Історія

  ▪   Юрій Барабаш

«Старосвітські поміщики». Ідилія? Пародія? Драма?

Тільки, заради Бога, не намагайтеся побити мене хрестоматійними цитатами: «жартівлива, зворушлива ідилія» (Пушкін), «дві пародії на людство» (Бєлінскій). Знаємо, проходили в школі, нам втовкмачували… Але хіба авторитети звільняють від обов’язку (не тільки права!) мати власну думку?
Матеріал друкованого видання
№ 44 (364)
від 30 жовтня, 2014

Кілька років тому я надрукував статтю про самотність Гоголя в сучасній йому російській літературі. Поряд із названими тоді причинами цієї самотності (доля, вдача та риси української ментальності, вплив національної літературної традиції, осібна мова – українізований ідіолект російської) хочу акцентувати на ще одній, чи не головній, – нерозуміння. Нерозуміння з боку російських колег, навіть друзів і прихильників, літературного оточення, критики, нехай і найдоброзичливішої. Вже ж як від самого початку їм сподобалися і потішна «малоросійська» екзотика, і кумедний бурлескний маскарад, загалом увесь отой яскравий колоніальний кітч… Приміряли одне на одного «гоголівську шинель», призначали засновником і головою «школи», винаходили «гоголівський напрям» і не розуміли…

«Всесвітньо чутливий», за Достоєвскім, Пушкін у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» угледів лише «справжню веселість», лише опис «племені, яке співає і танцює», а він же, як можна здогадатися, хотів похвалити, підтримати молодого автора! «Сорочинський ярмарок» поет, здається, просто не дочитав до кінця, адже промовчав про фінальну сцену фантасмагоричного танка підпилих бабусь, чиї обличчя «віяли байдужістю могили», не почув у ній трагічної екзистенційної ноти, суголосної та конгеніальної бетховенському мотиву Фатуму, безжальної Долі, що стукає в двері… Як не почув його й у «Старосвітських поміщиках», які назвав «жартівливою, зворушливою ідилією», не помітивши в повісті тієї страшної межі, яка відділяє ідилію повсякденного існування від вічної драми смерті.

Що ж до відгуку Бєлінского, то він набагато суворіший від Пушкінового. «Несамовитий Віссаріон» уповні несамовитий і тут. Для нього герої Гоголевої повісті – «дві пародії на людство», «актори дурної комедії», «жалюгідні напівлюди», які прожили «жалюгідне життя», життя «тваринне», «потворне», «карикатурне». Він не заперечує, що в оповіді цій є якась незрозуміла йому «чарівність», яка змушує читача ридати разом «з Філімоном за його Бавкідою», проте природа й суть життя тих двох залишається для нього загадкою: чому, з якого такого дива, чудується критик, навіть йому самому жаль Афанасія Івановича та Пульхерію Іванівну, котрі тільки «п’ють і їдять, їдять і п’ють, а потім, як заведено здавна, помирають».

Пушкін назвав «Старосвітських поміщиків»  «жартівливою, зворушливою ідилією», не помітивши в повісті тієї  межі, яка відділяє ідилію від вічної драми смерті

А вдумаймося, що таке оця найпростіша, забарвлена злою іронією критика тріада «п’ють, їдять, помирають»? Чи справді це лише жалюгідний ланцюжок «жалюгідного життя» двох нік­чемних людців? Чи, може, вона відбиває танатологічний вектор людського існування як такого, від народження «запрограмовану» трагедію шляху до смерті? Цю трагедію Гоголь відчув, угадав чуттям геніального мистця задовго до екзистенціалізму, до «страху й трепету» свого сучасника Серена К’єркеґора. Бєлінс­кій дивується, гнівається на Гоголя, який мало не примушує його плакати над долею старих Товстогубів. Він не розуміє, що його жалість до двох нікчем, «існувателів» – то латентний страх перед неминучим, передчуття та очікування своєї смерті, по суті, жалість до самого себе, сповнене трагізму осягнення драми власного існування. Через багато років у своєму «Заповіті», що відкривав «Вибрані місця із листування з друзями», Гоголь віддасть це почуття у визнанні:

«…Співвітчизники! Страшно!.. Замліває душа при одному лише передчутті загробної величі…»

Короткий відступ. Не знаю, чи звернув читач увагу на вжите вище слівце «існувателі», що його колись у школі вбили у наші обстрижені «під машинку» голови й мізки. Я згадав його не випадково й не просто за інерцією, а як привід запитати себе самого та колег-гоголезнавців: чи не годі нам експлуатувати ту юнацьку метафору Гоголя з листа до Герасима Висоцького, де амбітний ліцеїст хоче показати свою словесну дженджуристість перед старшим товаришем – «столичною штучкою». Але ж під філософським оглядом, в екзистенційному, а не хлопчачо-баламутному сенсі всі ми в кінцевому підсумку є «існувателями», і це не образлива наліпка, а констатація факту нашого існування у світі.

Читайте також: Надія Супрун-Яремко: «Криза самоідентифікації – страшний процес на Кубані, який лише посилюється»

Повернуся до пушкінської характеристики повісті як «жартівливої, зворушливої ідилії». Якою мірою вона є справедливою? Мабуть, і так, і ні.

Так, взаємини Афанасія Івановича та Пульхерії Іванівни, безумовно, зворушливі, взаємини, які, їй Богу, лише емоційна глухість може дозволити критикові назвати звичкою. А от друге означення – «жартівлива» – більш ніж сумнівне. Адже це сказано про повість, кульмінація якої – смерть. Погодьмося, доволі дивне зближення понять…

Щоправда, і сам Афанасій Іванович іноді не від того, щоб пожартувати на цю тему. Чого варті його балачки про намір «піти на війну», які викликали спалах досади й прикрості в дружини, а він у таких випадках, «задоволений тим, що трохи налякав Пульхерію Іванівну, сміявся, зігнувшись на своєму стільці». Чи дає це підстави вважати всю повість «жартівливою»? Навряд чи. Адже Афанасій Іванович не читав «Старосвітських поміщиків». Він жартує, не знаючи, не догадуючись про трагічний фінал повісті. А от Пушкін читав і знає, то що ж його змушує сміятися? Бачиться, що то інерція пошуку «веселості», яка свого часу привабила його у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» і яку він сприйняв мало не як головну рису гоголівського таланту. А що ж автор (або, точніше, оповідач) повісті? Йому ж, звісно, добре відомий її фінал, тому навіть там, де йдеться про справді не позбавлені комізму епізоди життя та побуту подружжя, тональність оповіді ніяк не назвемо жартівливою, домінує радше добродушна, з відтінком сумних передчуттів усмішка.

І третє пушкінське означення – ідилія.

Що ж, може бути, може бути… Але тільки за умови, що матимемо на увазі приватний, особистий простір життя подружжя, світ, обмежений частоколом. У цьому випадку паралель із Філімоном і Бавкідою буде доречною. Але подумаймо: що за тим частоколом? Нехай, словами оповідача, інтереси та бажання господарів старосвітської садиби давно не перелітали через нього (хоча це не зовсім так, згадаймо, що Афанасій Іванович прискіпливо розпитував кожного гостя, виявляючи «велику цікавість та співчуття» до обставин його життя, слухав «з увагою і навіть з насолодою»). Але ж нам, читачам, ніщо не заважає зазирнути за цей просторовий і часовий частокіл, спробувати вписати ідилію екзистенції героїв у рамки аж ніяк не ідилічної реальності їхньої доби в історичний контекст.

Про колишнє життя кожного з подружжя Товстогубів ми знаємо дуже мало. Стосовно Пульхерії Іванівни лишень один давній епізод утечі від жорстоких родичів, які стояли на перешкоді її шлюбу з Афанасієм Івановичем. Епізод, який, між іншим, свідчить про непересічність удачі (як, до речі, й та спокійна мужність, із якою вона зустрічає свою смерть). Не дуже багато відомо нам і про молодість Афанасія Івановича, однак те, що відомо, наштовхує на розмисел. Не кажу про той шлюбний сюжет, коли він «досить спритно» викрав Пульхерію Іванівну. Є в розповіді про його минуле дещо важливіше.

Читайте також: Ускладнений пошук

Маю на увазі мимохідь згаданий факт, що Афанасій Івановича замолоду служив «у компанійцях». На ньому коментатори не затримують увагу, в найкращому разі подають сухі додаткові відомості. А тим часом із цим фактом біографії пов’язаний більш ніж істотний момент як у характеристиці образу самого героя, так і в розповіді про долю подружжя Товстогубів загалом. Через нього в тексті й переважно в підтексті повісті поряд із екзистенційним виміром відкривається вимір конкретно-істо­рич­ний.

Компанійські, або «охочекомонні», полки – українські добровольчі військові формування XVII–XVIII століть на Лівобережжі, щось середнє між гетьманською охороною і сучасними Національною гвардією та внутрішніми військами. Це було одне з останніх, так би мовити, передзахідних явищ національної автономії, яку жорстоко й послідовно, всупереч переяславським домовленостям, викорінював Петербург. Після того як Єкатєріна II 1764-го скасувала гетьманство, компанійські полки якимось дивом зберігалися ще протягом цілих 10 років. Та 1776-го, слідом за зруйнуванням Запорозької Січі, припинили існування й рудименти гетьманщини – компанійці, їх реформували в регулярні частини російської армії. Крапку було поставлено. З українськими вольностями, з усякими там гетьманами, майданами та, хай Бог милує, «помаранчевими» неподобствами було покінчено, і то назавжди – так думали тодішні імперські володарі (як, утім, і сучасні).

З того факту, що Афанасію Івановичу внаслідок усіх цих пертурбацій був наданий офіцерський чин секунд-майора, можна зробити висновок, що він і в компанійцях входив до старшинського складу, отже, належав до козацько-шляхетського стану, або, підкреслює оповідач, до однієї зі «старих національних» і «багатих» фамілій. (Про що свідчить і прізвище Товстогуб, навряд чи випадково співвідносне з Лизогубами, з якими Гоголь був пов’язаний через бабцю Тетяну Семенівну.) Саме щодо цього стану, який утворював хребет нації, Петербург і виніс фатальний присуд, він мав зникнути з історичного кону. Молодий Афанасій Іванович, подібно до тисяч таких, як він, опинився в «межовій ситуації». Можна було продовжити військову кар’єру в російській армії, але цей варіант відкинув і навіть «майже ніколи не згадував» про нього.

Не було мови й про державну службу, хоча чин секунд-майора належав до VIII класу й дорівнював чину колезького асесора, а останній тоді надавав цивільній особі право на спадкове російське дворянство. Цією стежкою Афанасій Іванович також не пішов. Мотивацію такого рішення знаходимо в оповідача: спокійна, задумливо-лірична інтонація переривається спалахом гніву та презирства до тих «низьких малоросіян», які «видираються з дьогтярів, крамарів, наповнюють, як сарана, палати та присутствені місця, луплять останню копійку зі своїх-таки земляків, наповнюють Петербург ябедами, збивають, нарешті, капітал та урочисто додають до свого прізвища, що кінчається на о, склад въ». І далі: «Ні, вони (Товстогуби. – Ред.) не були схожі на ці мерзенні й нікчемні створіння, так само як і всі малоросійські старовинні й корінні фамілії».
У цьому Гоголевому монолозі (а в ньому виразно відчутний голос саме реального автора, не віртуального оповідача) цікавою є трансформація семантичної функції таких понять, як «малоросіяни», «малоросійські». Письменник вживає їх у загальноприйнятому на той час у Росії значенні, як синоніми понять «українці», «українські», які ще не ввійшли до широкого, поготів офіційного, вжитку. Проте якщо там, де йдеться про «старовинні й корінні фамілії», ця синонімія є семантично нейтральною, не має зневажливого забарвлення чи навіть негативного змісту (як часто-густо бувало в російській мовленнєвій практиці), то слово «малоросіяни» в поєднанні з епітетом «низькі» й у загальному контексті набуває чітко негативного сенсу. Об’єктивно, незалежно від намірів автора ці нюанси в мові Гоголя, як пізніше в Шевченка розрізнення понять «Україна» та «малоросія» (саме так, із малої літери), були своєрідними пролегоменами до розробленої українською націологічною думкою та публіцистикою XX століття (зокрема, Євгеном Маланюком) концепції «малоросійства» як національного відступництва. Інша річ, що Гоголь ні тоді, коли писав «Старосвітських поміщиків», ні пізніше не замислювався над тим, що вірусом «малоросійства» заражена і його «старовинна і корінна фамілія», і він сам, що його «родовий патріотизм» (вислів Андрєя Бєлого), відчутний у підтексті цитованого висловлювання та й загалом у ранніх творах українського циклу, швидко розвіявся в холодному імперському просторі… Так хіба ж він був один такий, хіба не перетворилися на чистих «малоросів» представники інших, не менш старовинних фамілій – усі оті Трощинські, Розумовські, Безбородьки, Кочубеї…

Читайте також: Що нам Кубань?

А ось Товстогуби не перетворилися. Афанасій Іванович не пішов ні на військову, ні на цивільну імперську службу, зоставшись формально секунд-майором, а по суті, колишнім компанійцем. Чи здобув він російське спадкове дворянство, на яке мав право за своїм родоводом? Про його клопотання (а тут потрібні були великі клопотання, згадаймо, як це було в Гоголевого діда Афанасія Дем’яновича, також, до речі, відставного секунд-майора) у тій справі ми нічого не знаємо. Бачиться, що він так і залишився українським шляхтичем, дарма що в нових умовах це вже не мало жодного практичного значення і нікого не цікавило. Крім самого Афанасія Івановича. А тепер і нас, читачів, бо в цьому ракурсі його образ постає в зовсім іншому світлі.

Перед усіма кар’єрними спокусами імперської системи, усіма її, за висловом Карамзіна, «новими принадами, або зисками» Афанасій Іванович (повторю: як і тисячі його земляків та побратимів зі зниклої козацько-гетьманської Атлантиди) обрав тихе старосвітське життя разом із Пульхерією Іванівною за частоколом свого обійстя. Так, він не чинить опору владі, впроваджуваним Єкатєріною II порядкам (утім, звернімо увагу, в домі висить портрет підступно вбитого чоловіка цариці Пєтра III – що це може означати?), він їх просто ігнорує, залишаючись самим собою, людиною іншої історичної доби, іншого суспільного устрою, іншого національного світу. Так, життя старосвітського подружжя непоказне, більш ніж скромне, щоб не сказати, з погляду критеріїв високої духовності та прогресивних тенденцій часу, мізерне. Це радше «доживання» людей учорашнього дня, «зникомої натури», представників підупалого, відкинутого на узбіччя історії суспільного стану. Та хіба вони з власної волі обрали для себе таке життя? Хіба не ворожа політична сила, не північний сусід, який називає себе старшим братом, прирекли їх на таку долю?

Ось чого не міг збагнути Бєлінскій, ось що його дивувало, причому не тільки через притаманне його мисленню доктринерство, а чи не в першу чергу через дослівно патологічне, суто імперське, справді «несамовите» неприйняття українства, нерозуміння і незнання його, та й небажання знати.

Гоголь, на відміну від Бєлінского, знав і розумів. І виявив це знання саме у «Старосвітських поміщиках», аж ніяк не в повісті «Ніч перед Різдвом» з її огидно-солодкавою сценою, де запорожці кличуть «мамою» свого заклятого ворога та губителя – імператрицю. Знав, і глибоко відчував, і співчував… Чи випадково не про Москву, не про Петербург (побувати в якому – «обтяжлива навіть думка»), а про «старовинних малоросійських поміщиків», про їхній скромний, занепалий дім і старосвітський побут він найперше згадує в Римі, місті, яке владно притягувало його саме своєю патріархальністю, незмінністю, застиглістю в часі (див. листи до Олександра Данилевського від 15 квітня 1837 року, до Марії Балабіної від 3 вересня 1839 року). І в садибі Товстогубів, і в Римі Гоголь знаходить близьку йому модель гармонійної патріархальної цивілізації, яку протиставляє позірно цивілізаторській метушні сучасності. У старосвіччині він убачає ту, за визначенням Дмитра Чижевського, «ідеологічну ідилію» (не «жартівливу», як у Пушкіна, і поготів не сатиричну пародію, як у Бєлінского), у якій йому відкривається великий історіософський та культурно-філософський парадокс: «значення нації віджилої, і віджилої прекрасно, відносно націй, які живуть» (лист до Шевирьова від 1 вересня 1843 року).

Тут ключ до гоголівської повісті. Якщо перед нами не історична драма такої нації, відбита в долі старовинної національної фамілії Товстогубів, то – запитаю – що таке взагалі драма?

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Теги