Економіка

  ▪   Майкл Кугельман

Світова гонитва за сільгоспземлями

В останні десять років зросло світове населення, а з ним і міжнародний рух капіталу; рівень врожайності став стабільним, країни-імпортери продовольчих товарів та приватні інвестори намагаються подбати про сільгоспугіддя за кордоном. Бідні країни користаються з цього, але їхнє населення ризикує втратою власної спадщини, не кажучи про продовольче джерело.

За даними міжнародного об’єднання «Оксфам», за останні 10 років у світі було продано або передано в оренду стільки квадратних кілометрів землі, що вкупі сягають площі Великої Британії у восьмикратному розмірі. На півночі Мозамбіку бразильсько-японська компанія планує обробляти для сільгоспекспорту більше 87 тис. квадратних кілометрів – що майже дорівнює території штатів Пенсильванія і Нью-Джерсі разом узятих. 2009 року Малі передало в оренду близько 623 квадратних кілометрів землі лівійській компанії, не спитавши думки місцевих громад, які тривалий час користувалися цими наділами. Філіппінська влада з таким ентузіазмом просуває сільськогосподарський бізнес, що дозволяє іноземцям реєструвати спільні з місцевими інвесторами компанії як державні корпорації.

Розвиток світового сільськогосподарського бізнесу примножив дестабілізаційні наслідки масштабних захоплень землі. Інвестори зазвичай обіцяють робочі місця для місцевого населення і кажуть, що сучасні сільськогосподарські технології забезпечать кращий рівень врожайності і вдосконалять продовольчу безпеку.

Читайте також: Чорноземи наказано притримати. Кому вигідне продовження мораторію на продаж сільгоспземель?

Однак на практиці все інакше. Наприклад, як повідомляє «The Economist», швейцарська компанія обіцяла місцевим фермерам 2 тис. нових робочих місць, коли на 50 років орендувала близько 248 квадратних кілометрів в Макені (Сьєрра-Леоне) під вирощування культур для біопалива; та за перші три роки з’явилося лише 50 робочих місць.

Річ у тім, що чимало інвесторів використовують власну робочу силу замість місцевої, мало хто готовий ділитися технологіями і досвідом. Крім того, десь дві третини іноземних інвесторів у країнах, що розвиваються, прагнуть продавати свій урожай за кордоном. Часом такий експорт навіть не призначений для людського споживання. 2008 року в Судані Об’єднані Арабські Емірати вирощували сорго – основа суданського раціону – на корм для своїх верблюдів.

Більша частина цікавих для інвесторів земель – це територія країн, схильних до конфліктів. Одна з наймасштабніших угод – купівля групою інвесторів на чолі з «Saudi Binladin Group» приблизно 7403 квадратних кілометрів землі в Індонезії – була відкладена через заворушення в провінції Папуа.

Законодавча непевність створює ґрунт для потенційних конфліктів. Нерідко брак реєстрації земель та офіційних назв полегшує справу для інвесторів, до того ж за підтримки місцевої влади, що роздає землі, від яких тривалий час залежали місцеві громади, хоч і не могли підтвердити офіційне володіння. Близько 500 млн. мешканців Африки на південь від Сахари живуть за рахунок таких земель у комунальній власності, і продаж земельних ділянок може мати для них згубні наслідки, так само як у Малі. У таких випадках люди втрачають доступ до джерела харчування, засоби до існування, і в результаті цілі громади змушені полишати домівки.

Недивно, що продажі земель викликають протести, а потім – репресії. Торік у Камбоджі, де 55% сільськогосподарських угідь придбали місцеві та іноземні сільгосппідприємства, з вини влади було вбито активіста, журналіста і дівчинку-підлітка під загрозою виселення; інші активісти потрапили у в’язницю, а політично активні буддистські монахи зазнали гонінь.

Звісно, бізнесмени сотні років інвестували у розвиток сільського господарства: давні римляни купували землі в Північній Африці, а сто років тому американські фруктові компанії займалися плантаціями в Центральній Америці. Але нині трансакції набагато масштабніші. Близько 200 приватних інвестиційних компаній мають отримати майже 30 млрд. дол. приватного капіталу, інвестованого до 2015 року.

Деякі перекупники стають власниками цінних земель і не оброблюють їх. У багатьох традиційних суспільствах це сприймається як наруга, порушення головного призначення землі. Такого роду капіталістичне недбальство може спровокувати запеклі бої за землю, яку інвестори вважають незаселеною, а місцеві громади плекають як джерело харчування, води і ліків або шанують як місце поховання пращурів.

Головні двигуни світової гонки за сільгоспземлі – зростання населення, попит на продукти харчування і енергію, нестабільні ціни на сировину, дефіцит землі і води – найближчим часом нікуди не подінуться. Так само як і природні катаклізми та інші наслідки зміни клімату для природних ресурсів.

Теоретично уряди країн могли б обмежити кількість земель, дозволених для продажу іноземцям, або вимагати від інвесторів продавати якийсь мінімум врожаю на місцевих ринках. Аргентина і Бразилія заявили про запровадження заходів для обмеження або заборони на нові земельні поступки. Але інвестори використовують власні статки та владу своїх країн, щоб знехтувати законодавчими нормами.   

Влада сільськогосподарських країн повинна подбати про належну реєстрацію земель та гарантії для своїх громадян, щоб запобігти їх виселенню. Світовий банк та інші міжнародні інституції повинні слідкувати за тим, щоб їхні проекти розвитку не передбачали експлуатаційних практик.

Звісно, це буде складно, адже в стількох країнах влада просякнута корупцією і ставить вигідні земельні угоди вище за потреби населення. Камбоджа, Лаос і Судан – де укладається чимало транснаціональних договорів – входять у двадцятку найбільш корумпованих країн, за рейтингом «Transparency International».

«Купуйте землю, вони вже не займаються нею», – фразу, яку приписують Марку Твену, нині якось занадто активно використовують як напучування.

© The New York Times  

Про автора: Майкл Кугельман – старший співробітник програми Міжнародного центру підтримки науковців імені Вудро Вілсона, співредактор книги «The Global Farms Race: Land Grabs, Agricultural Investment, and the Scramble for Food Security» (Світові перегони ферм: захоплення землі, сільськогосподарські інвестиції і боротьба за харчову безпеку).