Економіка

  ▪   Віктор Галасюк
  ▪   президент Української асоціації Римського клубу,член-кореспондент Всесвітньої академії мистецтва і науки, народний депутат України (РПЛ), к.е.н

Змінити «професію країни»

Якою має бути роль уряду в розвитку національної економіки
Матеріал друкованого видання
№ 7 (587)
від 14 лютого

Є два діаметрально протилежні погляди на держуправління загалом і роль уряду в економіці зокрема. Одні вважають, що держуправління саме собою є злом, що в ідеалі уряд не повинен втручатися в економічні процеси. Прихильники цього підходу переконують, що держави має бути якомога менше та що «невидима рука вільного ринку» сама приведе економіку до гармонії і розквіту, якщо їй просто не заважати. Саме такої політики мінімізації держави дотримувалися, наприклад, 40-й президент США Рональд Рейґан і британська прем’єрка Марґарет Тетчер.

 
«Кращий уряд — це той, що менше керує!» — стверджувала Тетчер. Рейґан же взагалі проголосив: «Жоден уряд не вирішить наших проблем, уряд і є проблемою». Цікаво, що президент Порошенко в щорічному посланні до Верховної Ради 2015 року підкреслив свою прихильність саме до такої неоліберальної економічної політики: «Поки що не до соціал-демократії, сьогодні нам більше в нагоді ази тетчеризму та рейґаноміки».

 

Читайте також: Державне регулювання: збитий приціл


Відводячи державі роль «нічного сторожа», неолібералізм зазвичай передбачає такий інструментарій:
● зменшення бюджетних видатків на соціальні програми;
● зменшення податків, передусім для найбагатших;
● масштабна приватизація та дерегуляція; 
● жорстка монетарна політика для стримування інфляції;
● максимально вільна зовнішня торгівля;
● стримування внутрішнього попиту;
● максимальний індивідуалізм: «кожен за себе».

Крайні форми цієї течії, як-от лібертаріанство, опоненти небезпідставно називають соціал-дарвінізмом чи навіть ринковим екстремізмом. У чистому вигляді таку політику знайти практично неможливо, але її елементи, наприклад у формі так званої шокової терапії, не раз застосовувалися в новітній історії.


Але теорія не завжди проходить перевірку життям. Відомий професор Кембриджського університету Ха-Юн Чанґ у своєму бестселері «23 приховані факти про капіталізм» звертає увагу: «Економічні суперзірки кінця XIX століття (США) та нинішнього часу (Китай) дотримувалися політичних рецептів, які повністю йдуть урозріз із сьогоднішньою неоліберальною ортодоксією вільного ринку». Правда цікаво?

СЛАБКИЙ УРЯД, «МАЛЕНЬКА ДЕРЖАВА» ПРИЗВЕДУТЬ ЛИШЕ ДО ПОДАЛЬШОГО ЗМІЦНЕННЯ «ВЛАДИ ГРОШЕЙ» І КОНСЕРВАЦІЇ НАЯВНОЇ СИРОВИННОЇ СТРУКТУРИ ЕКОНОМІКИ. ПОТРІБНА НЕ ВІДМІНА «ПРАВИЛ ГРИ», А ЇХНЄ РОЗУМНЕ ПЕРЕПРОГРАМУВАННЯ


Прихильники іншого підходу до ролі держави в економіці підкреслюють особливу вагу й завдання уряду. Наприклад, Джеффрі Сакс у своїй відомій книжці «Ціна цивілізації» стверджує: «Більшість американців вважає, що США мають прагнути трьох цілей: ефективності (процвітання), справедливості (можливості для всіх) та сталості (безпечне середовище сьогодні та на майбутнє), а не однобокого лібертаріанського зменшення податків та ролі держави». Він наголошує: «Оскільки економічне життя стає складнішим, ми маємо очікувати розширення ролі урядів». 
Бісмарк, Рузвельт, де Ґолль, Лі Кван Ю, Ердоган і багато інших лідерів країн, що показали гідний подиву економічний успіх, були прихильниками активної державної політки й використовували широкий інструментарій регулювання економіки. Крайні форми такої політики називали інтервенціонізмом або дирижизмом. 


Професор Райнерт, автор перекладеного на понад 20 мов бестселера «Як багаті країни забагатіли... і чому бідні країни лишаються бідними», включеного Всесвітньою асоціацією економістів до топ-50 найвпливовіших економічних книг за останні 100 років, стверджує: «Багаті країни розбагатіли завдяки тому, що десятиліттями, а іноді й сторіччями їхні уряди та правляча еліта засновували, субсидували й захищали динамічні галузі промисловості та послуг». Це те, чого не може зробити ані окремий індивід, ані корпорація, ані громадська організація. Лише держава, яка встановлює «правила гри».

 

Читайте також: Сага про 3%. Яким темпом може зростати українська економіка

 

«Ключову роль у залученні інвестицій відігравав уряд. Ми створювали інфраструктуру та добре сплановані промзони, надавали фінанси для розвитку промисловості, податкові та експортні преференції…», «Уряд узяв на себе ініціативу створення нових галузей…», «Озираючись назад, я можу стверджувати, що наш економічний розвиток та індустріалізація проходили успішно, тому що ми займалися плануванням…», — згадував легендарний «батько Сінгапуру» Лі Кван Ю у своїх мемуарах «Із третього світу в перший».


Доречно також відзначити легендарний план Маршалла — найуспішніший план економічного розвитку сучасності, за допомогою якого США «поставили на ноги» Європу після Другої світової війни. Запропонований він був держсекретарем США генералом Джорджем Маршаллом 1947-го, щоб створити у Європі територію добробуту та здобути потужного союзника в протистоянні комуністичному табору. План передбачав списання 50% боргів Німеччини, тарифний захист національної промисловості, жорстке валютне регулювання для розвитку виробництва, одночасне стимулювання експорту та імпортозаміщення, довгостроковий захист робочих місць, а також фінансову підтримку від Америки обсягом $13 млрд (сьогодні це $130 млрд) протягом чотирьох років (1948–1951). Без плану Маршалла нинішньої розвиненої Європи взагалі не існувало б, а була б сільськогосподарська та знелюднена економічна периферія!


У звіті для Римського клубу Ґрем Макстон і Йорґен Рандерс, аналізуючи основні глобальні виклики та можливості реагування на них, роблять однозначний висновок: «Потрібно, щоб уряди виконували функцію з планування та регулювання, а не залишали багато важливих рішень на примху «ринку» чи «невидимої руки».


Я абсолютно переконаний, що Україні потрібен саме такий підхід: сильний та ефективний уряд, здатний адекватно реагувати на глобальні виклики, послідовно та цілеспрямовано реалізовувати проукраїнську економічну політику. Політику з чітким акцентом на модернізацію — розбудову інфраструктури, розвиток промисловості та запровадження інновацій. Нам конче потрібен уряд, здатний обстояти економічні інтереси країни на міжнародній арені й здобути довіру як українських, так і іноземних інвесторів. Уряд, який зуміє поєднати економічну ефективність із соціальною справедливістю та екологічною рівновагою.

 

Читайте також: 2019-ий: слалом по ризиках

 

Слабкий уряд, «маленька держава» призведуть лише до подальшого зміцнення «влади грошей» і консервації наявної сировинної структури економіки. А цього допустити не можна за жодних обставин! Потрібна не відміна «правил гри», а їхнє розумне перепрограмування. Адже головна причина економічної слабкості України (яка породжує бідність, безробіття, еміграцію, корупцію та залежність від іноземних кредитів) — сировинна спеціалізація економіки. 


Економічна модель України досі побудована таким чином, що країна — донор сировини, людей і навіть грошей для успішних індустріалізованих економік. Згідно з даними Єврокомісії, 68% експорту ЄС — промислова продукція. Понад 70% експорту України — необроблена або з мінімальним рівнем обробки сировина. А вона завжди коштує в три-п’ять-десять разів дешевше готової продукції! Тож навіть якщо вирубати весь ліс, викопати й експортувати всю руду, українці не розбагатіють. 


І це жодним разом не тенденційний погляд. У 111-сторінковому звіті МВФ щодо України передбачають, що на тлі 3% зростання ВВП імпорт дедалі більше випере­джатиме експорт і торговельний дефіцит із -$9 млрд у 2017-му сягне -$16 млрд до 2023-го. Також, за їхнім прогнозом, прямі іноземні інвестиції наступні п’ять років залишаться на нинішньому мізерному рівні 1,7% ВВП. За таких показників Україна буде інвестиційно дефіцитною, економічно слабкою та залежною від іноземних кредитів. І навіть трансфери заробітчан не врятують ситуацію: платіжний баланс залишиться в «червоній зоні», надалі девальвуючи гривню та знецінюючи доходи українців. 

 

Читайте також: Рік перших ластівок. Економічні підсумки 2018-го

 

Більше того, навіть базовий (оптимістичний) макропрогноз уряду на 2019–2021-й (на якому базується і Держбюджет) передбачає зростання торговельного дефіциту до -$13 млрд. Тобто наша зовнішня торгівля збиткова для економіки й дедалі глибше заходить у «червону зону». Наслідки: більша імпортозалежність, слабша гривня, вища інфляція, зростання залежності від іноземних кредитів, слабкіша промисловість. Замк­нене коло бідності. Подолати ці структурні проблеми в режимі автопілоту неможливо, потрібен грамотний капітан. 


Треба міняти «професію країни»! Із ресурсного донора та позичальника перетворюватися на виробника та інноватора. Це можливо! Але не буде дива, яке станеться саме собою чи в результаті дії «невидимої руки вільного ринку». Застосування принципу невтручання Laissez-faire лише подовжить нинішні невтішні тенденції та ще на багато років законсервує статус-кво. У кращому разі.