Економіка

  ▪   Любомир Шавалюк

Золота середина. Де шукати та як розвивати середній клас

Фото: Андрій Ломакін
Середній клас. Чому він такий важливий для державо­творення? Існує чимало відповідей, підкріплених історичним досвідом різних країн та епох. Якщо спробувати їх узагальнити, вийде приблизно таке: середній клас — це чи не єдиний потужний прошарок суспільства, інтереси якого завжди збігаються з інтересами держави.
Матеріал друкованого видання
№ 33 (613)
від 15 серпня

Чому так? Люмпени ненавидять державу, бо вона дала їм занадто мало. Вони звинувачують її в усіх бідах, завжди виступають проти наявного порядку й становлять хорошу соціальну опору для державних переворотів. Що бідніша країна, то більше в ній люмпенів, менше стабільності й повільніший розвиток. Інша крайність — олігархи, які зневажають державу, бо вона дала їм невиправдано багато. Вони зацікавлені в збереженні такого порядку, у нескінченній можливості перерозподіляти ресурси на власну користь. Їхнє процвітання культивує соціальну несправедливість і демотивує людей, здатних тягнути лямку розвитку, отож сковує державу, консервує в зародку, не дає їй розкрити свій потенціал. Ні люмпени, ні олігархи не здатні миритися з її довготривалим розвитком, тож принагідно вставляють палиці в колеса.


А от середній клас — це брат-двійник держави, її дзеркало. Що більше зусиль докладають його представники, то більше отримують. Сильний середній клас потрібен державі, бо здатний розкрити її потенціал, зробити ефективною, стабільною, динамічною. Водночас сильна держава потрібна середньому класу, бо лише вона здатна зберегти його становище, висушити соціальне болото люмпенів, приструнити олігархів і створити необхідні передумови та можливості для прогресу.

 

Читайте також: Die Welt: Кінець середнього класу


За останні роки Україна поступово починає рухатися від деградації й застою в бік керованого розвитку. Без культивації середнього класу цей шлях буде вкрай тернистим та уривчастим. Але, щоб збільшувати соціально-економічну потужність цього прошарку населення, потрібно зрозуміти, яким він є, де його шукати та що йому потрібно.

 

Українські реалії


Середній клас — нечітка категорія. У розвинених країнах його визначають за рівнем доходів, «достатнім для задоволення широкого кола матеріальних і соціальних потреб». Такий підхід там дієвий, бо життя настільки усталене, що належність певної людини до середнього класу можна визначити навіть за районом міста, у якому вона мешкає, і маркою автомобіля, на якому їздить. А рівень доходу тісно пов’язаний зі способом життя, тож достатньо точно показує, чи належить громадянин до середнього класу.


В Україні все інакше. Ми бідна країна, яку за рівнем доходу та економічним розвитком можна порівняти з багатьма представниками третього світу. Тому стандартна оцінка чисельності середнього класу в Україні — 5–15% населення. Водночас ми країна з достатньо розвиненим, освіченим і культурним народом, чим принципово відрізняємося від типових країн третього світу. І тому, якщо вірити соціологічним опитуванням, близько половини українців зараховує себе до середнього класу.

 

На світоглядному рівні потрібно культивувати середній клас, вчити населення поводитися так, як поводяться його представники в розвинених країнах. Мова про вміння не лише витрачати високі доходи, а й цінувати зароблені гроші


Бідна країна з внутрішньо небідним населенням — це парадоксальне поєднання. У контексті історичного розвитку, завжди спрямованого в один бік, це трапляється вкрай рідко. Але така наша реальність. Десятиліття економічної деградації привели нас туди, де ми зараз є. І ця ситуація зумовлює необхідність нестандартного підходу до визначення середнього класу в Україні.


У нас часто можна зустріти бідних людей, особливо за західноєвропейськими мірками, які ведуть досить просунутий спосіб життя, висококультурний у широкому сенсі слова. Їхній приклад дає змогу чітко зрозуміти суть середнього класу. Вона полягає не в рівні доходу — це лише зовнішній, матеріальний вияв, а в активних цінностях та внутрішніх потребах, що створюють відповідну мотивацію й стимулюють людину до відповідних дій.

 

Читайте також: У пошуках національної буржуазії


Це можна проілюструвати на прикладі піраміди Маслоу. До середнього класу належать люди, у яких задоволені базові потреби, тобто фізіологічні та безпекові. Вони живуть творчістю, самореалізацією, якимись соціальними проектами тощо. Інакше кажучи, йдеться про людей, які здатні звести кінці з кінцями (це може бути досить суб’єктивно, тобто людина може почуватися цілком комфортно у фізіологічному та безпековому аспектах, але збоку її життя скидатиметься на злидні), тож витрачають енергію не на виживання, а на розвиток — свій, сім’ї, спільноти, суспільства. Це суть, ментальне ядро середнього класу. У розвинених країнах воно практично завжди закуте в лати пристойного доходу, бо там робочі місця часто створюють достатні можливості для самореалізації, до того ж щедро оплачувані. У нас значно рідше. Тому наші представники середнього класу, їхній спосіб життя, їхнє прагнення вирватися з рутини нерідко викликають подив і захоплення в іноземців, які не звикли до таких дисонансів.

 

Локалізація та перешкоди


Якщо шукати в Україні центри системної локалізації середнього класу за критеріями доходу, то дуже легко заплутатися. Наприклад, представників цього прошарку багато в ІТ-індустрії: вони і заробляють чимало, і зазвичай мають цілком ринкову, орієнтовану на розвиток свідомість та відповідний спосіб життя. Менеджери середньої ланки в середньому та великому бізнесі також цілком можуть відповідати і економічним, і ментальним критеріям. А от про малих підприємців такого не скажеш, принаймні не про всіх. За даними Держстату, дві третини з них — торгівці. Як правило, це люди, яким на думку не спадає нічого, окрім як купити дешевше й продати дорожче. Чи є в них потреби, що містяться близько до верхівки піраміди Маслоу? Здебільшого немає. В Україні можна часто зустріти таких людей. Вони зациклені на фізіологічних і безпекових потребах, навіть якщо ступінь їх задоволення достатньо високий.


Дуже складно знайти представників середнього класу в державному секторі. Йдеться навіть не про низькі зарплати. Візьмімо, наприклад, держпідприємства. За даними Мінекономрозвитку, у 2018 році середня частка державного сектору в економіці становила 8,9%. При цьому за доходом 8,2%, за активами 15,2%, за чисельністю працівників 12%. Тобто в держкомпаніях активів порівняно багато, а доходу вони генерують порівняно мало, що є ознакою неефективності. Так само чисельність персоналу непропорційно висока, і це свідчить про те, що багато працівників на робочому місці просто протирає штани. Якби вони належали до середнього класу, то були б умотивовані щось міняти, досягати результатів, піднімати компанії на інший рівень, виражений у зовсім інших фінансових показниках. На жаль, працівники держпідприємств не мають таких стимулів, що адекватно відображають низькі зарплати.

 

Читайте також: Криза представництва


Те саме стосується чиновників. Чимало з них надто інертні, безініціативні, обрали роботу на державу через гарантовану стабільність та пільги й сидять у своїх конторках, думаючи про те, як би то зайвий раз не поворухнути пальцем. У державних установах можна відчути запліснявілий дух совка значно частіше, ніж прагнення самореалізуватися, властиве представникам середнього класу. І навіть якщо дати чиновникам європейську зар­плату, нічого не зміниться, бо їхня ментальність прогнила докорінно й безповоротно. Хорошим прикладом є прокурори, податківці, митники, силовики. Зловживаючи службовим становищем, вони заробляють великі гроші, їздять на крутих машинах, живуть у шикарних маєтках. Але чи належать вони до середнього класу? Ні. Бо їхні дії, спосіб життя не допомагають нікому розвиватися, а тільки шкодять. Їхні потреби залишилися на рівні фізіологічних та безпекових. І вони поки успішно відстоюють збереження такого стану справ.


Важко знайти представників середнього класу і в олігархічному бізнесі (звісно, не без винятків). Олігархи не звикли вести бізнес за правилами конкуренції, тому часто не стимулюють прогресу ні власних компаній, ні працівників у них. У таких компаніях часто немає ні внутрішніх соціальних ліфтів, ні налагодженої системи сприяння розвитку. Вони розглядають свої активи як дійну корову, яку не треба ні годувати, ні вирощувати, а працівників — мало не як кріпаків. Це пригнічує і сам бізнес, і людей, які в ньому працюють, не наважуючись піти. Якщо олігархи й пробують розвивати бізнес, то це виходить у них надзвичайно незграбно, бо їхня ментальність і розвиток — взаємовиключні поняття. Тому що не можна поставити на рейки розвитку бізнес, створений на зовсім неринковій, неконкурентній, а часто й злочинній основі. За оцінками експертів, у 2018 році чистий дохід 20 найбільших бізнес-груп України становив майже 2,7 трлн грн. Їхня частка в доході всіх юридичних осіб країни становила 29,7%, водночас частка в активах – 39,1%. Тобто відповідно до цих показників великий, олігархічний бізнес також має ознаки неефективності. Біда в тому, що через велику вагу олігархічного бізнесу в країні низький рівень його корпоративної культури часто є орієнтиром для менших підприємств, які в інших обставинах могли б працювати на ринковій основі й створювати передумови для того, щоб їхні працівники ставали повноправними представниками середнього класу.


Формування середнього класу в Україні має й суспільно-історичний вимір. Революція гідності за своєю ідеологією була маніфестацією середнього класу, вона об’єднала його представників незалежно від рівня доходу. Волонтери, активісти, вояки-добровольці, яких породила революція, — це цвіт середнього класу, люди, які готові покласти своє життя і здоров’я на задоволення потреб найвищого рівня відповідно до піраміди Маслоу. У такому ракурсі можна сказати, що за останні п’ять років середній клас в Україні добряче зріс.


Але є й зворотний бік медалі. Чимало українців, молодість яких припала на радянські часи, виявляються ментально неготовими увійти до середнього класу. Союз привчив їх бути конспірованими люмпенами. Більшу частину свого життя вони виживали й звикли зосереджуватися на задоволенні фізіологічних та безпекових потреб. Тому роблять це й зараз. Так сформована їхня ментальність. Від рівня доходу це не залежить, бо, наприклад, Янукович мав значно більше грошей, ніж звичайний представник середнього класу, але так і не доріс до нього ментально, ціннісно. І таких людей мільйони: хоч би скільки грошей у них було, вони, мабуть, не здатні прожити жодної миті так, як середній клас. Це наслідок радянських психологічних травм, занадто вкорінений, аби щось змінити. 

 

Державна політика


Держава потребує міцного середнього класу, як рослина води. Тому має його культивувати, вирощувати й робити все, щоб він розростався й розвивався. Але що для цього потрібно?


На матеріальному рівні треба сприяти зростанню доходів населення. У довгостроковому періоді це досягається лише підвищенням ефективності та продуктивності праці, створенням необхідних умов. І жодних завищених, нічим не обґрунтованих рівнів мінімальної зарплати та інших бюджетних соціальних стандартів!


Зростання продуктивності потребує створення належних умов для розвитку бізнесу й водночас ліквідації джерел неефективності. Інакше кажучи, потрібно проводити реформи, хоч би яким було ставлення суспільства до цього слова з девальвованим значенням. Наприклад, якщо приватизувати державні компанії, продавши іноземним інвесторам із хорошою репутацією, можна отримати продуктивні робочі місця, які збільшать чисельність середнього класу, і зменшити кількість деградованих, безініціативних люмпенів, яких просто звільнять. Якщо запустити ринок землі, можна посилити конкуренцію за землю, що витіснить з агробізнесу всіх неефективних виробників і приведе до зростання рівня зарплат у сільському господарстві. Усіх підприємців, для яких розвиток бізнесу не є пріоритетним, можна або навчити правильно вести його, пославши на курси, як депутатів від «Слуги народу», або створити жорсткі конкурентні умови, у яких вони будуть змушені самостійно вчитися виживати й адаптуватися до динамічної ринкової ситуації. Те саме стосується й магнатів: навчити їх, мабуть, неможливо, але якщо помістити їх у рівне законодавче поле з однаковими для всіх правилами гри, позбавивши можливості конвертувати масштаб бізнесу в державну ренту, то з часом або їхні активи розберуть по частинах ефективніші та підприємливіші, або самі олігархи чи їхні спадкоємці будуть змушені змінюватися й адаптуватися. Таких конкретних рецептів багато, потрібна тільки політична воля, щоб їх утілити.

 

Читайте також: Середній клас. Безпорадний велет


Щоб збільшувати продуктивність, треба усувати перешкоди для розвитку бізнесу. На сьогодні держава створює занадто багато таких бар’єрів, починаючи від регуляторних, бюрократичних і закінчуючи армією силовиків, податківців, суддів, прокурорів, які просто займаються здирництвом. У цьому контексті якісні реформи судоустрою, податкової системи, органів внутрішньої безпеки, системи державного управління — це однозначно фактор формування середнього класу.
На ментальному рівні потрібно культивувати середній клас, вчити населення поводитися так, як поводяться його представники в розвинених країнах. Мова про вміння не лише витрачати високі доходи, а й цінувати зароблені гроші, не смітити ними, як часто роблять багатші українці. Також ідеться про ініціативність, громадянську свідомість, відповідальність. Середній клас читає книжки, протягом усього життя займається самоосвітою, дотримує правил і законів, відповідально підходить до виборів, цікавиться станом справ у країні. Йому вистачає часу на багато інших справ, які здебільшого просто немає кому ввести в побут українців.


У світі існують і досить оригінальні підходи до формування середнього класу. Наприклад, у своїй книжці «Із третього світу в перший. Історія Сінгапуру (1965–2000)» Лі Куан Ю пише, що однією з його цілей на етапі формування нації було зробити так, щоб кожна сінгапурська сім’я мала своє житло. Мовляв, це створить клас осілих громадян-власників, які турбуватимуться про країну та її майбутнє. Було запроваджено цікаві схеми, які використовували пенсійні кошти людей. Це також хороший підхід до формування середнього класу. Інший приклад — знесення вуличних кіосків, ліцензування таксистів, тобто переведення зайнятості в цивілізовану форму. У Сінгапурі це робили тією мірою, якою з’являлися ефективні робочі місця, щоб вуличні торгівці й таксисти мали альтернативу працевлаштування. У Києві прибирати кіоски стали тоді, коли економіка була в глибокій кризі, й тільки пізніше на столичному ринку праці з’явилося стільки робочих місць, що вистачило всім.


У держави багато ресурсів, щоб розвивати середній клас. Але потрібне мудре керівництво, щоб спрямувати їх у правильне річище. На жаль, майже 30 років в Україні такої влади не було. Тому історія українського середнього класу — типовий приклад захопливих звершень всупереч усьому. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.