Історія

  ▪   Михайло Черничкін

Кобзар і доба фотографії. Шевченко на світлинах

Тарасове «свідоцтво про народження» першого фотоаматора України

У 2019-му фотографія відзначає 180-ту річницю. Коли в січні 1839-го Франсуа Арагон зробив доповідь у Парижі про відкриття Луї Даґером світлопису, Тарасові Шевченку було 24 роки...

 

Якщо уважно перечитати «Щоденник» Тараса Григоровича, його листи та спомини, впадає у вічі одна ще не зовсім досліджена сторінка в його житті: постійна дотичність Кобзаря до світлопису. Адже дагеротипія, а пізніше й фотографія розвивалися в Петербурзі на очах у молодого поета.

 

Задля такого висновку біографія Кобзаря налічує достатньо неспростовних фактів. Але спочатку треба відтворити головні історичні віхи з життя Тараса Шевченка. Почнемо, мабуть, із 1838-го, коли в Санкт-Петербурзі 24-річного юнака, кріпака поміщика Енгельгарда друзі викупили з кріпацтва. До публічного проголошення епохи світлопису залишався ще цілий рік. І цей рік аж до 1845-го Тарас навчався в Академії мистецтв у майстерні Карла Брюллова. Юнак поглинав книжки з мистецтва, всесвітньої історії, слухав лекції з анатомії, фізіології, часто бував у театрах і музеях.

 

 

У той час у столиці Російської імперії бурхливо розвивався новий напрям мистецтва — дагеротипія — первісний вид світлопису на металевих пластинах, вкритих сріблом. Першими, ясна річ, ознайомили петербуржців із дивами світлопису іноземні фотомайстри, а вже з 1843 року в місті стали з’являтися фотоательє місцевих фотографів. Серед майбутніх майстрів пензля з найближчого оточення Тараса в академії одразу з’явилися палкі шанувальники нового напряму відтворення дійсності. Це передусім двоє студентів-живописців, друзів Шевченка по майстерні Брюллова: українець Іван Гудовський та швейцарський підданий Генріх Деньєр. Деньєр відкрив одне з перших фотоательє в Санкт-Петербурзі у 1849-му, ще навіть не закінчивши навчання в академії, а Гудовський того самого року започаткував фотографію в Києві, у кам’яниці на Великій Васильківській.

 

Читайте також: Як Тарас Шевченко «втікав» із Веселого Подолу

 

Як і більшість тогочасних майстрів живопису, Тарас Шевченко одразу ж викреслив світлопис з усіх творчих видів мистецтв, залишивши за ним тільки функцію копіювання. Причому цю «фізико-хімічну» властивість «нерукотворного» копіювання сам Кобзар залюбки використовував упродовж усього життя. Ось що писав Тарас у листі до свого товариша поляка Броніслава Залеського влітку 1855 року із заслання: «Очень не рад, что ты занимаешься теперь фотографиею, она у тебя много время отнимает теперь, а после, я боюся, ты увлечешься ею, когда покажутся удовлетворительные результаты. Это дело химии и физики, пускай Михайло (Цезік. — Ред.) и занимается ими, а тебе это как художнику повредит. Фотография как ни обольстительна, а все-таки она не заключает возвышенного прекрасного искусства».

 

Наступна зустріч Тараса Григоровича з фотосправою відбулася вже в засланні, в Оренбурзькій губернії. Але навіть там, «на задвірках імперії», світлопис став поширюватися з вражаючою швидкістю. Тарас не тільки був свідком народження нової течії у світлописі — фотоаматорства, а навіть посприяв його розвитку. Річ у тім, що і в Оренбурзі, і на півострові Мангишлак — у військовому укріпленні Новопетрівське — друзями Кобзаря ставали люди, безмежно закохані в цей новий напрям мистецтва. Прибувши до Оренбурга, Тарас Шевченко, який під час заслання постійно хворів, невдовзі познайомився з місцевим аптекарем Михайлом Гнатовичем Цезіком, мабуть, першим фотоаматором того краю. Пізніше Цезік залюбки допомагав поетові в засланні, виконуючи фотокопії його малюнків та пересилаючи його листи з Новопетрівської фортеці.

 

 

Звісно, весь вільний час аптекар присвячував своєму новому хобі. Вивчав апарат, знімав офіцерів, фасував хімікати, готував розчини, друкував відбитки, постійно говорив лише про «світлописаніє» та мріяв про нові лінзи. Демонструючи всім свої «досягнення», Цезік заклав непереборну жагу до цієї справи в ще одного з офіцерів — ад’ютанта командира Оренбурзького корпусу Іраклія Ускова. Це був простий і добрий чоловік родом із запорозьких вільних козаків. Фотографія в той час тільки з’явилася в Оренбурзі, і новий командир корпусу генерал Перовський часто отримував світлини із самого Петербурга. Таким чином, його ад’ютант бачив не тільки перші фотоспроби початківця Цезіка, а й роботи найкращих фотографів столиці. Мабуть, це й відіграло свою вирішальну роль. Цілих чотири роки Усков цілеспрямовано наближався до омріяної мети й тільки у 1857-му став щасливим володарем фотокамери. Придбати її йому допоміг Тарас Шевченко через своїх друзів у Петербурзі.

 

Читайте також: В обіймах Чорного лісу

 

Після Оренбурга капітан Іраклій Усков був призначений командиром цього крайнього форпосту імперії, а Тарас за черговим доносом переведений туди «на перевиховання»... Важко навіть уявити, як склалася б солдатська доля Шевченка, якби комендантом укріплення був призначений хтось інший. Ось що писала у своїх споминах про Кобзаря старша донька Іраклія Олександровича Наталя: «Батько був завзятий аматор-фотограф і фотографував аж до смерти, коли вже був на відставці. Тарас Григорович, здається, через своїх столичних знайомих виписував приладдя для фотографування моєму батькові. Навряд чи він міг виписувати для себе. Фотографічне приладдя коштувало тоді дуже дорого, а засланець Шевченко не був багатий. Може, він допомагав батькові фотографувати ці краєвиди. Батько й Шевченко були великі приятелі. Мені відомо, що батько й Тарас Григорович садили при форті садка, допомагаючи один одному».

 

 

Нині чотири світлини першого українського фотоаматора Ускова, датовані 1857–1865 роками, прикрашають експозицію Національного музею Тараса Шевченка. Дружина Ускова Агафія все своє життя дбайливо зберігала для нащадків як дописи і малюнки поета, так і ці «новопетрівські» світлини свого чоловіка... В інтернеті я випадково дізнався про те, що молодша донька Ускових Надія за заповітом матері повернула роботи та речі поета в Україну. А трохи пізніше в матеріалах про створення у 1920-х роках у тодішній столиці УСРР Харкові Інституту Т. Г. Шевченка натрапив на цікаві подробиці. Виявляється, «у 1929 році за 3000 рублів харківський інститут Т. Г. Шевченка купив у Надії Ускової-Смоляк (молодшої доньки Ускових) разом з іншими раритетами п’ятнадцять (!) світлин її батька Іраклія Олександровича». Мало який фотографічний музей Європи має у своїх архівах таку кількість безцінних фотодокументів одного автора, датованих 1857–1865 роками...

 

 

Коли торік я розповів цю історію Дмитрові Стусу, директорові Національного музею Тараса Шевченка в Києві, він одразу загорівся ідеєю розшукати світлини й зробити із цього вагомий проект-відкриття. Вже через три місяці разом із науковим співробітником Олексієм Дубровим ми, затамувавши подих, роздивлялися безцінні фотовідбитки Ускова, яким щонайменше 160 років. Обережно перегортаючи пожовклі світлини коменданта фортеці, друковані на тонкому альбуміновому папері, ми достеменно пересвідчилися в наявності справжнього історичного документального артефакту — 15 старовинних фотографій, датованих 50-ми роками позаминулого століття. Усі сюжети цих зйомок розповідають про місце служби поета на півострові Мангишлак (Новопетрівське укріплення). І, на жаль, майже всі вони потребують реставрації. Але головне те, що знайдені світлини засвідчують дві нові тези в українській шевченкіані. По перше, повертають суспільству ім’я одного з перших українських фотоаматорів Іраклія Ускова, а по друге, стверджують факт конкретної участі в цьому Тараса Григоровича Шевченка. Наведу лише одну цитату з листа засудженого Шевченка до свого приятеля Михайла Лазаревського в Петербург у червні 1857 року: «...побывай ты с человеком, практически и хорошо знающим фотографическое дело, побывай с таким человеком у г. Чернягина по означенному адресу. И выберите, по крайней мере освидетельствуйте, выписываемую И[раклием] А[лександровичем] камеру для фотографии с прибором, в особенности обратите внимание на объективы Фогтлендера. Деньги ему, г. Чернягину, посылаются с этой же почтою».

 

Читайте також: «Військовий ієсаул Яків Дибайло»

 

Мов блискавкою, мене ошелешив суто фотографічний вислів у дописі поета «об’єктиви Фогтлендера», яким і нині оперують тільки затяті професійники. Адже й сьогодні фотокамери Leica, Sony, Samsung використовують ті лінзи. Виявляється, ця австрійська фірма оптики та фотознаряддя не тільки була відома 162 роки тому — її назву промовляв і шанував сам Тарас.

 

 

...Як бачимо, завдяки сплетінню цих двох доль — поета-вільнодумця Тараса та нащадка запорозького козацтва Іраклія Ускова — до нас дійшли найстаріші аматорські світлини в історії України. Уже відомо, що в жовтні цього року Національний музей Тараса Шевченка, анонсуючи нові сторінки з життя Кобзаря, запросить громаду Києва на виставку світлин, які «ховалися» в його фондах майже сторіччя. Ці 15 знайдених старовинних фотографій, я певен, спонукають багатьох українських музейників до нових пошуків та відкриття в царині вітчизняного світлопису.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.