Історія

  ▪   Володимир Панченко

«Сон далекої Еллади...»

Феномен «Болотяної Лукрози» 1920–1923 років
Матеріал друкованого видання
№ 26 (346)
від 26 червня, 2014

Із легкої руки Миколи Зерова містечко Баришівка потрапило до історії української літератури ХХ століття під «псевдонімом» «Болотяна Лукроза». Секрет цієї словесної гри нескладний: lucrum – то і є по-латинськи «бариш».

«Там живуть буржуї нареченні...»
Історія «Болотяної Лукрози» як самобутнього літературного осередку (зрештою, і як цікавого соціокультурного явища) бере початок восени 1920 року, коли директор Баришівської соціально-економічної школи Микола Сімашкевич запросив на викладацьку роботу киян Освальда Бургардта й Миколу Зерова. Сімашкевич і сам донедавна працював у Києві, де його добре знали, принаймні в педагогічних колах. Але то було раніше, а тепер, від травня 1920-го, там установилася більшовицька влада; місто перетворилося на пустку.
Через багато років, уже будучи емігрантом у Німеччині, Освальд Бургардт (літературне псевдо – Юрій Клен) напише «Спогади про неоклясиків», у яких розповість про обставини життя-буття 1920-го «В той час Київ був без палива, води й електрики. Рубали дрова в Кадетському гаю і котили їх додому, [...] воду носили з криниць поза містом, а вночі палили каганці. Чорнило в хаті замерзало. Базари були порожні».
Для Зерова ситуація ускладнювалася ще й тим, що припинила існування 2-га Українська державна гімназія імені Кирило-Мефодіївського братства, у якій він працював (див. Тиждень, № 24/2014).
Отож Зеров і Бургардт вирушили в Баришівку. «Після Києва це був рай», – свідчить останній. Учителям пропонували «пайок»: «кілька пудів борошна, пшоно й сало замість проблематичних грошей; дровами забезпечувалося і школу, і вчителів, які гуртом разом з учнями йшли рубати ліс; замість каганців були прекрасні старі гасові лямпи, такі знайомі нам з наших щасливих дитячих років. Був у місті клюб, де велика лямпа звисала зі стелі, і було тепло. [...] Жили в Баришівці багаті, ще «не розкуркулені чинбарі», і на Великдень на столі у них були самогон, гуски, індики, шинки, крашанки. Про це столиця й мріяти не могла».
Така-ось баришівська «оаза». Освальд Бургардт і Микола Зеров облагороджували її культурницькою роботою: виступали з публічними лекціями, що мали неабиякий успіх, розширювали коло знайомих і друзів; сюди, в Баришівку, приїздили гості з Києва. Одне слово, тут створювався певний духовний мікроклімат. Стрімко пішла вгору й репутація соціально-економічної школи, де Бургардт навчав учнів німецької та французької мов, читав курс усесвітнього письменства, а Зеров викладав історію, українську літературу й латину, яка вже встигла потрапити в «немилість» нової влади. 1923 року в Баришівку приїде Віктор Петров, який на «Спогади про неоклясиків» Юрія Клена відреагує згодом мемуарними оповідками «Болотяна Лукроза». Він також стане одним із «захожих різьбярів», які, потрапивши до Ольвії, «в душі плекали сон далекої Еллади» (див. александрійський вірш Зерова «Lucrosa», 1921 рік)...
Свої враження від містечка чинбарів іронічний Микола Зеров 10 листопада 1920 року «перелив» у слова сонетоїда, що так і називається – «Баришівка»:

З двох сторін – канавами! –
дві річки;
З третьої – переліски й лани;
Посередині – базар, крамнички
І нежданий гість
з старовини –
Благовіщення струнке
барокко;
А навколо, де не візьме око,
Купи давніх і тісних домків
І невидимо солом’яних дахів...
Там живуть буржуї
нареченні –
Хазяї поважні і круті,
Гамани набиті та товсті:
В тих хатинах пироги
й печені,
А в неділю – морем! –
самогон...
Героїчний розмір і епічний тон!

«Благовіщення струнке барокко» – це, звісно, про Благовіщенський собор, збудований 1722 року на кошти баришівського купця Лієнка. «Гість з старовини», він був одним із найкращих храмів Лівобережжя. Згідно з легендою, Ігнатій та Катерина Лієнки, їдучи якось на ярмарок, зупинилися в дорозі перепочити, і раптом їхній кінь почав провалюватися. Виявилося, що на цьому місці колись було закопано скарб. Лієнки вирішили, що то Божий промисел, і збудували на знак такої небуденної події трипрестольну церкву в стилі козацького бароко. Простояла вона понад 200 років, аж поки атеїстична влада перед війною (чи не у 1939-му) розібрала собор, яким милувався Зеров...

Бургардт
Освальд Бургардт – постать вельми екзотична в українському літературному світі 1920–1940-х років. Син колоніста-купця із Прусії та балтійської німки, він народився на Поділлі, в селі Сербинівка, що біля Немирова, а помер в Аугсбурзі, проживши 56 років (1891–1947). По закінченні київської 1-ї гімназії (1911) Освальд почав студіювати германістику, романістику та славістику в стінах історико-філологічного факультету Університету Св. Володимира. На запитання анкети «Які чужі мови знаєте і скільки?» він відповідав так: «Німецька, російська, вкраїнська – цілком володію. Англійська, польська – розмовляю, читаю. Французька, італійська – читаю літературу. Еспанська – ще в процесі вивчення. З давніх мов: грецька, латинська і готська в межах колишнього програму історико-філологічного факультету»...
Що тут скажеш: перелік, гідний поліглота!
Коли почалася світова війна, Освальд Бургардт, за його ж таки словами, «як людина німецької національности, був царським урядом висланий до архангельського краю». В атмосфері казенного російського патріотизму все німецьке стало викликати підозріливість, тож Освальд виявився без вини винуватим. Так, він був не просто «людиною німецької національности», а ще й німецьким підданим, проте, щойно почалася вій­на, звернувся до Київського губернського управління із клопотанням прийняти його в російське. Натомість опинився на засланні. Дмитро Чижевський, який разом із Бургардтом відвідував філологічний семінар професора Перетца, іронічно зауважив: «…здається, саме примусова подорож на північ була не без значення для розвит­ку його української свідомості. Північна «екзотика» не змогла його захопити».
Наприкінці 1917 року, коли Російська імперія розвалилася, Освальд повернувся до Києва.
А через кілька місяців його мобілізували до кайзерівського війська, яке ввійшло в Україну! Щоправда, не надовго. У Державному архіві міста Києва мені трапився цікавий документ – «Отпускной билет» каноніра Освальда Бургардта, 1891-го народження. Згідно з постановою за № 4776/18, його – колишнього студента – демобілізували, відпустивши до Києва для поновлення занять. Датований документ 25 лютого 1918 року й підписаний командиром батареї Кріґером.
Рівно через рік, 17 лютого 1919 року, Бургардт пише заяву із проханням зарахувати його студентом історико-філологічного факультету у весняному семестрі… І що в такому разі було в його житті від лютого до лютого, поки в «сторозтерзаному» Києві кілька разів змінювалася влада? Важко сказати. Очевидно, вчорашній канонір усе-таки продовжував навчання в університеті. А на початку 1919-го він уже був своєю людиною в «хаті» Бориса Якубського біля Сінного базару, де збиралися поети й науковці, серед яких і майбутні «неокласики» Микола Зеров та Павло Филипович (див. Тиждень, № 25/2014).
Запам’ятаймо молодого Бургардта таким, яким на зламі 1917–1918 років побачив його Дмитро Чижевський: «людина дуже свіжа та рухлива духовно, але назовні стримана, захована в собі, ніби навіть байдужа до всього світу»; «в обличчі та постаті – сум і втома, що виходили поза межі «емпіричної дійсності». Домінанти в цьому психологічному портреті Освальда Бургардта цілком виразні: зосередженість на власному внутрішньому житті, навіть флегматичність; інтелектуальна активність; гіркота досвіду, що приніс йому ті «многія знанія», котрі, як відомо, породжують печаль...
Важливим фактом духовної біографії молодого Бургардта є його вірші 1914–1921 років, записані ним у зошиті, що тепер зберігається в архіві Михайля Семенка (відділ рукописів і текстології Інституту літератури НАНУ ім. Т.Г. Шевченка). Деякі із 26 російськомовних поезій, уміщених у цій саморобній рукописній книжечці, датовані ще тими роками, коли Бургардт відбував заслання на Мар’їній Горі в Архангельській губернії. Йому подобалося тоді висловлюватися піднесено й красиво (найчастіше – про природу й кохання). Відчувається свідоме чи мимовільне намагання промовляти в тон із кумирами (Блок! Ахматова!), проте поступово голос поета набував більшої ліричної виразності й самобутності, особливо в інтимній ліриці, яка інколи межує з еротикою (цикли «Страсть», «Любовь»).
Баришівський зошит Бургардта призначався для Григорія Івановича Кульженка, якому поетичний «серіал» і присвячено. Неважко здогадатися, що Кульженко – то хтось із близьких Бургардту колег, із ким вони пережили пригоду, що мог­ла закінчитися трагічно.
А було так: в один із літніх днів 1921-го в Баришівку наскочили співробітники ГПУ, заарештували майже всіх учителів міста й повезли до Яготина, звідти – до Пирятина. Невдовзі повантажили у вагони й відправили до Полтави, у «підвал чеки». Із
60 в’язнів більшість була розстріляна. Освальдові Бургардту пощастило вціліти. Сам він вважав своїм рятівником письменника Володимира Короленка, який намагався хоч якось пригасити вакханалію більшовицьких «чрезвичайок».
Про пережите в ті дні й тижні – вірш «Чрезвычайная поэза»:

Я помню ночь, и вой собак,
И звезд узор холодно-четкий
В квадратах правильных
решетки,
И часовых упорный шаг.
Зловонный темный коридор
И поворот ключа певучий,
А там, за озаренной тучей,
Манивший властно нас простор.
Многострадальный наш приют,
«Зайди!», и «коцка», и поверки,
И страшный образ рыжей Верки
И в Вашей памяти живут.

Знаменний вірш! Саме з нього й починається той Бургардт, який згодом, ставши Юрієм Кленом, напише поему «Прокляті роки» та епопею «Попіл імперій»...
Є в зошиті ще один вірш трагічного звучання («Над миром, как десять египетских казней...», весна 1921 року, Баришівка). Він сповнений лиховісних передчувань. Образний ряд відповідний: над світом проноситься «огненный смерч»; «в высотах распятая смерть» дражнить «заревом красным»; захід сонця кидає на «холодную и тусклую землю» «обагренные кровью запястья»... Земна недоля постає на тлі «космосу», життя неба, причому вона має впізнавані прикмети голодного 1921 року:

Внизу эти толпы, молящие хлеба,
Без веры, надежды и сил,
Вверху это ясное, чистое небо
И хоры спокойных светил...

Зошит з архіву змінює поширені уявлення про поетичну біографію Бургардта. Навіть Юрій Шевельов, який особисто його знав, і той стверджував:
«У двадцяті роки нашого сторіччя в історію української літератури вписує себе Освальд Бургардт як провідний майстер поетичного і прозового перекладу. Оригінальний поет Юрій Клен народжується тільки в тридцяті». Мусимо зробити коректив: Юрій Клен починався знач­но раніше. Просто він не одразу вийшов «на люди»...

«Наші підлі і скупі часи...»
Про Григорія Кульженка, якому Освальд Бургардт присвятив свій поетичний цикл, є згадка і в одному з листів Миколи Зерова. 29 травня 1922 року Микола Костьович писав у Київ історикові мистецтва Федору Ернсту, своєму доброму приятелеві: «У нас (себто в Баришівці. – Авт.) роблять виїмку з церков, і єсть підстави опасуватись, що одберуть речі музейної цінності. Будьте ласкаві, приїздіть, подивіться. На мій погляд, цінного не так багацько, але я профан, а Ви людина авторитетна. Тільки запасайтесь мандатами, мандатами, мандатами – на Благовіщенську, Троїцьку і Спаську церкви Баришівки, – тут можна буде влаштувати щось в роді музея і на всяк випадок опечатати всі цінні речі, забезпечивши їх од одібрання. Коли самі прибути не можете, подбайте, щоб прибув хтось інший – авторитетний і імпозантний знавець старовини».
Цього зеровського листа Федорові Ернсту мав передати не хто інший, як Григорій Кульженко, якого баришівське громадянство уповноважило, щоб він «стукався» до високих кабінетів, рятуючи храми...
Зерова, як й інших поетів-«неокласиків», згодом звинувачуватимуть у всіх смертних гріхах, картаючи за «відрив від сучасності». Хоча насправді його сонети, написані в Баришівці, свідчили зовсім про інше: крізь легку античну «одіж» у них виразно проглядалася та нова квазісоціалістична реальність, частиною якої було й це містечко. Тільки Микола Зеров не славословив: навпаки, тривожився лихими передчуттями, зближував далекі й нинішні часи, влаштовував гру алюзій...
У сонеті «Чистий четвер», датованому 29 липня 1921 року, він віщував наближення страшних часів:

Навколо нас – кати і кустодії,
Синедріон, і кесар, і претор.
Це долі нашої смутний узор,
Це нам пересторогу півень піє,
Для нас на дворищі багаття тліє
І слуг гуде архієрейський хор.
І темний круг євангельських
історій
Звучить як низка тонких алегорій
Про наші підлі і скупі часи…

Через 16 років автора цього сонета поглинуть Соловки, але звідки йому було знати те, що чекало не тільки на нього самого: «Для нас на дворищі багаття тліє»?! Очевидно, зеровське візіонерство живилося блискучим знанням і чуттям історії. Минуле екстраполювалося на сучасні реалії, а виснов­ки напрошувалися самі собою: тиранія завжди тиранія, хоч би в яку одежу вбиралася. Зеров пережив «муравьйовщину», разом із друзями в «ложі» Нарбута аналізував більшовицькі «експерименти» в 1919-му та після травня 1920-го, – і цього було достатньо, щоб убезпечити себе від ілюзій щодо «нового світу».
Його баришівські сонети (крім «Чистого четверга» – ще «Обри», «Oi triakonta», «Nature morte») особливо «єретичні».
В «Обрах» легко вгадується голодна українська реальність початку 1920-х:

І в селах плач. Герої саг і рун,
Воскресли знов аварин,
гот і гунн
Орава посіпацька,
гадь хоробра.
Сільської ситості
останній трен,
Усюди лемент –
крик дулібських жен
Під батогом зневажливого обра.

Усе тут сповнено гри прозорих натяків та аналогій, усе впізнавано, з більшовицькими «обрами» включно. І зауважмо, що Зеров – парадоксаліст: він малює трагічну за своєю суттю картину мовби безсторонньо, беземоційно; навіть більше, алюзії «заряджені» сміхом («невтишимим сміхом Арістофана», як сказано в іншому сонеті), глузуванням, сарказмом.
У цьому весь Зеров – насмішкуватий, іронічний, лукавий. Ерудит, любитель стилізацій, містифікацій, жартівник, златоуст, цінитель класики й колючий опонент сірятини та примітиву... Свій поетичний ідеал він окреслив у сонеті «Pro domo» (23 квітня 1921 року):

Класична пластика, і контур строгий,
І логіки залізна течія –
Оце твоя, поезіє, дорога.
Леконт де Ліль, Жозе Ередія,
Парнаських зір незахіднé сузір’я
Зведуть тебе на справжні верхогір’я.

Це зеровська альтернатива «старосвітчині», «сентиментальним квашам» і «мрійникам без крил», по-іншому кажучи, «рідному» провінціалізмові. Це естетична програма «неокласиків», їхній «сон далекої Еллади». «Мрійники без крил», озброєні політичною демагогією, зовсім скоро побиватимуть цей «сон» із бісівським блиском в очах...
Трирічне баришівське «сидіння» закінчилося для Миколи Зерова 1 жовтня 1923 року, коли він знову повернувся до Києва, де обійняв посаду професора в Київському інституті народної освіти (так тоді називався колишній Університет Св. Володимира). Починався час найбільшої слави Зерова. Але хіба мог­ли «обри» простити йому блиск таланту й незалежного розуму? Ні, звичайно. Відомо ж бо: вільна людина небезпечна для деспотичних режимів і для шантрапи, що їм прислуговує.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Теги