Економіка

  ▪   Тиждень

Олександр Мирний: «Коли люди починають боятися того, що відбувається, вони втікають у валюту»

Є дві проблеми: зовнішня і внутрішня. У нас справді фактично немає іноземних інвестицій. Відсутня довіра іноземців до нас як до держави і як до суспільства. Ми не здатні наразі переконати зовнішніх партнерів у тому, що з нами можна мати справу. І відповідно не в змозі залучити великий фінансовий ресурс із Заходу.
Матеріал друкованого видання
№ 6 (274)
від 7 лютого, 2013

Натомість маємо кредитні гроші, взяті під дуже високі відсотки і дуже короткі. Жити в кредит країні з кожним днем стає дедалі важче. Це що стосується зовнішнього аспекту.

Що стосується внутрішніх ресурсів, монополізації, то я цілком згоден із паном Пишним. До-речі, «Свобода» зареєструвала в парламенті законопроект щодо ліквідації штучних монополій. Але є ще одна проблема – корупція. Гроші у вигляді хабарів не вкладаються в економіку. Їх конвертують у валюту і намагаються звідси вивезти. Система, яка продукує корупцію, зацікавлена в тому, щоб економіка не працювала, щоб не було прозорих правил гри. Бо якщо вони є, якщо економіка працює, то немає місця для корупційної складової, а чиновник справно виконує свої функції.

Ще один аспект: чи зацікавлений великий капітал у девальвації гривні? Однозначно так. Адже кожна людина, яка має активи в понад мільярд доларів в Україні, заробляє ці гроші або на експорті, або на «розпилюванні» бюджету, але аж ніяк не на внутрішньому ринку. Я не бачу серед українських мільярдерів жодного, хто отримував би великі прибутки на внутрішньому ринку. За винятком аграрного сектору, але там дуже специфічні гроші – у нас мільярдерами в цій галузі стали лише ті, хто мав необмежений доступ до бюджетних коштів.

У нас дуже погано розвинений внутрішній ринок. 2012-го було зафіксовано дефляцію. Про що це свідчить? Про те, що катастрофічно знижується купіве­ль­­на спроможність громадян, що люди не можуть собі дозволити цього року купити більше, аніж торік. Відповідно навіть за того убогого обсягу виробництва, який ми маємо, з’ясовуєть­­ся, що товарів більше, аніж ринок може спожити. У результаті й ціни на товари падають. Що це тягне за собою? Скорочення робочих місць, зарплат, а відтак і прагнення населення заощадити на всьому, на чому тільки можна. А далі ланцюжок замикається. Коли люди починають боятися того, що відбувається, вони втікають у валюту.

За таких умов необхідно зробити так, щоб гроші, які є в населення і сягають, за деякими підрахунками, $100–200 млрд, повернулися в банківську систему і почали працювати на економіку. Але коли Арбузов ініціює податок з продажу валюти 15%, громадяни отримують сигнал, що в країні критична ситуація, що це робиться лише для того, щоб населення з переляку понесло свою валюту здавати в банки. Тобто людям зрозуміло, що з ними розмовляють із позиції сили? Ми маємо зачароване коло: одні бояться, а інші намагаються ще більше налякати.

Тому, якщо ми як опозиція хочемо змінити правила гри в нашій країні, треба робити це тільки в один спосіб: усувається нинішня влада і на її місце приходить абсолютно інша. Бо роками повторюється одне й те саме: абсолютна некомпетентність, агресивна поведінка керівництва щодо населення, небажання чути суспільство, невміння спілкуватися з ним, відкидання правильних ідей лише тому, що їх висуває опозиція.

Я вже згадував поданий нами законопроект про скасування штучних монополій. Внесли також документ про скасування так званої пенсійної реформи та про те, що мінімальна і максимальна пенсії не можуть різнитися більше ніж уп’ятеро. Але то не реформи. Це спроби зупинити те, що зроблено, а ми мусимо чітко показати суспільству, куди його кличемо. Наприклад, повинні у правильний спосіб залучати інвестиції в нашу країну. Оскільки, якщо маємо розвинений внутрішній ринок, то таким чином даємо людям змогу накопичувати і віддавати валюту, яку вони тримають на чорний день. Проте, не залучивши зовнішніх інвестицій, ми не отримуємо валюту, яка нам потрібна, негайно. А це можна забезпечити за допомогою певних законів. Приміром, поставити всіх імпортерів сільськогосподарської техніки перед фактом, що через п’ять років закриваємо наш ринок, але при цьому створюємо сприятливі умови для її виробництва у нас.

Якщо ми тільки критикуватимемо, врешті-решт нічого не зміниться. І суспільство повинно бачити різницю між нами й тими, хто керує. Інакше ми як опозиція не маємо права закликати до змін, оскільки для нього нічим не відрізнятимемося від влади.