові за незнання мови та історії: «Співали московські пісні на наш голос, Климовський танцював з москалем. А що говорили, то трудно розібрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова». А щодо інтерпретації історичних реалій, то, як підсумував Возний, «великая неправда виставлена перед очі публичності. За сіє малоросійська літопись вправі припозвать сочинителя позвом к отвіту».    


Харківські та полтавські постановки обурили тоді глядачів. Претензії було виразно сформульовано в дошкульній статті, надрукованій 1817 року в харківському журналі «Украинский вестник» (харківська вистава відбулася 1816-го). Фальшивість драматичних колізій, незнання історії й побутових реалій, намагання будь-що-будь спародіювати сміховинне, мовляв, місцеве «наречие» — усе це рецензент доволі різко закидає російському авторові. «Хохли» представлені провінційними недалекоглядними шахраями, навіть «обезьянами», їх весь час повчають мудрі росіяни. Згодом і Тарас Шевченко в повісті «Близнецы» згадає «Казака-стихотворца», устами героя назвавши писанину Шаховского «чепухой». Історичні конотації цієї «чепухи» мусили особливо вразити автора «Великого льоху». У п’єсі Котляревського є згадка про те, що десь уже після страшної різанини листопада 1708-го писар Грицько, як він розповідає, був у Батурині й співав пісні «козака-віршувальника» Семена Климовського, які всім дуже подобалися. У мертвому місті знайшлися шанувальники веселого співу… 

 

Впізнаваний образ. Марія Садовська-Барілотті в ролі Наталки Полтавки 


Після водевілю про поета Климовського Шаховскій ще пише історичну повість «Маруся, малороссийская Сафо», у якій вигадує, не спираючись на жодні історичні документи, життєпис поетки доби Хмельницького Марусі Чурай. Шевченко в «Близнецах» додає, що коли «Казак-стихотворца» називаємо «чепухою», то для повісті треба вигадати якесь зовсім нове образливе слово, бо «чепуха для неё слишком слабо». Так само Євген Гребінка, подивившись виставу аж 1840 року, сприйняв уже її тільки як «пародію на Малоросію». Зрозуміло, що тоді (романтичні націєтворчі тенденції зміцнювалися й здобували дедалі більше прихильників) водевіль уже видавався зовсім архаїчним зразком імперського великодержавного дискурсу.

 

Доба подвійної лояльності та її завершення 


Готуючи «Казака-стихотворца» до постановки в Полтавському вільно­­му театрі, Іван Котляревський зробив власну мовну редакцію. Михайло Щепкін, граючи Грицька, вживав таки українську мову, а не дивоглядну словесну мішанину, витворену Шаховскім. 


Цьому передромантичному поколінню співіснування з переможцями та подвійна лояльність видавалися конечними. Ненависть до колонізаторів, саркастичне очуження «москаля» не заважали в той самий час писати оди російським князям (як-от «Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» Івана Котляревського) чи вірнопіддані історичні нариси на кшталт спогадів про Антона Головатого у Квітки-Основ’яненка. 
Натомість Шевченкова історіосо­фія вже кардинально відрізняється від такої позиції. Тарас Шевченко будь-що-будь не хоче й не може примиритися з історичним програшем та визнати статус-кво. Оте його «якби-то, думаю, якби // не похилилися раби» варіюється в численних сюжетах, визначає масштаб оцінок минулого й теперішнього, потужно впливає на візії майбутнього. Похилилися раби, тож рабський дух треба діагностувати в мертвих і живих та конче вберегти від розтління ненароджених. Після Шевченкового одчайдушно безбоязного розрахунку з минулим, демістифікації козакофільського міфу епоха подвійної лояльності, готовність будувати свою державу разом із переможцями й у згоді з їхніми проектами (а десь такий варіант, зрештою, пропонується в «Енеїді» Котляревського) безповоротно відійшли в минуле. Романтизм зосередився на пошуках нових моделей культурної пам’яті та національної ідентичності. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.