Економіка

  ▪   Спілкувалася: Алла Лазарева

«Криворіжсталь – це відзеркалення сучасної України»

Французький журналіст Камій Маньяр про те, чому колишній генеральний директор меткомбінату не витримав української дійсності
Матеріал друкованого видання
№ 20 (185)
від 19 травня, 2011

Нещодавно репортаж Камія Маньяра про українську Криворіжсталь здобув премію імені Луїзи Вейс, яку щороку присуджує франкомовна секція Асоціації європейських журналістів. Матеріал «Арселор Міттал» під випробуванням української сталі» було поширено 2 березня 2010 року на хвилях Radio France Internationale.

ПРИГОДИ ФРАНЦУЗІВ У КРИВОМУ РОЗІ

У. Т.: Важко було здобути дозвіл, щоб працювати на Криворіжсталі?

– Неважко, але це була довга праця. Можливість відвідати меткомбінат з’явилася, коли ми з дружиною познайомилися з генеральним директором «АрселорМіттал Кривий Ріг» – французом за національністю. Жан Робер Жуе керував заводом і в певному сенсі містом. Спілкувалися спочатку неформально, не для преси. Гадаю, в нього наболіло на душі, хотілося виговоритися. І згодом ми його переконали публічно розповісти те, що відбувалося навколо заводу. Коли випадає працювати в таких державах, як Україна, щойно торкнешся металургії, шахт, вугілля, не можеш не перетнутися з олігархами, криміналом. Жан Жуе розповідав нам неймовірні речі.

Від моменту, коли він зважився на публічні кроки, з доступом до інформації щодо Криворіжсталі в нас проблем не було. Валентина Семенюк, колишній керівник Фонду держмайна України, також із нами зустрічалася. Вона виступала проти цієї приватизації, тож була рада висловити своє критичне бачення. Прості робітники були не дуже говіркими на прохідній, натомість у своєму гуртожитку щиро відповідали на всі запитання. До речі, тоді нам дуже допоміг фотограф Тижня Сашко. Взагалі в Україні неважко спілкуватися з людьми. Якщо вони не з міністерств та високих адміністрацій.

Жан Жуе вже не працює в Кривому Розі. Звільнився. Тиск, залякування, напади на його помічників... У останні місяці роботи на Криворіжсталі він мусив пересуватися в автомобілі із затемненими шибками в супроводі охоронців. Йому погрожували. Улітку 2009-го лунали ще й постріли. На щастя, ніхто не загинув, але були тяжко поранені працівники директорату. Дуже недружня атмосфера...

Статус керівника на великому підприємстві на пострадянському терені значно відрізняється від культури керівників виробництв у Франції. Цей чоловік мав звичку до західноєвропейського формату, до стандартів «Арселору». Йому було не надто комфортно працювати й з топ-менеджментом від індійської сторони.

У. Т.: Чому?

– Група «Міттал» прагнула будь-що рентабілізувати діяльність. Це дуже ліберальна, агресивна стратегія прибутків над усе. У «Мітталі» не вбачали проблем у тому, щоб діяти за тіньовими схемами, у згоді з місцевою олігархією. А для Жана Жуе стандарти ділової етики – це не порожні слова.

У. Т.: Ти розповідаєш у репортажі про конфлікт трьох виробничих культур...

– Так, то було неймовірно цікаво побачити. Суміш з «Арселору» – перлини західної металургії, «Мітталу» – емблеми жорсткого капіталізму країн, що стрімко розвиваються, та соціалістичного моноіндустріального міста, де все відбувається довкола одного-єдиного підприємства. Це унікальний індустріальний контекст. Як наслідок – серйозні тертя. Не лише з дуже активними профспілками, а й із кримінальним середовищем. Завод є ніби втіленням цілої сучасної України.

У. Т.: Чого домагалися опоненти з боку тіньового бізнесу від керівництва заводу?

– Думаю, причиною конфліктів було те, що, зокрема, французький директор відмовлявся грати за правилами, які нав’язували місцеві «авторитети». Він нам розповів, наприклад, що не став купувати вугілля на умовах, які запропонував донецький трейдер. Логічно, звичайно, у Кривому Розі використовувати донецьке вугілля. Але з економічного погляду пропозиція була неадекватною. Отже, пан Жуе вирішив ввозити сировину з Південної Америки. Це не сподобалося в Донецьку. Взагалі здавалося, ніби Пінчук, Ахметов та інші олігархи внутрішньо так і не погодилися на те, що іноземці виграли тендер. Вони робили все, щоб ускладнити новому власникові життя. Ймовірно, сподіваючись, що відбудеться ще одна приватизація. Гадаю, ризик був. Особливо після обрання Януковича президентом країни. Багато хто в Україні виграв би від того, якби іноземний інвестор пішов із країни.

У. Т.: Кажуть, що саме за оборону Криворіжсталі від українських олігархів Янукович 2010 року отримав від французького уряду Орден почесного легіону.

– Не виключено. Хоча, гадаю, не лише за це. Я чув від високого французького дипломата, що тоді чинився серйозний тиск на Київ з боку не тільки Парижа, а й Брюсселя. Те, що провадження Генеральної прокуратури щодо «АрселорМіттал Кривий Ріг» закрили, щойно Янукович повернувся з французької столиці, навряд чи є простим збігом у часі.

У. Т.: На твою думку, чому обидві цьогорічні премії імені Луїзи Вейс надані за репортажі зі Східної Європи?

– Справді, другий лауреат Блез Кокелен здобув премію за статтю для журналу L’Express про ескадрони смерті чеченського президента Кадирова. Асоціація європейських журналістів цим підкреслює, що Європа не обмежується кордонами ЄС. Вона має 25 відділень, з-поміж них і українське.

ШЛЯХ ДО УКРАЇНИ

У. Т.: На відміну від багатьох французьких журналістів ти потрапив в Україну не через Москву?

– Так, до Києва ми з дружиною рік працювали в Середній Азії. Писали про Киргизію, Казахстан, Узбекистан... Потім несподівано надійшла пропозиція від Radio France Internationale заступити в Києві журналіста, який їхав, до речі, до Москви. Усе сталося зненацька, але подумали: чому б і ні? Один регіон колишнього СРСР ми вже знаємо... В Україні залишилися на три роки. Повернулися до Франції наприкінці 2010-го.

У. Т.: Твої попередні уявлення про Україну збіглися з першими враженнями?

– Це був початок 2008 року, занепад помаранчевих ілюзій. Як більшість західних журналістів, здалеку ми уявляли помаранчеву владу моральною, сповненою всіляких чеснот. Але на місці швидко зрозуміли, що українське суспільство, політики та західні дипломати все більше розчаровуються в Ющенку та Тимошенко. Нам випало підбивати підсумки.

У. Т.: Якими були висновки іноземного журналіста? Чому, на твою думку, помаранчеві програли президентські вибори?

– Люди розчарувалися. Ті, хто голосував за помаранчевих у 2004–2007 роках, хто захотів повірити в революцію, згодом мусили зізнатися собі: ці лідери не дотримали обіцянок. Що мені найбільше запам’яталося з репортажів про перегони 2010-го, то це почуття розгубленості, зневіри. Думаю, що було поставлено надто високу планку й водночас помаранчева влада не збиралася відмовлятися від практики попередніх керманичів держави. Або не мала такої можливості. Проте мені не здалося, що вона прагнула справжніх змін. Це не виключно українська ситуація. Погляньмо, що відбувається з арабськими революціями? Нам кажуть, ніби зміни докорінні й незворотні. Але насправді сила інерції тягне додолу й справжні випробування попереду.

У. Т.: Які теми ти висвітлював в Україні?

- Трохи про все. Багато політики, економіки. Премію Асоціації європейських журналістів я отримав за економічний репортаж. Робота над темою Криворіжсталі була спробою розібратися в тих іграх, що відбувалися між економічними та політичними елітами. Усі ці переплетення інтересів дуже важко пояснити французам. Але я намагався подолати усталені стереотипи.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.