Історія

  ▪   Станіслав Кульчицький

Як створювався лєнінсько-сталінський комуносоціалізм

Приватна власність у теоріях і практиці більшовицьких вождів
Матеріал друкованого видання
№ 17 (597)
від 24 квітня

Розглядаючи причинно-наслідкові зв’язки між формуванням суспіль­но-політичного устрою і соціально-економічного ладу, треба зробити висновок про принципову відмінність комуністичної революції від попередніх. Новий соціально-економічний уклад завжди визрівав у надрах попереднього ладу, після чого відбувався революційний перехід до більш прогресивних відносин між державою та суспільством. Однак під час російської революції 1917 року ця закономірність не спрацювала. Вожді більшовицької фракції російських соціал-демократів здобули популярність у народних низах завдяки популістській демагогії, винайшли таку робітничо-селянську державу, у якій робітники та селяни не мали права голосу, а потім методами пропаганди та масового терору створили неприродний, існуючий тільки в їхніх головах соціально-економічний лад. Після Першої світової війни вони нав’язали спотворений світ комунізму мало не всім народам Російської імперії, а після Другої — майже третині людства.

 

Комуністична доктрина очима Карла Маркса  та Фрідріха Енґельса


Якою термінологією слід послуговуватися, характеризуючи побудований за перші два десятиліття радянської влади суспільно-політичний устрій і соціально-економічний лад? Офіційно він називався соціалізмом — першою фазою комунізму. Теоретична різниця між фазами полягала в розподілі матеріальних благ серед виробників: по труду при соціалізмі та за потребами — при комунізмі. Ухвалюючи в жовтні 1961-го нову програму КПРС, Нікіта Хрущов запевнив, що через 20 років радянські люди житимуть при комунізмі. Щоб держава не взяла на себе зобов’язань розподіляти блага за потребами, пропагандистам Леоніда Брежнєва довелося перетворювати Марксів двофазний комунізм на трифазний і попередити всіх, що між соціалізмом і повним комунізмом є проміжна фаза тривалістю кілька десятиліть із розподілом благ по труду — розвинутий соціалізм.


Коли Карл Маркс поділив майбутній комунізм за ознакою розподілу благ на дві фази, то скористався для позначення першої популярним терміном «соціалізм». За ознакою виробництва комуносоціалізм в уявленні Маркса не відрізнявся від повного комунізму. Тобто це мусив бути соціально-економічний лад, позбавлений приватної власності, ринку й товарно-грошових відносин. Тим часом країни з капіталістичною системою господарювання, яка спиралася на приватну власність, вільний ринок і товарно-грошові відносини, трансформувалися в соціальні держави. Соціалістичними їх не назвали, тому що з’явилися ідеології комуносоціалізму й націонал-соціалізму.

 

Читайте також: Сутність і специфіка російсько-радянської влади


Наскільки побудований у багатьох країнах у ХХ столітті лєнінсько-сталінський комуносоціалізм відрізнявся від першої фази комунізму в уявленні Карла Маркса та Фрідріха Енґельса? Напередодні революцій 1948–1849-го вони опублікували брошуру «Маніфест Комуністичної партії», у якій комунізм визначався коротко: «Комуністи можуть висловити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності». Такий революційний акт, на думку комуністів, мусив покінчити з експлуатацією людини людиною. Він тягнув за собою перетворення товарів на продукти й заміну товарообороту в грошовій формі на вільному ринку централізованим розподілом продуктів.


Карл Маркс і Фрідріх Енґельс були переконані, що після знищення приватної власності через націоналізацію — передача власності в руки нації, або усуспільнення — передача власності в руки суспільства, мусить виникнути загальнонародна власність. Однак ні нація, ні класове суспільство (яке втратило ієрархізовану структурованість після трансформації станів у класи) не мали «рук». Здійснювати революційні перетворення повинен був, на їхню думку, пролетаріат, який встановлював свою диктатуру. Проте пролетаріат так само, як нація та суспільство, був аморфною спільнотою. Соціально-економічні перетворення могли здійснювати тільки спільноти, які мали «руки», тобто ієрархізовану структурну побудову, — держава, партія. Диктатуру, за якої ставала можливою «експропріація експропріаторів», мусила здійснювати пролетарська держава, а не пролетаріат. Отже, приватна власність не знищувалася, а переходила у володіння, користування та розпорядження такої держави.

Починаючи сталінський штурм, який офіційно називався «наступом соціалізму по всьому фронту», компартійно-радянські функціонери були переконані, що він завершиться ліквідацією товарно-грошових відносин і вільного ринку


Основоположники марксизму цього не заперечували. Однак, намагаючись пояснити, як трансформується власність пролетарської держави в загальнонародну, Фрід­ріх Енґельс у праці «Анти-Дюрінґ» обмежився словесною еквілібристикою: «Пролетаріат бере державну владу й перетворює засоби виробництва насамперед на державну власність. Але тим самим він знищує всі класові відмінності і класові протилежності, а разом із тим і державу як державу. […] Перший акт, у якому держава виступає дійсно як представник усього суспільства, є водночас останнім самостійним актом її як держави. Втручання державної влади в суспільні відносини стає тоді в одній галузі за другою зайвим, і само по собі засинає».


Отже, нерозрізнення аморфних, позбавлених кістяка спільнот (націй, суспільств, класів) і спільнот із чіткою структурою (держав, партій) ми бачимо й в «Анти-Дюрінґу» — праці, що з’явилася через три десятиліття після «Маніфесту». У ній пролетаріат є дійовою особою з головою та руками, а народжена в його середовищі держава — ієрар­хізована організація з величезною кількістю голів і рук, — ефемерним утворенням.


Основоположники марксизму вва­­жали свій комунізм науковим і відхрещувалися від утопій попередників. Проте нібито породжувана «експропріацією експропріаторів» загальнонародна власність теж була утопією. Власність пролетарської держави опинялася в руках не народу, а революціонерів, які таку державу контролювали. Розглянемо, що за монстр з’явився в Росії під час комуністичних перетворень.

 

Лєнінська держава-комуна


Привид комуністичної революції навис над Росією за рік до її початку — у квітні 1917-го. Повернувшись з еміграції, Владімір Лєнін у «Квітневих тезах» поставив перед однодумцями завдання завоювати владу, перейменувати партію із соціал-демократичної на комуністичну, ухвали­­ти комуністичну партійну програму, створити державу-комуну та, спираючись на неї, здійснити комуністичні перетво­­рення.


Лєнін вирішив поставити на службу своїй партії стихійно утворювані під час революцій 1905-го і 1917 років організації народних низів — ради робітничих і солдатських депутатів. Він мав на меті передати владу радам, витіснити з них конкуруючі партії, наповнити їх більшовиками та співчутливими до них безпартійними депутатами й, зберігаючи організаційну роз’єднаність рад і своєї партії, перетворити їх на одну політичну силу. Таким чином створювалася держава з двома вертикалями влади: партійною та радянською. Незалежна від виборців партійна вертикаль наділялася функціями диктатури, а залежна від них радянська — функціями поточного управління. Персональний склад рад мусив визначатися на виборах, контрольованих парткомами. Партія будувалася на засадах «демократичного централізму» з цілковитою підпорядкованістю нижчих за ієрархією ланок вищим. Тому диктаторська влада зосереджувалася у вождів.

 

Читайте також: Каральна психіатрія та її жертви


Гасло «Вся влада — Радам!» Лєнін проголосив ще тоді, коли вони контролювалися есерами та меншовиками. Він не сумнівався, що більшовики оволодіють радами, і мав рацію. Ради сповідували зрозумілий у країні з гострим соціальним протистоянням стихійний екстремізм, а партія більшовиків поклала в основу своєї доктрини знищення буржуазії та поміщиків. Обидві політичні сили з екстремістськими вимогами мусили знайти одна одну.


Прихід більшовиків до влади в листопаді 1917-го означав, що російське суспільство втратило суверенітет, здобутий після повалення самодержавства. Суверенна влада в її диктаторській формі перейшла до вождів більшовиків. Щоб встановити однопартійну систему правління та контролювати склад рад, вони негайно створили новий державний інститут — органи безпеки.


Встановлена після перевороту влада визначалася як радянська та робітничо-селянська. Ці визначення мали під собою ґрунт. Ради справді формувалися з представників робітничого класу та селянства, їм справді належала державна влада. Щоб переконати суспільство в демократичності такої влади, Конституція 1918 року жодним словом не згадувала про існування лєнінської партії.


Однак вожді не задовольнилися політичною диктатурою, співмірною з владою царя-самодержця. Вони бажали доповнити її економічною диктатурою, і тільки тут їм стала в пригоді теорія революційного марксизму. Лєнін використав її, щоб експропріювати суспільство, тобто позбавити громадян приватної власності на засоби виробництва. Володіння, користування та розпорядження ними забезпечували суспільству економічний суверенітет й одночасно ставили державу в економічну залежність від громадян. Використовуючи як приманку гасло побудови соціально-економічного ладу з розподілом матеріальних благ за потребами, верховний вождь більшовиків розпочав з весни 1918-го свій комуністичний штурм.


Марксів комунізм був утопією, проте радянську державу-комуну назвати утопією не випадає. За роки лєнінського (1918–1920) і сталінського (1929–1932) штурмів була створена могутня та не залежна від свого суспільства держава. Основоположники марксизму сподівалися, що в результаті рекомендованих ними перетворень держава-комуна «засинатиме». Натомість привид комунізму матеріалізувався в монстра, силове утвердження якого в ХХ столітті супроводжувалося загибеллю в усьому світі до 100 млн осіб.

 

Читайте також: Геронтократи при владі


Позбавлення суспільства приватної власності на засоби виробництва змушувало радянську державу просовувати управлінські щупальця в народну товщу, утворюючи в ній мільйони своїх міні-осередків. Вона не височіла над суспільством, як усі інші, а вбирала суспільство в себе: розсмоктувала або ставила під контроль горизонтальні зв’язки між людьми (навіть сімейні або релігійні), наскрізь прошивала суспільство побудованими на засадах «демократичного централізму» вертикалізованими структурами: компартійними, комсомольськими, радянськими, профспілковими, громадськими. Суспільство позбавлялося аморфності, бо держава пересувала в нього свій кістяк. Виникало своєрідне державосуспільство, у якому людина втрачала здатність жити без патерналістської турботи вождів. Останні перетворили партію на інструмент завоювання влади, а партія в особі вождів експропріювала державу. Як і наскільки повно відбулася експропріація суспільства державою-комуною? Відповідь на це запитання допоможе зрозуміти, що відбувалося в Країні Рад у перші два десятиліття.

 

«Воєнний комунізм»


Визнаючи перехідний період від капіталізму до соціалізму вичерпаним, ХVІІІ з’їзд ВКП(б) заявив у березні 1939 року, що партія завершує побудову соціалізму й поступово переходить до будівництва комунізму. У перекладі з радянського новоязу це означало, що комуносоціалізм побудовано.
Більшість наших сучасників вивчали історію в радянській школі. У тих, хто не витрачав часу на ознайомлення з новітньою літературою, склалося помилкове бачення специфіки «соціалістичного будівництва»: партія, мовляв, керувала будівництвом соціалізму, дотримуючись вказівок, затверджених на своїх з’їздах. Насправді, однак, будівництво комуносоціалізму відбувалося методом проб і помилок. Найістотнішою помилкою було прагнення Владіміра Лєніна (у відкритій формі) та Іосіфа Сталіна (у прихованій формі) побудувати першу фазу комунізму такою, якою її уявляли собі основоположники марксизму: як лад, позбавлений приватної власності, вільного ринку й товарно-грошових відносин. 


Таке бачення соціалізму влаштовувало російських комуністів. Експропріація суспільства давала їм можливість домогтися економічної диктатури. Централізований розподіл ставив кожну людину в залежність від влади. У червні 1918-го Лєнін вказав: «Якщо вони (робітники. — Ред.) навчаться об’єднувати навколо себе сільську бідноту, тоді буде і перемога, і хліб, і правильний розподіл праці. Розподіливши її належним чином, ми будемо панувати над усіма галузями праці».


З весни 1919 року по всій Росії було розгорнуто мережу споживчих комун. У липні 1920-го всі підприємства й організації зобов’язувалися для отримання виробів і продуктів звертатися в розподільчі установи, купівля на вільному ринку заборонялася. У грудні 1920 року почалася підготовка до скасування грошового обігу. Вивчаючи проект декрету «Про трудову одиницю обліку в державному господарстві», Лєнін зауважив, що перехід від грошей до безгрошового продуктообміну є безспірним.

 

Примусова колективізація. Спроба замаскованої комунізації сільського господарства наразилася на шалений спротив селянства, особливо українського


Експропріація буржуазії та поміщиків у більшовиків минула за підтримки рад робітничих і солдатських (по суті селянських) депутатів без особливих ускладнень, якщо не брати до уваги кровопролитної трирічної громадянської війни. Набагато важчою виявилася експропріація дрібних виробників і землеробів. Лєнін підкреслював: «Головне питання революції полягає тепер у боротьбі проти цих двох останніх класів. Щоб звільнитися від них, треба застосувати інші методи, ніж у боротьбі проти великих землевласників і капіталістів».


Методи встановлення державного контролю над сільськими виробниками оприлюднив Міхаіл Бухарін: «Це можна й треба зробити двома шляхами: по-перше, товариським обробітком колишніх великих поміщицьких маєтків; по-друге, організацією трудових сільськогосподарських комун». Та була істотна заковика: щоб перетворити ради на клон власної партії, Лєніну довелося погодитися на зрівняльний переділ орних земель й таким чином відстрочити комунізацію селянства. Після переділу 1918-го в Росії з’явилися мільйони дрібних власників, які просто-таки зубами вчепилися в омріяну, але раніше не доступну землю. У 1919 році більшовики завоювали Україну й зробили спробу замість зрівняльного переділу насадити радгоспи й комуни. Це закінчилося в республіці крахом радянської влади.


Тим часом після одержавлення провідних галузей економіки виникла потреба забезпечення їх сільськогосподарською продукцією. Оскільки сільське господарство одержавити не вдалося, вожді застосували продрозверстку, тобто конфіскацію цієї продукції в селян. Знаючи, що держава відбере урожай, селяни зменшували посівні площі. Через безхліб’я закривалися шахти, брак вугілля та хліба паралізував роботу залізниць. Радянсько-польська війна 1920-го закінчилася фактичною поразкою багатомільйонної Червоної армії, тому що нові поповнення не могли дістатися фронту через параліч залізниць.

 

Читайте також: Перебудова: у лапках чи без?

 


Тим часом селяни піднімалися на боротьбу з урядом, який забороняв ринок і грабував їх. Цю війну більшовики гарантовано програли б, якби Лєнін не поставив комуністичну революцію на паузу. У 1921 році, тобто вже після переходу до нової економічної політики, він заявив, рятуючи ідею комунізму, що політика 1918–1920-го була нав’язана уряду громадянською війною. Маскувальний концепт «воєнного комунізму» ще й досі розглядається деякими істориками як об’єктивна реальність.

 

Сталінський штурм


Іосіф Сталін продовжив штурм із рубежу, на якому зупинився Владімір Лєнін. Він теж наразився на колосальний опір селянства, але протиставив йому небачені з часів Середньовіччя масові репресії.


У січні 1930-го почалася суцільна колективізація сільського господарства, супроводжувана «ліквідацією куркульства як класу». Вона відбувалася нібито в артільній формі, тобто з дозволом присадибного господарства колгоспників. Проте опублікований статут розглядав артіль «як перехідну до комуни форму колгоспу». У ньому не визначалися розміри присадибної ділянки й не вказувалося на право селян мати у своїй власності корів, дрібну худобу та птицю. Однак спроба замаскованої комунізації сільського господарства наразилася на шалений спротив селянства, особливо українського. Згадуючи початок колективізації через багато років, Сталін зауважив: «Це був один із найнебезпечніших періодів у житті нашої партії». Суцільна колективізація в березні 1930-го була припинена на півроку, а потім відновилася в артільній формі.


Ще через три роки, зустрівшись із некерованим, але повсюдним саботажем колгоспників, Сталін визнав за ними право власності на продукцію, що вироблялася не тільки в присадибному, а й у колективному господарстві. Продрозверстку 1929–1932-го, яка ставила радянську економіку на межу колапсу, він замінив у січні 1933 року продподатком. Унаслідок цього припинилася економічна криза, що переростала в загальносоюзний голод (не плутати з українським Голодомором, який став наслідком завчасно спланованого й холоднокровно здійсненого терору голодом). У селян виникла зацікавленість у результатах господарювання, оскільки держава припинила реквізицію колгоспної продукції, обмежившись фіксованим натуральним податком. Селяни дістали право реалізувати свою продукцію на вільному ринку.


Отже, замість комун у СРСР утвердилася артіль — «дволикий Янус». Одним ликом вона оберталася до державної економіки, що функціонувала завдяки директивам, а другим — до ринкової економіки, яка працювала завдяки природній мотивації виробника. Артільна форма колгоспу потребувала наявності товарно-грошових відносин, причому не тільки в обмеженому полі сільськогосподарського виробництва, а й в усій економіці.

 

Читайте також: Десять негренят у Кремлі

 

Починаючи сталінський штурм, який офіційно називався «наступом соціалізму по всьому фронту», компартійно-радянські функціонери були переконані, що він завершиться ліквідацією товарно-грошових відносин і вільного ринку. Викладач Інституту червоної професури, у майбутньому член політбюро ЦК ВКП(б), Ніколай Вознєсєнскій в опублікованій 1931-го книзі пропонував використовувати трудові одиниці (троди), «готуючись до того часу, коли червінці заміняться трудоднями». ХVІІ з’їзд ВКП(б) на початку 1932 року висловив переконаність у тому, що «колгоспний рух може підсилитися до вищої форми — комуни». Нарком фінансів СРСР Григорій Гринько у вересні 1932‑го запевняв: «Ми поховаємо всі й всілякі категорії, що залишилися нам у спадщину від минулого». Не вийшло…

 

Чи зник привид?


Іноді стверджують, що радянський соціалізм насправді був державним капіталізмом. Проте державний капіталізм можливий тільки в країнах ринкової економіки. Радянський соціально-економічний лад ґрунтувався на приватній власності, експропрійованій у суспільства та зосередженій у вождів, які «приватизували» свою партію, а вслід за нею й державу. Він не був комунізмом у Марксовому розумінні, адже вожді не змогли експроприювати суспільство повністю, щоб встановити лад, цілком позбавлений вільного ринку й товарно-грошових відносин. Вони довели будівництво Марксового комунізму до межі, після якої починалася утопія. Яким терміном позначити те, що вони назвали соціалізмом? Мабуть, підходить «комуносоціалізм».


Творцем комуносоціалізму була радянська держава — витвір лєнінського генія. Встановлений більшовиками суспільно-політичний устрій, що ввібрав у себе революційну енергію народних мас, поневолив їх глибше й витонченіше, ніж усі знані людству держави. Після ринкових реформ у КНР і розпаду радянської імперії здавалося, що «привид комунізму» дематеріалізувався. Однак суспільно-політичний устрій не змінився в КНР і відродився реформованим у Російській Федерації. Такий прикрий висновок доводиться зробити, вивчаючи історію лєнінсько-сталінського комуносоціалізму.