Економіка

  ▪   Володимир Лановий

Капітальні виклики: українська економіка приречена на кризи

Трійка найбільших металургійних компаній України («Метінвест холдинг», «Інтерпайп» та Ferrexpo) протягом п’яти років мають намір інвестувати $8 млрд (сукупно) в переоснащення підприємств. У середині вересня прем’єр-міністр Микола Азаров дійшов несподіваного для багатьох висновку: реалізація норм Податкового кодексу вивільнить бізнесу в 2012 році додатковий інвестиційний ресурс – аж… 47 млрд грн. Такі переможні реляції не новина в інформаційному просторі. Однак вони слабко співвідносяться з реальністю.
Матеріал друкованого видання
№ 39 (204)
від 22 вересня, 2011

Очікування українцями економічного підйому можуть бути виправдані тільки через модернізацію виробничого капіталу, що потребує потужних та ефективних інвестицій у засоби праці. Наша країна (на відміну від інших малорозвинених) має непогану систему підготовки кадрів, але людські здібності залишаються непотрібними без сучасного технологічного озброєння: праця є непродуктивною, а більшість завзятих до роботи шукає і здобуває її за кордоном. Безглуздіше національне господарство важко уявити. 

 
 
40 років кризи
 
Вітчизняний виробничий капітал формувався перед Жовтневою революцією (частково), протягом 70 років утопічного соціалізму (переважно), зокрема й на базі німецької техніки та обладнання після Другої світової війни. Основні фонди багатьох підприємств не модернізували протягом десятиліть від початку експлуатації. Національне господарство України тривала криза накрила не 2008-го, а близько 40 років тому. Перебуваючи в загальнотехнологічному проваллі, економіка не може не потрапляти в середньострокові диспропорції капіталу та короткотривалі кризи на товарних ринках. Отже, завданням є заміна домінуючих рудиментних технологій індустріальної епохи на сучасні високотехнологічні (від автоматизованих виробничих комплексів до новітніх об’єктів інфраструктури, сервісу й управління). Задля цього потрібні насичені інвестиції в основний капітал, а також в інфраструктуру.
 
Інвестиційна посуха 
 
233 млрд грн сукупних інвестицій (включаючи закордонні) – найбільше, на що спромоглася система продукування капіталовкладень в Україні. Цей показник датується 2008 роком і щодо ВВП держави становить 24,6%. На початку глобальної фінансової кризи вкладення зменшилися до 151,8 млрд грн (у 2009-му 16,6% ВВП). У 2010-му ситуація була ще тривожнішою: 130 млрд грн за рік (11,4% ВВП). І це при тому, що за розміром ВВП на душу населення Україна перебуває на останньому місці в Європі. Тобто навіть з урахуванням того, що виробництво валового продукту в нас є відносно найнижчим, лише мізерний його обсяг інвестується. Для порівняння: у ЄС діє обов’язкова вимога до країн-членів вкладати в капітал мінімум 30% національного ВВП. З огляду на те що величина останнього в розрахунку на душу населення у середньому вдесятеро більша, ніж в Україні, виходить, що вітчизняні щорічні капіталовкладення (на одного мешканця) фактично в 30 разів менші. І це відношення до економік, які не є такими безнадійно технологічно відсталими, як українська. Ще одне порівняння – Китай: у країні (за виробничо-технологічним рівнем ще 10–15 років тому була схожа на нашу) щорічне інвестування – 40–46% ВВП. 
Отже, можна сказати, що в Україні акумулюються нікчемні за обсягами фонди капіталовкладень. Чи достатні вони для потреб оновлення і модернізації? Якщо співвіднести суми інвестицій із вартістю національного основного капіталу, то отримаємо: 6,0% у 2008 році, 3,9% – у 2009-му, лише 3,1% – у 2010-му. За таких темпів інвестування для простої заміни наявних капітальних засобів усіх видів – без розширення та якісного поліпшення бази виробництва – потрібно 20–30 років... У цьому контексті глузуванням видаються плани з поліпшення інвестиційної привабливості України, для реалізації яких, за підрахунками уряду, потрібно $1 трлн. Абсолютно незрозуміло, звідки ж візьмуться ці гроші?
 
Від джерел до джерел
 
Розмір інвестицій насамперед залежить від прибутковості капіталу. Оскільки технологічна відсталість і випуск конкурентоспроможної продукції несумісні, підприємства не здатні максимізувати доходи та прибутки. Окрім того, наявна в Україні система мотивації комерційної діяльності не спонукає до розвитку – багатьом простіше паразитувати під належним корупційним прикриттям. 
 
А загалом власники фінансових накопичень не зацікавлені вкладати свої гроші в економіку. Це, до речі, стосується не лише олігархів, а й усіх громадян: активні інвестиції українців не перевищують 1% сукупних доходів (які, своєю чергою, становлять близько 90% ВВП країни). Але ж водночас потрібно усвідомлювати, що капіталізація індивідуальних прибутків можлива лише за умови фінансово-грошової стабільності (коли капіталовкладення не знецінюються зростанням цін і втратою вартості нацвалютою). Крім того, незацікавленість в інвестуванні зумовлена політико-правовими проблемами бізнесу, який і далі діє у ворожому бюрократично-рейдерському оточенні, позбавлений чесного судочинства.
 
 
Ресурсне шкідництво  
 
Якість інвестиційного механізму визначається спроможністю спрямовувати потоки капіталу в галузі найвищої прибутковості. Зазначимо, що середнє по економіці значення співвідношення приросту прибутку й обсягів інвестицій у докризовому 2007-му становило 31,5 коп./грн, у 2008-му впало до від’ємного значення -54,5 коп./грн (внаслідок зменшення прибутку), а в 2010-му зросло до 44,6 коп./грн.
 
До кризи найвищий приріст прибутку на 1 грн інвестицій був у фінансовому бізнесі (262 коп.), операціях з нерухомістю (65,2 коп.), сільському господарстві (51,4 коп.) і торгівлі (36,5 коп.). Без особливих втрат пережила фінансовий розлад банківська система (яка у 2008–2009 роках призупинила видачу позик реальному сектору), але отримала широкі можливості для бізнесу на державних облігаціях і валютних спекуляціях. Не дивно, що співвідношення приросту прибутків та обсягів інвестицій збільшилося у фінансовому секторі 2010-го майже втричі – до 660 коп./грн. Іншими галузями-лідерами того ж року стали промисловість (63,2 коп./грн) і торгівля та ремонт (37,5 коп./грн).
 
Як розподілялися капіталовкладення між секторами? У 2007-му найбільшими були інвестиції в промисловість – 34,1% загального обсягу, в операції з нерухомістю – 20,9%, транспорт і зв’язок – 16,8%. Капітальний внесок у найприбутковіші галузі був мінімальним: у банківську систему – 2,2%, у сільське господарство – 5,3%. Тільки операції з нерухомістю приваблювали інвесторів – 20,9% загального обсягу капіталовкладень.
 
З початком глобальної фінансової кризи лідерами з поглинання національних капіталовкладень стали промисловість (понад 37% усіх інвестицій), операції з нерухомістю (21,9%) і транспорт та зв’язок (16,9%). З них лише промисловість мала приріст прибутків, вищий за середній. Вкладення в найпривабливіші сектори – фінансово-банківський та торгівлю – чи не на останніх позиціях: 1,5% і 1,2% усіх інвестицій.
 
Таким чином, маємо невідповідність розподілу інвестицій важливому критерію – прибутковості. Також є високою інерція фінансових потоків, які здебільшого орієнтовані на поповнення основних фондів застарілих господарських комплексів (промисловість, транспорт та зв’язок) із низькою віддачею. Міцними залишаються й перешкоди міжгалузевому перепливу капіталів (наприклад, у фінанси, сільське господарство, комунальні послуги, телекомунікації тощо), високими – бар’єри входження у бізнес. Типовий приклад – банківський сектор: не всім охочим увійти до касти обраних видають ліцензії; не треба вкладати гроші (прибутки робляться чужим коштом); в українських реаліях практично відсутній вільний рух капіталів (зокрема, шляхом відкритого продажу акцій фінустанов). Те саме можна сказати й про інші привабливі галузі. 
Консервативність перерозподілу фінансових капіталів (надто велика їхня частина зосереджується в малоприбуткових галузях) істотно знижує рівень загального співвідношення приріст прибутків/обсяг інвестицій. Отже, за певного обсягу останніх прибутків утворюється відносно менше. І що менше отримуємо прибутків від перерозподілу, то відносно менше інвестицій формується для наступного ділового циклу. І так далі з пониженням коефіцієнта. 
 
Причини неефективності 
 
Першопричиною неефективності розподілу фінансових інвестицій є неринкове походження їхньої основної частини. Неринкові джерела (власні кошти підприємств та організацій, державний і місцевий бюджети) у 2007 році давали 2/3 всього потоку капіталу. Зазвичай власні господарські накопичення використовують самі компанії просто для заміни зношених елементів основного капіталу, що жодним чином не сприяє оновленню галузей і технологій. 
 
Бюджетні капіталовкладення взагалі розпорошують між майже всіма галузями національного господарства (від соціальної інфраструктури до вугільних підприємств і банківських установ). Проте очікувати ефективності цих вкладень не можна за визначенням, оскільки чиновники, вибираючи проекти, не керуються критерієм прибутковості. В останні роки спостерігається безсоромне викидання на вітер бюджетних інвестицій: під час погашення боргів збанкрутілих банків, виконання зобов’язань НАК «Нафтогаз України», навіть без погодження витрат із парламентом… Водночас левова частка ринкових інвестицій (банківські кредити, кошти населення, приватних фондів тощо) спрямовуються не так у виробничі, як у посередницькі галузі… А недостатність капіталів ринкового походження зумовлена передусім утробним рівнем розвитку грошово-кредитного та фондового ринків.  
 
У пісок
 
Принциповою особливістю так званої інноваційно-інвестиційної моделі нової влади стала максимальна централізація фінансових капіталів у руках держави з метою ескалації будівництва великих інфраструктурних об’єктів. Для такої централізації держава витягує до скарбниці засоби з інвестиційних джерел у необмежених обсягах:
 
– національна банківська система передала до бюджету для фінансування його дефіциту й покриття збитків держустанов 82% усіх нових заощаджень: 66,7 млрд грн за 2010-й;
 
– іноземний фінансовий капітал переорієнтувався на купівлю держоблігацій: на міжнародних і внутрішньому ринках (плюс пряме кредитування бюджету) уряд запозичив у 2010-му 68,5 млрд грн;
 
– чимало господарських організацій змушені платити податки авансом;
 
– зобов’язання перед суб’єктами господарювання (повернення ПДВ, дотації тощо) уряд виконує частково і не завжди вчасно.
 
Цей перелік заходів можна продовжувати, але загалом централізація ресурсів у 2010-му становила приблизно 150–155 млрд грн. Однак втрати реальної економіки від цього складно уявити… І орієнтація державних інвестиційних потоків на будівництво інфраструктурних об’єктів не компенсує їх. Адже потрібно розуміти, що ці державні накопичення є результатом не шалених бюджетних доходів, а, навпаки, безпрецедентних запозичень за надзвичайного дефіциту урядового кошторису. Але ж навіщо вкладати кредити в неприбуткові об’єкти, якими зазвичай є інфраструктурні споруди (мости, автомобільні й залізничні шляхи та переїзди, аеродроми, розв’язки на перехрестях, тунелі тощо)?.. Це все одно, що лити воду в пісок… Динамічні темпи будівництва доцільні за високої прибутковості економіки, а не за збитковості, за рахунок реальних накопичень, а не безнадійних боргів. Але й при цьому інфраструктурні об’єкти не можуть зводитися, випереджаючи капіталовкладення в прибуткові виробничі галузі!
 
Тим більше держава не має відбирати в приватного сектору фінансові фонди, що орієнтовані на продуктивне та прибуткове виробництво, і вкладати їх у пасиви. Особливо без публічного висвітлення та обговорення проектів, а в деяких випадках проведення опитування (плебісциту). Чиновники повинні не лише повідомляти громадян через ЗМІ, а й робити макети (з прив’язкою до місцевості) та виставляти в публічних місцях. Якщо й розбудовувати інфраструктуру, то на основі найкращих, найсучасніших, найтехнологічніших проектів. Адже ці споруди функціонуватимуть 50–100 років, і треба не соромитися того, що побудували. Прикладом можуть бути різні країни, ті самі Японія та Китай чи, скажімо, ОАЕ, де темпи приросту інвестицій є найвищими у світі й споруджують не тільки найкращі дороги, морські канали, затоки та острови, а загалом які завгодно об’єкти: транспортні, ландшафтні, енергетичні, готельні, торговельні, офісні, спортивні… В околицях Абу-Дабі започатковується найбільша у світі індустріальна зона «Халіфа» площею 417 км2, де розмістяться підприємства нафтохімії, металургії, біотехнологій, фармацевтики, електроніки, харчової промисловості, логістики тощо. Цікаво, що тамтешній уряд зводить для зони порти, дороги, інші комунікації, а кошторис становить лише $7,2 млрд. Що спостерігається в Україні? Будується Дарницький міст вартістю 9,5 млрд грн. Подейкують, що це найдорожчий міст у світі. 
 
 
ЧУЖИЙ ДОСВІД
Практика подолання економічних криз
На сучасному етапі розвитку людські спільноти спроможні долати економічні кризи і занепади власними силами й засобами. Це відбувалося й відбувається в різних країнах і Європи, і Америки, і Азії. Вихід з економічних криз пов’язаний зазвичай зі структурно-виробничим оновленням наявного суспільного капіталу. Особливо вражаючим є досвід Японії та Китаю – світових лідерів, які в різні часи після тривалого панування антиринкових режимів (відповідно феодально-імперської та комуністично-волюнтаристської монополій) змогли вивести свої економіки на належний рівень. Для того щоб запрацював механізм оновлення суспільного капіталу, їм довелося замінити командно-ієрархічні моделі економічного обороту на приватно-ринкові, вільні та конкурентні. Уряди цих країн послідовно провадили накопичувальну макроекономічну політику і сприяли зростанню капітальних інвестицій. Виведення застарілих підприємств з експлуатації та самооновлення капіталу відбувалося, зокрема, завдяки конкуренції в приватному секторі. Попри цілковиту депресію, у якій перебували економіки Японії (1940–1950-ті роки) та Китаю (1960–1970-ті), у надрах їхніх ринкових систем створювалися альтернативні наявним технології, виробництва, галузі, які, зрештою, і забезпечили надзвичайні темпи зростання. Саме в такі галузі спрямовувалися нові та вивільнені зі старих виробництв ресурси… Ці «східні дива» сталися на наших очах – господарські системи Японії та Китаю оновилися і реструктурувалися.
 
ВИСНОВКИ-ПРОПОЗИЦІЇ
Держава має бачити економічні реалії, а не просто піклуватися про імідж. Ресурси для економічного розвитку не варто підривати заради угамування чиїхось фінансових апетитів, приватні ініціативи доцільно не подавляти (податковим законодавством, наприклад), а підтримувати. Треба швидше зрозуміти складність і масштабність реорганізації-рекапіталізації, необхідних українській економіці. Як мінімум: 
– рішуче перейти до вільної конкурентно-ринкової моделі; 
– побудувати нові ринкові інвестиційний та інноваційний механізми, в основі яких – орієнтація на максимальну прибутковість і на громадян як головних інвесторів; 
– започаткувати накопичувальну макроекономічну модель та прогресивну публічну багатовекторну систему державного інвестування; 
– сприяти поліпшенню бізнес-клімату (правовий і митно-податковий режими, система дрібного інвестування тощо); 
– позбутися «чорних дірок» економіки, які поглинають суспільні кошти.
Такі мінімальні інституційні зміни можуть бути передумовою матеріального оновлення наявного виробництва, що можливе за збільшення щорічного інвестиційного потоку до 350–400 млрд грн через два-три роки. Саме ж оновлення потребуватиме щонайменше десятиліття. І це за сприятливої кон’юнктури на світових ринках. 
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.