Економіка

  ▪   Валерія Бурлакова
  ▪   Київ – Львів – Полтава – Донецьк

Через брак грошей, стереотипи та банальну лінь українці не подорожують навіть Україною

Радянський термін «невиїзний», здавалося б, мав уже давно канути в минуле. Не випускають з країни хіба що боржників і тих, хто має проблеми з законом чи документами. Ще простіше подорожувати власною країною – які тут перепони?
Матеріал друкованого видання
№ 32 (249)
від 9 серпня, 2012

Однак соціологічні дані свідчать, що 77% українців ніколи не були за кордоном. Цей показник легко пояснюється не тільки браком грошей у населення – Україна посіла «почесне» 110-те місце в минулорічному рейтингу свободи подорожей, який враховує, скільки країн громадяни певної держави можуть відвідати без віз або за спрощеною процедурою. Водночас 36% українців ніколи не були за межами власного регіону, як видно з дослідження Київського міжнародного інституту соціології та Інституту прав людини і запобігання екстремізму та ксенофобії. Саме тому уявлення жителів різних регіонів про решту країни рясніють страхами й стереотипами. Фахівці ж переконані, що сповненою міфів та упереджень свідомістю легко маніпулювати, зокрема з політичною метою. Тиждень відвідав кілька регіонів, щоб дізнатися, що заважає нашим співвітчизникам бути мобільними.

Межі сприйняття

Зимна Вода у Пустомитівському районі Львівської області – друге за кількістю населення село в Україні, в якому живуть понад 10 тис. осіб. «Будь гідним!» – закликають селян червоні папірці на стовпах, запрошуючи на народне віче на захист української. На шинах біля дитячого майданчика, що розташувався просто в полі, палять троє чоловіків. Усі вони мають досвід праці за кордоном.

«У нас менталітет зовсім інший, бо ми ж до Європи ближче! – розмірковує Богдан. – Бачите, які в нас хати гарненькі? Це тому, що люди тут вміють працювати. Їдемо, заробляємо собі, привозимо, будуємося і живемо. А ось на Сході, крім шахт, нічого немає». Сам Богдан там не був ніколи та й не вбачає потреби – поєднує питання особистого пересування країною з політикою, мовляв, куди країна, туди й ми: «Нащо нам на Схід? Нам треба до Європи йти».

Однак один із співрозмовників, Роман, якось був у Дніпропетровську: «Мій дід потрапив під сталінські репресії, а потім йому заборонили виїжджати з Дніпропетровська, то ми їздили до нього». Захід, на думку пана Романа, живе трошки багатше, та й жителі привітніші: «Там як поч­неш розмовляти українсь­кою – то ти вже «бандера». Так і ми їх москалями називаємо, але то нічого страшного. Вони ж москалі і є»…

Сива пані Ольга чекає на когось біля сільського магазину. Вона не з самої Зимної Води, а з села неподалік. «Як називається? А нащо це? – сміється. – Всі села однакові». Жінка так само переконана, що на сході країни живеться гірше: «Донька моя була там. Каже: «Мамо, яка там біднота! Така біднота жахлива». У нас, щоправда, теж не дуже легко. Не до подорожей. Роботи немає. Працювати в селі можна хіба що в школі чи магазині, в якому платять «мінімалку». Люди виживають, бо їдуть кудись за кордон…»

Біля автобусної зупинки – невеличкий ринок, на якому селяни розпродують власні речі. «Беру щось вдома й тягну сюди, – розповідає пані Валенти­­на. – Чоловік помер. Оце я мушу собі назбирати на зиму, щоб за опалення сплатити. Куди мені ще їхати за таких умов? Коли я вже відпочиватиму? Все тягну, тягну і не можу назбирати грошей, щоб узимку від холоду не померти. А за кордоном пенсіонери можуть кудись поїхати, відпочити». Вона ніколи не бачила моря.

«Усі ми однакові, незалежно від регіону, – переконаний львів’янин Марко, який має двоюрідних братів у далекому Краматорську. – Хіба що ми тут розмовляємо українською, а вони там – російською. Вони [брати] колись прожили у нас деякий час, як я ще малий був. Ходили з нами до школи. Десь за місяць вже вільно говорили українською. Але згодом поїхали і мову забули…»

Є з чим порівнювати

У селі Жуки на Полтавщині офіційно мешкають 1027 осіб. Дорогою до села вздовж траси тягнуться поля соняшників. Біля дерев’яного паркану будинку стоїть чоловік на ім’я Віталій   у брудному піджаку та червоній сорочці. «Немає тут нічого, – описує він рідний регіон, – ані промисловості, ані туризму, ані роботи». Єдиний син Віталія поїхав із села на заробітки. Куди – чоловік не знає: «І де він дівся? Хоч би живий був».

На кожному другому будинку в Жуках – напис «Продається». На автобусній зупинці біля магазину реклама «дешевого відпочинку біля моря» та сумнівна пропозиція «найкращої роботи в Полтаві» із зарплатнею 3 000 грн. Поруч – довжелезний список селян, які, цитуємо: «несуть повну відповідальність за затримку впровадження проекту ООН, у відсутності належного тиску води в системі водопостачання і які, напевно, такі бідні, що за півроку, до цього часу не можуть сплатити 50 гривень обов’яз­кового внеску». Автобусом із Жуків до Полтави їде немолода жінка із яскравою пластиковою сумкою, на якій численні зображення африканських тварин і напис «See the world» – «Побачити світ».

«Усе ж таки гарне в нас село!», – захоплено оглядає панораму приватного сектору рідної Полтави Максим. 26-річний хлопець мріє про Німеччину, Монако та Ірландію. Водночас навіть мандрівка до Києва для нього – вже серйозні фінансові витрати. Та все одно Україною подорожує. Немобільність українців, зокрема полтавчан, пояснює не тільки економічними причинами, а й «селянським корінням» мешканців: «Міська культура в Полтаві не сформувалася. Люди не люблять місто, в якому живуть, воно нав’язане їм обставинами. Маю знайому тут – вона ніби міська дівчина, працює редакторкою газети, закінчує аспірантуру. Але з нею все, як у тому анекдоті: «Дівчино, а що ви робите на вихідних?» – «Додому їду». Для неї «додому» – це до Комсомольська. Її важко витягнути кудись навіть у Полтаві погуляти. Тим паче з області».

На думку ж Максима, подорожувати – надзвичайно важливо. «Якщо людина мало де була – вона не може уявити собі, що десь життя інше. Якщо ти не бачив світу – це сприяє зашуганості, депресивності, невмінню цінувати те, що маєш. Бо зовсім немає з чим порівнювати!» Сам він може порівняти рідну Полтаву зі столицею, де прожив чотири роки: «У столиці ти постійно у якомусь двіжняку, почуваєшся більш живим. Там робота є. А тут я офіційно безробітний вже понад три роки. Але в Полтаві – рідні стіни, знайомі з дитинства місця. Це місто, в якому я почуваюсь своїм». Тягнуло хлопця й до Львова, на відміну від півдня та сходу: «Я намагаюсь не їздити до регіонів, які мене не цікавлять. Крим, щоправда, цікавить, але поки що то грошей немає, то компанії. Я бачив фото – там є дуже кльові місця! Природа гарна – і гори, і море. А якийсь Луганськ – ну нащо мені туди? Чи має це місто туристичну цінність? Самі ж луганчани кажуть, що ні. Степ, елеватор… Голяк!»

Мистецтво перебільшення

«Power & beauty» – «Сила та краса» – гасло міста до Євро-2012, написане мало не на кожному стовпі в Донецьку. Про блиск і вбогість тут не пишуть нічого, бо це речі очевидні. Сучасна будівля залізничного вокзалу справді вражає. Однак уже неподалік – автостанція, з якої до сіл старими брудними бусами роз'їжджаються чимало людей. Людмила Василівна – в хустці та з купою пакетів – чекає на автобус до села Тоненького Ясинуватського району, який ходить раз на кілька годин. Мешкають у населеному пункті близько 300 осіб, із водопостачання мають лише криниці. «Для меня Донецк – это уже путешествие. 18 километров ехать! И проезд очень дорогой», – каже жінка.

Ще за радянських часів Людмила Василівна з чоловіком відпочивали в санаторії в Одесі. Море жінка згадує з усмішкою. Але вона, відповідно, ніколи не бачила гір. «А где мы их можем увидеть? В Швейцарии? Или, может, на Западной Украине? – приєднується до розмови Наталія Іванівна, яка сидить поруч на лавці. – Когда-то в начале 1990-х мне предлагали переехать во Львов, знакомый хорошую работу обещал. Правда, сказал: ты можешь приехать, тем более фамилия у тебя украинская, но когда увидят, что ты «русская» – возненавидят. Так я и не поехала. Может, и горы в тех краях красивые, и Львов… Но люди – злые».

Її уявлення про захід України поділяє Олександр Олександрович – немолодий чоловік у бейс­болці, який сидить просто на сходах біля автостанції, чухаючи за вухом вуличного собаку: «Во­обще-то я родился в деревне в Брянской области. В 1968 году перехал в Донецк, и с тех пор никуда не выезжал. Все время работал. А сейчас возраст уже не тот – 70 лет».

Пенсіонер довго не хоче розповідати, якими йому видаються інші регіони України. «Я же там не был», – повторює. Але згодом ділиться: «Знаю, например, что во Львове люди не ахти. Если ты не местный и спросишь у них что-то – они тебе даже улицу не покажут. Злые». У Донецьку, запевняє, все інакше.

До молодого донеччанина Олега звертаюсь державною мовою, він відповідає нею ж. «Я не відрицаю… Не отріцаю… Ну як це буде? Не заперечую!» – розгуб­лено усміхається. Ми сидимо на лавці в центрі міста й розмовляємо українською. Повз нас проходить бабуся: «Ну, молодежь, как вам Донецк?» – «Нормально», – відповідає Олег. 31-річний хлопець був у багатьох країнах світу. Із захопленням говорить про те, яке смачне пиво в Німеччині, яке незвичне в Англії, а яке просто найсмачніше в його рідному місті. Подорожує й Україною. Любить Тернопіль, де має близького друга. Дуже вподобав Азовське море, Чорне ж вважає брудним. Хоче відвідати Львів, як буде нагода: «Там є мережа ресторанів – зокрема, «Криївка», про яку всі чули». Проблему в поїздках на захід країни вбачає лише одну – соромиться там розмовляти українською: «Мені здається, що моя українська смішно звучатиме, якось незручно. У Тернополі виключно російською розмовляв. Здається, іноді на мене дивились скоса».

Стереотипи про Донецьк вважає перебільшеними: «Нормаль­­не у нас ставлення до української мови. До власної країни теж! Я знаю: і тут, і в Одесі, наприклад, є ідіоти, які із пафосом удають, що не розуміють української. Але ж вони ідіоти!» Серед причин, які змушують українців сидіти вдо­­ма, називає ще одну – лінь.

Донецький таксист Сергій просить за доставку на вокзал стільки ж, скільки коштує квиток на потяг до столиці. Тож принаймні гроші на поїздку до Києва має. Дорогою розповідає: там, біля станції метро «Дарниця», мешкає його рідна сестра. Однак чоловік ніяк не може до неї завітати. У столиці не був ніколи. «Зберіться ж нарешті, лише ніч їхати», – усміхаюсь я. «Та треба, – зітхає водій. – Я вже 15 років Оленку не бачив. 15 років збираюсь до Києва…»

Ґрунт для маніпуляцій

Останні «покращення» влади роб­лять українців ще менш мобільними: транспортні послуги штучно дорожчають; логістика подорожей країною погіршується внаслідок закриття зручних залізничних маршрутів та скасування зупинок у низці населених пунктів; плани ускладнити життя автоперевізникам неодмінно призведуть до подорожчання їхніх послуг тощо. Хоча вживаються такі заходи зазвичай із меркантильних мотивів тих наближених до керівництва держави осіб, які прагнуть перерозподілу ринку транспортних послуг під себе та підвищення його рентабельності, проте важко позбутися відчуття, що є в цьому й інший інтерес.

Немобільність громадян робить їх особливо вразливими до маніпуляцій, зокрема й з боку влади, консервує стереотипи, ускладнює адаптацію до нових трендів, що розвиваються в тій чи іншій сфері життя, а відтак призводить до маргіналізації та люмпенізації населення. Людина, яка ніколи не була в успішніших країнах чи місцевостях, менш схильна шукати шляхів змінити своє життя на краще, зорієнтована на рутину виживання, схильна терпіти жалюгідні умови свого економічного існування або традиційну зневагу з боку чиновників. І сприймає це як належне, натомість винних у такому становищі можуть призначати ті, хто маніпулює її свідомістю за допомогою обмеженого кола доступних для неї ЗМІ. Тож більшість нинішніх режимів у світі всілякими способами максимально обмежують пересування своїх громадян, а деякі й зовсім закривають для них кордон (Північна Корея, Іран, Сирія тощо).

З огляду на невелику частку людей, які займаються активним пошуком альтернативної інформації, більшість жителів тих чи інших регіонів перетворюються на мешканців паралельної реальності, коли їхнє світобачення формується тільки на основі місцевих реалій. Такий стан справ ускладнює процеси національної консолідації українців, створює поживний ґрунт для спекуляцій на міжрегіональних відмінностях, провокування пошуку ворога в інших куточках країни та відвернення уваги від зловживань «своїх по нутру» (як свого часу висловився, виступаючи перед виборцями Луганщини, голова фракції Партії регіонів Олександр Єфремов) політиків та чиновників. Адже вони хоч і зло, але цілком зрозуміле, а відтак і звичне, а отже, не таке страшне, як щось невідоме й демонізоване «чуже».