Історія

  ▪   Леонід Залізняк

За упирів та вовкулаків замовимо слово

У фольклорі європейських народів згадуються численні інфернальні істоти: упирі, нетопирі, вампіри, вовкодлаки, вовкулаки, вурдалаки, песиголовці тощо.

Фігурують вони і в археологічних та писемних джерелах з часів зародження писемності до модерної літератури, звідки ці казкові персонажі потрапили у сучасний кінематограф. Що відомо науці про походження та історичні прообрази цих фантастичних істот?

Упир – мрець, що вночі виходить з могили, щоб пити людську кров. Етимологія слова упир (він же нетопир) досить прозора. Корінь «пир» в індоєвропейській мовній традиції значить «вогонь». Звідси піротехніка, пироги, топоніми Пирнове, Пирятин, урочище Непірець у Поліссі тощо. Частки «нето», «у» -- це давньослов‘янські заперечення. Отже упир, нетопир значать «неспалений», «недопалений».

Як свідчить археологія, до прийняття християнства у ІХ-Х ст. слов‘янські народи та їхні пращури спалювали покійних. Стародавні мешканці Європи вірили, що неспалені покійники вночі покидають свої могили і роблять шкоду живим, зокрема п‘ють їхню кров. Ось як зображує упиря український фольклор:

У селянина Івана захворіли жінка та дитина. З кожним днем вони слабшали й блідли ніби хтось пив їхню кров. Якось повертаючись уночі додому Іван помітив у місячному світлі біля своєї хати сусіда Миколу, якого поховали нещодавно. Покійник цідив з кутка хати у відро кров. Іван переслідував упиря до цвинтаря, де покійник заліз у свою могилу. На ранок Іван зібрав селян, які розкопали могилу покійного сусіди, який лежав немов живий з червоним обличчям. Щоб упир більше не виходив з могили і не робив людям шкоди, селяни прибили його до землі осиковим кілком. З того дня дружина та дитина Івана одужали.

До речі, осика вважалася ще з язичницьких часів священним деревом, якого боялася усіляка нечисть. Тому не випадково Юда повісився саме на осиці, а на кладовище вночі ходили з гілочкою осики та голівкою часнику.

Зазначимо, що західноєвропейське «вампір» не виводиться із жодної мови Західної Європи і вважається трансформацією слов‘янського «упир».

Вовкулака – людина-перевертень, що обертається вовком (рис. 1). Слово походить від літописного волкодлак, що значить «вовча шкура». Вурдалак – літературний неологізм, що затвердився завдяки твору О.С.Пушкіна 1836 р. «Вурдалак».

Маємо певні наукові підстави говорити про витоки образу вовкулаки у фольклорі різних народів Європи Центральної Азії, Ірану, Індії. Вони є рештками культу воїна-вовка у стародавніх індоєвропейців. Міфологічний образ воїна-вовка в Україні трансформувався у характерника – козака-чарівника, що обертається вовком-сіромахою, якого не беруть ні кулі, ні холодна зброя.

Рис. 1. Вовкулака. Гравюра ХVІ ст.

Слова «сіромаха», «сірома», «Сірко» мають виразну «вовчу» етимологію. Те саме можна сказати й про імена Вовк, Вовчик, які пізніше стали побутовою формою давньоруського імені Володимир. Поширення цих імен в українців, як і в інших індоєвропейських народів, свідчить, що воїн-вовк був звичним, не ворожим персонажем стародавнього суспільства. Так, вовчу етимологію мають іранські імена Іshракаjа, Warkhag; німецькі Volf, Beovolf, Vervolf; сербсько-хорватські Vukobrat, Vukomil, Vukomir, Vukovoi (воїн-вовк), Bjelovuk, Dobrovuk, Vukomil та багато інших.

У міфології стародавніх римлян вовк фігурує як священна тварина бога війни Марса, а у германців – бога Одина. Останній сам нерідко виступає у вовчій подобі. Внаслідок християнізації Один та інші язичницькі божества війни були замінені Святим Юрієм, що став покровителем лицарства Європи. Святий Юр успад5кував вовчі атрибути своїх попередників. Він, як і давньогерманський Один, господар, годувальник вовків, часом набуває вовчої подоби, що яскраво простежується у балто-слов‘янському фольклорі. Ще недавно на Поліссі та у Литві вовків звали хортами святого Юра.

О. Н. Трубачов відзначав культ воїна-вовка у кельтів Західної та Центральної Європи античної доби. Так, у кельтській сазі, яка, на думку фахівців, відображає події двохтисячолітньої давності, до ірландського героя звертаються зі словами: «О, пес, вправний у ратній боротьбі!» або «О, пес, бойовий!».

У середині І тис. до н.е. відбулася експансія кельтів з Галії через Центральну Європу в Карпатський басейн. Уздовж південного кордону розселення германських племен на схід рухалися войовничі кельтські племена боїв та вольків-тектосагів (вовків-мандрівників). За О. Н. Трубачовим, кельти-вовки у Трансільванії змішалися з місцевою людністю і передали їй свій вовчий етнонім. Так з’явилися відомі всім волохи Трансільванії та кельтські топоніми Карпат (наприклад, Галичина).

Рис. 2. Зображення воїнів-вовків на срібній посудині ІІ тис. до н.е. з кургану біля м.Тріалетті, Північний Кавказ.

Археологічні, історичні та фольклорні джерела свідчать про поширення образу воїна-вовка у міфології багатьох індоєвропейських народів. З курганів початку II тис. до н.е. поблизу міста Тріолетті на Кавказі походять срібні чаші з численними зображеннями воїнів-вовків. На одній з них вирізьблена процесія чоловіків у вовчих масках з кубками в руках. У центрі композиції на троні під деревом сидить божество у вовчій масці з кубком. Поруч з богом лежать два вовки (рис. 2).

Ці зображення на чаші віком майже 4000 р. є детальною ілюстрацією до міфу про бога воїнів-вовків Одина або Вотана, якому у середньовіччі поклонялися давні германці, зокрема, вікінги Північної Європи. За давньогерманським епосом, Один бенкетує у потойбічному світі в палаці Валгалла з воїнами-героями, які загинули в бою. Він сидить у вовчій масці на троні під світовим деревом, пригощає вовкоподібних воїнів вином, годує двох священних вовків, що лежать біля трону.

Про воїнів-вовків стародавніх германців писав римський історик І ст. н.е. Тацит. У скандинавських сагах вони фігурують як «берсерки» (ті, хто перевтілюється у ведмедів, перевертні). Перед боєм воїн вживався в образ звіра, надягаючи шкуру вовка, намисто з іклів хижака, а також за допомогою наркотичних напоїв та ритуальних танців. Звіроподібні воїни йшли першими у бій, ревучи та виючи по-вовчи. Вони гризли зубами щити, жахаючи ворога. Скандинавські саги сповіщали, що берсерка не можна вразити залізом (лише сріблом чи осиковим колом). Тому, йдучи в бій, вони скидали лати і навіть одяг. Сага про інглінгів сповіщає, що «бог Один зробив так, щоб його мужі билися без панцирів і були безумні як пси чи вовки». Вважалося, що вночі берсерки обертаються на справжніх вовків. Саме так у Європі виникли масові легенди про песиголовців, вовкулаків-перевертнів (рис. 3).

Спочатку берсеркри були членами чоловічих військових союзів первісних германців, дде відбувалася ініціація молоді. Наслідуючи римських вельмож, що оточували себе охоронцями, германські вожді також почали створювати власні військові ватаги. Ці прообрази лицарських дружин середньовічної Європи спочатку комплектувалися з професійних воїнів – берсеркрів. Саме такою лицарською ватагою була дружина київських князів ІХ-Х ст.

У ІХ-ХІ ст. берсеркри становили основу війська вікінгів. Однак імпульсивність і некерованість воїнів-звірів поступово входять у протиріччя з централізованої королівської владою та християнською релігією, що поширюються в цей час у Європі. Починаючи з ХІ ст. слово «берсеркр»  вживється в значенні «ізгой» і набуває негативного змісту. У скандинавських сагах, записаних у ХІІІ ст. берсеркрів зображено істотами, які викликають жах, відразу і знаходяться поза законом.

Рис. 3. Зображення воїна-вовка (берсеркра) на бронзовій платівці від шолома VІІ ст. з Торсланди, Швеція.

У сазі про Вотнедала розповідається про єпископа Фредеріка, який приплив до Ісландії, де виявилося багато берсеркрів. У приступах шаленої люті вони тероризували населення, творили насильства, викрадали жінок, вили як пси, гризли щити, ходили по розпеченому вугіллю. Всіх, хто чинив опір, берсеркри вбивали на поєдинках. Єпископ вчить паству жахати їх вогнем, забивати кілками (тому що залізна зброя їх не бере), а трупи скидати до яру.

Образ воїна-вовка добре відомий у минулому України. Ще 2500 р. тому Геродот писав, що неври Полісся взимку на кілька днів перетворювалися на вовків. Вовчі свята відбувалися під час зимового сонцестояння, коли колядували у вовчих шкурах. Осередком культу вовка було Полісся. Саме тут, за Б. О. Рибаковим, найбільше поширені казки та легенди про богатиря, народженого собакою, – сучого сина, Сучича, Сученка. Сліди культу вовка у фольклорі мешканців Полісся збереглися до ХХ ст. 

У билинах київського циклу читаємо: «Заревів Ілля Муромець по-звіриному…», «Обернувся Вольга лютим звіром…»

Особливо багато згадок про воїнів-вовків у «Слові о полку Ігоревім»: «Скочив од них лютим звіром опівночі з Білгорода, окутався у синю імлу»; «Всеслав-князь людям суд чинив, князям городи городив, а сам вночі вовком бігав». Або: «Дружина спить та Волхв не спить. Він обернеться сірим вовком».

«Вовк» і давньоруський «волхв» – одне слово. Власне, це германське «volf» у давньоруській транскрипції, адже латинська «f» кирилицею передається двома літерами – «хв» (наприклад, Хведір).

«Повість минулих літ» під 1097 р. сповіщає: «Яко бисть полунощі і встав Боняк, від’їхав від вої і почав вити вовчськи і вовк одвися йому і почаша вовки виті мнозі».

Маємо багато даних, що у давніх індоєвропейців молодь проходила ініціацію, насамперед військовий вишкіл у таємних чоловічих громадах, які за своєю організацією нагадували вовчу зграю і, як правило, так і називалися. Наприклад, у стародавніх осетинів військова дружина та зграя вовків мали одну назву. Перед посвятою у дорослі воїни, молодь певний час жила далеко від поселень «вовчим життям», тобто постійно воюючи та грабуючи ворогів.

Величезною подією у житті кожного юнака було посвячення у справжні воїни. Це відбувалося на початку зими під час Вовчих свят, коли вовчі зграї особливо активні й небезпечні для людей. В Україні вовчі свята припадають на день Святого Юра (9 грудня), який вважався покровителем вовків. На початку зими на небі горять сузір’я Великого та Малого псів. Зрозуміло, чому в різних індоєвропейських народів саме два вовки супроводжують богів війни. Уперше зображення двох священних вовків з’являється на кам’яних стелах північнопричорноморських степів 5000 р. т. (Сватове, Керносівка) (рис. ). Це є ще одним свідченням того, що індоєвропейська міфологічна традиція значною мірою сформувалася в українських степах.

За Рігведою, два пси, народжені священною собакою Індри Сарамою, супроводжують арійського бога Яму. (Прообраз двоголового пса Цербера, що охороняв вхід у царство мертвих Аїда давньогрецьких міфів). Два священні вовки Гері та Фрекі – постійний атрибут германського Одіна, а пізніше Святого Юра. Два вовки нібито бігли перед військом Чингізхана:

«Їде Тугарин-та Змієвич,

Попереду біжать-та два сірі вовки».

Саме у цей час юнака обв’язували бойовим поясом зі зброєю, і він ставав справжнім дорослим воїном-вовком. Ще донедавна селяни Данії вірили, що людина, яка надягає металевий пояс або ошийник, стає вовком.

Індоіранці 3000 р. т. посвячували юнаків у воїни саме у такий спосіб. Перехід хлопчика до стану дорослих чоловіків-воїнів розцінювався як його друге народження. За Тацитом, так само після навчання у вовчих чоловічих громадах посвячували у воїни свою молодь і стародавні германці І ст. н.е. У Європі обряд обв’язування юнака поясом з мечем був основою ритуалу висвячення у лицарі аж до пізнього середньовіччя.

В Україні бойовий пояс був відомий вже 5000 років тому. Разом із різноманітною зброєю він обов’язково присутній на кам’яних зображеннях індоєвропейських воїнів, що мешкали в українських степах 5000–3000 р. т. Наприклад, більшість кам’яних статуй кіммерійських воїнів, що жили у Надчорномор’ї близько 3000 р. т., являють собою кам’яний стовп з вибитим на ньому поясом із різноманітною зброєю.

У княжі часи воїн, чарівник-волхв чи просто чоловік обертався вовком, обв’язуючи себе священним поясом – наузом. Вовкулака повертав людську подобу, коли знімав цей обрядовий пояс. У повчанні проти поганства Кирила Туровського XII ст. читаємо: «Согреших, наузи в’язах на себе і к волхвам, к чародеям ходих…». На срібному браслеті XII ст. з Городища на Галичині зображено такого вовка-перевертня, обв’язаного орнаментованим поясом-наузом.

Такий обрядовий пояс згадується в українському фольклорі. За переказами, чоловіка перетворюють на вовка, обв’язавши заговореним перевеслом, ликом чи ременем. Якщо цю пов’язку зняти, вовк знову стане людиною. Під вовчою шкірою вбитого вовкулаки нібито знаходили шкіряний пояс.

Бойовий пояс праіндоєвропейців зберігся до наших часів у традиційному одязі корінних мешканців Карпат – гуцулів. Це черес – широкий шкіряний чоловічий пояс, багато оздоблений металом, тисненням, пристосований для носіння топірця, ножа, кресала, люльки, грошей тощо. Як відомо, гуцульський юнак ставав справжнім леґенем, коли батько дарував йому черес. Бронзові бойові пояси, що нагадують гуцульські череси, з‘явилися в Карпатах більше 3 тис. р. тому.

Отже, у багатьох індоєвропейських народів простежується міфологічний комплекс вовкулаки. Це воїн-дружинник, що часом обертається вовком, чаклун, звичайна зброя його не бере – лише срібна чи осиковий кілок. Вовкулака носить бойовий пояс, п’є перед боєм наркотичну рідину. Саме ці воїни-вовки первісних індоєвропейців стали підґрунтям багатого вовчого фольклору народів Європи та Центральної Азії. Під час великого розселення індоєвропейських племен з Надчорномор‘я у ІV-ІІ тис. до н.е. традиція вовчих союзів була рознесена на величезних обширах від Атлантики до Індії. Певні аналогії цьому комплексу бачимо у фольклорному образі українського козака-характерника.