Економіка

  ▪   В'ячеслав Дарпінянц

Хрематистика

Вартість грошей є знаряддям глобальних торговельних воєн і засобом маніпуляцій на мікрорівні
Матеріал друкованого видання
№ 38 (203)
від 15 вересня, 2011
Нещодавно голова МВФ Крістін Лаґард «відкрила» Америку: «Ми в новій небезпечній фазі. Ми ризикуємо зіткнутися з крахом крихкого пожвавлення економіки». Від початку серпня міжнародні фондові біржі лихоманить. Золото (яке дорожчає третій місяць поспіль на всіх торгових площадках світу) встановило історичний рекорд: у Нью-Йорку тройську унцію три тижні тому продавали за ціною понад $1910. І це, напевно, не межа. На базарах Києва не вщухає полеміка довкола питання стабільності долара США, а ціни на харчі вперто повзуть угору. Неприємно, але нічого не вдієш – загальносвітовий тренд. Хто досі не в курсі – обидві палати парламенту США і тамтешній президент Барак Обама ще півтора місяця тому підвищили ліміт держборгу на $2,4 трлн – до $14,3 трлн. Здавалося б, ну й що? Підвищити ліміт – навіть не вирубати гектар лісу, аби ці трильйони надрукувати. Наш уряд подеколи взагалі регулює розмір держборгу в ручному режимі – нікого не хвилює. Одначе ні, Білл Гросс, Воррен Баффет, Роберт Зеллік, інші небідно-впливові хлопці б’ють на сполох: мовляв, економічні перспективи невтішні. Агенція S&P лише на пункт, але вперше в історії (!) знизила кредитний рейтинг Штатів, означивши в аналітичному висновку, що нарощення держборгу вже неконтрольоване. Moody’s – не менш поважна агенція – рейтинг зберегла. На високому рівні та публічно постало питання: борг у $14,3 трлн – це багато чи ні? З одного боку, занадто: 2010-го номінальний ВВП США (умовно кажучи, вартість вироблених благ без урахування інфляційного чинника) становив $14,7 трлн. З іншого – американці можуть продукувати гроші нескінченно: кожна чергова емісія стимулюватиме не лише зростання цін, а й приріст ВВП. На папері, звісно ж, але Бен Бернанке заздалегідь попереджав: у разі ескалації кризи доведеться розкидати долари з вертольота – це голова ФРС США, між іншим…
 
 
Найнеприємніше в усій цій драматичній і, здається, нескінченій історії – істерія, яку вона породжує, нагнітає. Про «стан економіки» говорять у кулуарах і кабінетах влади, в офісах фірм та корпорацій, навколо теми розгортаються кухонно-транспортні баталії. Причому стосовно «стану» сумнівів не виникає – усім розповіли, і ми спостерігаємо: «криза». Хоча, якщо замислитися, ну чого непокоїтися?.. Чи є в когось у розпорядженні стільки зелених папірців, акцій або золота, щоби поринати увагою в усі ці розклади? На жаль, типовими є ситуації, коли, заздалегідь домовившись про факт «кризи», ми починаємо шукати винуватців того, що з економікою відбувається щось таке, що нас чомусь не влаштовує. Часто призначаємо винних: хтось із рідних (мало заробляє), із сусідів (порадив влізти в кредит, але не розповів, як повертати), з уряду (як завжди, погано працюють). Ключове слово «економіка» зникає з дискусійного поля передчасно, а заздалегідь визначена «криза» заповнює вакуум. Чи не з цим, поміж іншого, пов’язані неприємно-реалістичні переживання? Якщо «друга хвиля» непокоїть не на жарт, чому б не розібратися, стан чого, власне, не задовольняє? Без цього економічна активність виявиться хаотичною. А хаос – це те, з чим економіка («впорядкована домівка» – від ο?κος – домівка, νόμος – порядок, закон) несумісна за визначенням. Отже, якщо не говорити про кризу абстрактно, то доречно визнати, що економічні кондиції залежать передусім від нас самих, а не від рідних, сусідів, начальників, підлеглих чи політиків. Державні уряди, МВФ та інші інституції самі в кризі – іноді вирішують проблеми, іноді – поглиблюють. 
 
 
Продовжуючи тему «Друга хвиля» в наступних числах Тижня, ми говоритимемо про стан економіки і пов’язані питання («гроші», «праця», «банки», «споживання» тощо), уникаючи плутанини між «власними баранами» (тих, на які можна бодай якось впливати щодня) та «політичними» (їхні рішення не можна не враховувати, однак навряд чи варто переоцінювати ступінь впливу). Одночасно видається другорядним і такий орієнтир, як технології примноження грошей і антикризового менеджменту (притаманний діловим ЗМІ). Наш засновок такий: «впорядкована домівка» і «сховище коштів» – це не одне й те саме. На тлі очікуваного знецінення грошей (наслідок їхньої надмірної емісії) важливішим є зовсім інше завдання: вибудувати таку економічну діяльність, щоби пристойно існувати, але не «гинути за метал» у гонитві за уявними благами. У кризових умовах кошти навряд чи можуть бути самоціллю, їхнє призначення – полегшити торгівлю, але не більше. Левова частка економічних труднощів зумовлена саме тим, що вартість грошей є знаряддям глобальних торговельних воєн (зокрема, між США і Китаєм) і водночас засобом маніпуляцій на мікрорівні. На кшталт перекладання курсових ризиків на позичальників українськими банками, які до 2008-го охоче надавали валютні позики (чи не віртуальні, до речі?), а згодом – після девальвації гривні – чимало заробили, навіть з урахуванням неповернення кредитів. Про небезпеку саме таких речей, схоже, й розмірковував Аристотель (в IV ст. до Р. Х. першим визначив економіку як науку): «Хрематистика (діяльність, орієнтована на зиск, від χρημα – майно. – Ред.) розташована поруч з економікою,.. але вона – не економіка, а спрямована на експлуатування. На неї працює лихварство, що… черпає прибуток із грошей, а не з речей, до розповсюдження яких запровадили гроші... Тому цей вид збагачення найбільш збочений» (Політика, Кн. 1). Ось так просто і смачно: сучасні економічні теорії вважають гроші «еквівалентом БЛАГ», а кредитування (ЛИХВАрство) – рушієм економічного розвитку. Достатньо відвідати банк, уважно прочитати інвестиційну угоду із забудовником чи – «найпростіше» – спробувати повернути торговельній мережі щойно отриманий некондиційний товар, аби переконатися: ніякої економіки – повна хрематистика. 
 
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.