Економіка

  ▪   Олександр Крамар

ОПК: драйвер, а не тягар

Фото: УНІАН
Який оборонно-промисловий комплекс може стати локомотивом економічного й технологічного зростання
Матеріал друкованого видання
№ 51 (631)
від 18 грудня, 2019

Історія технологічного прогресу й економічного розвитку, особливо в добу капіталізму, надзвичайно міцно пов’язана з війною та виготовленням зброї і військових пристосувань. Завдяки виконанню оборонних замовлень і постачанню армій зароблялися фінансові ресурси для стартового капіталу, створювалися виробничі потужності, які були локомотивами економічного зростання. А здобуті в ОПК технології застосовувалися в цивільному виробництві та сфері послуг. 
Найкраще це стало помітно в ХІХ–ХХ століттях, коли великі держави дістали змогу концентрувати й спрямовувати значні фінансові ресурси на переозброєння своїх армій і створення відповідної інфраструктури. Саме з потребами ОПК був пов’язаний бурхливий розвиток металургії, хімії, а потім і ядерної енергетики — передових свого часу галузей економіки. Військовими пріоритетами пояснювався також стрімкий розвиток залізниць, телеграфного й телефонного зв’язку, а згодом і авіації, космічних технологій, супутникового зв’язку й інтернету. Не став винятком і поступ у сфері медичних технологій, який так само стимулювався потребами збереження особового складу збройних сил. 

 

З огляду на це не лише викликом, а й великою можливістю є вимушене перебування України на першій лінії стримування російської агресії. Адже динамічний розвиток оборонно-промислового сектору може стати одним із ключових драйверів зростання вітчизняної економіки, причому саме високотехнологічної. 

 

Читайте також: ОПК: доречні обладунки


Доводиться зважати на те, що потенціали України та Росії надто різні. За чисельністю населення та збройних сил РФ переважає Україну принаймні вчетверо, а за обсягом ВВП поки що майже в 10 разів. Тож успішне довгострокове стримування російського натиску здатне забезпечити здобуття переваг в озброєнні та створенні значно потужнішої і високотехнологічної, принаймні в розрахунку на одного мешканця, економіки. 

 

Для цього можна й потрібно використовувати можливості тимчасового прикриття з боку Заходу. Але важливо також усвідомлювати непостійність такої підтримки, на відміну від сталості загрози з боку Росії. А отже, слід пам’ятати, що тільки потужні національна армія та оборонно-промисловий комплекс, які повинні відігравати помітнішу роль і мати значно вищу питому вагу в нашій економіці, ніж у Росії, залишаються єдиним довгостроковим фактором безпечного та успішного розвитку України. 

 

Від уламка до драйвера


Усе це, своєю чергою, потребує критичного погляду на той оборонно-промисловий комплекс, який сьогодні має Україна. Слід визнати, що його нинішній стан — це тільки уламок колись єдиного радянського ОПК. На початку 1990-х років цей уламок був значно більшим і складався із 700 об’єднань і наукових організацій із загальною чисельністю понад 1,5 млн співробітників. А це більше, ніж кількість зайнятих сьогодні в усій обробній промисловості України. 
Проте залежність від кооперації з підприємствами ОПК інших пострадянських країн, насамперед РФ, становила за різними видами озброєнь від 40% до 95%. За рідкісними винятками, в Україні розроблялися та вироблялися частини й комплектуючі для озброєння, військової техніки та майна, які в остаточному вигляді виготовлялися підприємствами РФ. Водночас, розробка й виробництво окремих складових продукції українських підприємств здійснювалися в кооперації з науковими, проектними й виробничими організаціями тієї ж таки Росії. На її території перебувало понад 70% усіх підприємств — постачальників комплектовання для українського ОПК. Це стало причиною глибокої кризи з багатократним зменшенням виробництва та зайнятості вже в 1990-х, що тривало до останнього часу.

 

Читайте також: Дозвіл на довгі гроші


А сам цей уламок в Україні розглядався всі попередні роки переважно як джерело заробітку на успадкованому з радянських часів потенціалі. Отримання коштів від експорту озброєнь, послуг з обслуговування раніше проданої за кордон техніки, а також розкрадання складських запасів — от і все, що становило інтерес зацікавлених осіб. А їхня стратегія зводилися головним чином до визначення оптимальних шляхів монетизації потенціалу наявних потужностей із мінімальними інвестиціями та внутрішнім оборонним замовленням натомість. 

 

Важливо, щоб розвиток ОПК відбувався не на основі екстенсивного використання наявних застарілих технологій, а через упровадження новітніх включно з будівництвом нових підприємств та виробничих ліній


Після майже трьох десятиліть незалежного розвитку Україна, за даними SIPRI, залишається значно більшим експортером озброєнь, ніж, скажімо, такі держави, як Туреччина, Швеція чи Канада. З менших за чисельністю населення країн на ринку озброєнь у всьому світі ми поступаємося лише Ізраїлю та Нідерландам. А за співвідношенням до обсягів ВВП обсяги експорту продукції ОПК з України взагалі є незрівнянно більшими, ніж у країн — лідерів ринку включно зі США, Францією, Німеччиною та Італією.

 

Водночас походження українського оборонно-промислового комплексу зумовило його «родове прокляття»: будучи одним із найбільших світових експортерів, Україна й досі не може повноцінно й збалансовано забезпечити необхідною зброєю власні Збройні Сили. Адже більшість видів потрібних озброєнь наявні в ній підприємства ніколи не виготовляли. Йдеться про бойові літаки, комплекси протиповітряної оборони, корабельне озброєння, бойові вертольоти тощо. Позаяк країна отримала в спадок від радянського ОПК переважно авіаремонтні підприємства, а славнозвісний «Антонов» спеціалізується на військово-транспортних і пасажирських літаках, усі ж виробники бойових лишилися в РФ. 
Російська агресія змінила ставлення до державного оборонного замовлення, яке майже не фінансувалося у довоєнний період. Видатки у 2013-му становили еквівалент лише $0,1 млрд, тоді як останні кілька років поспіль перебувають на рівні близько, а то й понад $1 млрд.

 

Однак пріоритети значно збільшених витрат виявилися не надто зрозумілими як з погляду підвищення обороно­здатності держави, так і з погляду розвитку самого ОПК. Провідну роль став відігравати поточний баланс сил лобістів тих чи інших видів озброєнь, який не конче корелював як із потребами самих Збройних Сил, так і з високотехнологічністю такого виробництва чи позитивним впливом на розвиток економіки загалом. 

 

Згідно з доступною на сайті компанії звітністю Укр­оборонпрому (хоча на сьогодні вже досить застарілою) левову частку всіх робіт виконують підприємства його авіабудівного та суднобудівного кластерів. Натомість кластери високоточних озброєнь та боєприпасів, радіолокації, радіозв’язку та ППО виробляють найменше. Скажімо, результат самого тільки «Антонова» вдвічі більший за весь кластер високоточного озброєння та боєприпасів і майже вп’ятеро за кластер радіолокаційних пристроїв та ППО. Це ілюструє специфічну структуру вітчизняного ОПК, що більше відповідає наявним в Україні потужностям, ніж пріоритетам модернізації техніки в тих чи інших родах військ. Ситуація загалом закономірна, адже створення принципово нових чи модернізації наявних виробничих потужностей за три десятиліття так і не відбулося.

 

Створити нові можливості


Тож сьогодні український ОПК як потенційний драйвер економіки та розвитку технологій у країні потребує фактично створення заново. Використовуючи наявний кадровий потенціал та окремі найжиттєздатніші цеглинки з уламка радянського ОПК, який дістався Україні, розбудовувати новий сектор потрібно все ж таки виходячи з потреб української армії та з урахуванням потенційного попиту на ті чи інші види озброєнь на світовому ринку. Але аж ніяк не підлаштовуватися під наявні активи, використовувати лише ті з них, які можуть вписатися в нову архітектуру галузі та демонструвати свою ефективність у сучасних умовах. 


Важливо, щоб розвиток ОПК відбувався на основі не екстенсивного використання наявних застарілих технологій, а впровадження новітніх включно з будівництвом нових підприємств і виробничих ліній. Полегшує такий шлях надзвичайно високий рівень зносу основних фондів більшості активних підприємств ОПК, які в будь-якому разі потрібно було б замінювати. Тож простіше натомість вкластися в нове обладнання для принципово нових виробництв. 

 

Читайте також: Нова техніка для ЗСУ: висока готовність


Слід відразу орієнтуватися на створення повноцінних кластерів із завершеним виробництвом кінцевої продукції з нуля чи на базі наявних виробничих потужностей. Тому слід оновити підходи до функціонування ОПК і відмовитися від радянських атавізмів у ціноутворенні чи обмежень на торгівлю озброєннями. Крім того, потрібно вирішити проблеми доступу виробників до кредитних ресурсів, створювати податкові стимули за умови реінвестування в розвиток, заохочувати до експериментування та нових розробок. Адже нині класичних інвестицій у нові розробки та дослідження в нас обмаль. За оцінками галузевих експертів, понад 90% розробок, які ми маємо, з’явилися завдяки експорту.
Варто взяти до уваги й те, що залежність українського ОПК від експорту зумовлена аж ніяк не великими його обсягами. За даними SIPRI, Укроборонпром у 2018 році посів тільки 71-ше місце в рейтингу топ-100 найбільших продавців зброї у світі. І це при тому, що попереду нашого монополіста в рейтингу часто по кілька, а то й понад десяток спеціалізованих компаній із ключових країн виробників та експортерів зброї. Та й продажі Укроборонпрому на світовому ринку у 2018-му становили лише $1,3 млрд, тоді як, скажімо, компанії з Великої Британії реалізували зброї на $35,1 млрд, із РФ — на $36,2 млрд, а загальний обсяг світового експорту озброєнь становив $420 млрд. 


Тому велика залежність українського ОПК від експорту — це наслідок надзвичайно малої місткості внутрішнього ринку. А саме він в усіх без винятку великих виробників та експортерів зброї є основним споживачем і стимулом для розвитку національних ОПК. За даними SIPRI, видатки на оборону семи перших у рейтингу держав становили у 2018-му від $50 млрд до $650 млрд. Саме ці країни формували левову частку світового попиту на зброю, а їхні виробники (за винятком Саудівської Аравії та Індії) задовольняли його. 


Для порівняння: видатки на оборону в Україні впродовж останніх років не перевищували $3,5–5 млрд, а безпосередньо на озброєння з них виділялося навіть менше ніж $1 млрд. Хоча могло й мало би бути значно більше. Відповідно, як і в більшості інших уламків єдиного народногосподарського комплексу СРСР, маємо ситуацію, коли внутрішній ринок залишається для виробників другорядним, а основні обороти та прибутки вони роблять на зовнішньому. А це з огляду на особливості боротьби на світовому ринку озброєнь дуже обмежує перспективу зростання українського оборонно-промислового сектору. 


Згідно з українським законодавством на розвиток ОПК має виділятися щонайменше 0,5% валового внутрішнього продукту. Упродовж останніх років він отримує не надто більше навіть від офіційного ВВП, хоча добре відомо про значну його тінізацію в Україні. Натомість у тій-таки Росії на виконання державного оборонного замовлення останніми роками витрачається 1,5–1,8% ВВП і принаймні 60–65% коштів спрямовується на серійні закупівлі сучасних видів озброєнь і техніки, а не на її модернізацію чи ремонт, як в Україні. 

 

Читайте також: Нові обличчя повітряної війни


Отже, необхідно підвищити законодавчо визначену норму витрат на закупівлю та створення нових озброєнь принаймні до 3% ВВП. Щонайменше доти, доки країна не здійснить серйозної модернізації армії або до цієї мети не вдасться успішно рухатися меншою часткою суттєво збільшеного на той час ВВП.


Для наслідування Україні певною мірою може згодитися свіжий приклад розвитку ОПК у безпосереднього сусіда — Туреччині. На межі ХХ–ХХІ століть ця країна все ще імпортувала левову частку потрібних їй озброєнь, а власного ОПК фактично не мала. Однак турецький уряд, виділяючи щороку по кілька мільярдів доларів на закупівлю озброєнь, заохочував свої компанії створювати спільні підприємства з іноземними партнерами, а не просто купувати в них готову продукцію. У результаті якщо ще на початку століття левова частка потреб турецької армії в озброєннях задовольнялася завдяки імпорту, то у 2018-му понад 2/3 усіх закупівель здійснювалися на внутрішньому ринку. 
У розвиток турецького ОПК було інвестовано майже $40 млрд. І в результаті були створені потужні виробництва найрізноманітнішої продукції ОПК, яка відповідає потребам турецької армії — від бронетехніки до бойових літаків і суден різного класу, а також радіоелектроніки. 


Водночас український ОПК не може бути й галуззю, що зорієнтована виключно на освоєння видатків з українського бюджету. На відміну від Росії, в Україні незрівнянно менша рента від експлуатації природних ресурсів. Тож тільки бюджетним фінансуванням сектору через оподаткування інших галузей економіки у нас не вийде створити оборонно-промисловий комплекс, здатний забезпечити країні потенціал для опору російській експансії. 


Існування потужнішого ОПК можливе лише за умови альтернативних джерел його розвитку: більшої експортоорієнтованості та сильнішої синергії з рештою економіки. Синергії, яка перетворить фінансування ОПК на самопідживлювальну систему, коли бюджетні витрати на оборонне замовлення сприятимуть розвитку оборонно-промислового комплексу, який, своєю чергою, стимулюватиме економічний поступ і збільшення експорту. А розвиток економіки зумовлюватиме зростання надходжень до державного бюджету. 


З цієї ж причини слід вкрай обережно підходити до кооперації з іноземними партнерами. З одного боку, ми потребуємо залучення технологій та обладнання, а з другого — не можна будувати новий український ОПК за імпортозалежною моделлю, коли частка придбаних за межами країни складових становить майже половину ціни кінцевого продукту, а то й більше. Ще небезпечнішим є скуповування наявних найпривабливіших активів старого ОПК просто для знищення конкурентів чи здобуття контролю над українськими технологіями в обмін на підтримання символічного жевріння підприємств, які є в Україні. 


Важливо зберігати національний контроль над підприємствами, які ми маємо, і залучати галузеві ТНК до створення нових підприємств, однак із блокуючим або й контрольним пакетом акцій в українських власників. Розвиток суміжних галузей може бути забезпечений за умови законодавчого регулювання мінімальних критеріїв локалізації виробництва комплектуючих. Це простимулює розвиток нових, технологічніших виробництв і ліній в українській металургії та хімії, сприятиме збільшенню обсягу замовлень в ІТ, наукових та проектних розробках і появі численних новітніх секторів економіки. 


Без досягнення цих цілей Україна не зможе сподіватися не те що на нарощення військової потужності чи перетворення ОПК на високотехнологічний локомотив економіки, а й навіть на збереження вже наявних потужностей сектору. Вони просто деградуватимуть через обмеженість фінансових ресурсів у держави та дедалі менші обсяги експортних замовлень. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.