Економіка

  ▪   Любомир Шавалюк

Державні компанії: ті, що зупинили час

фото: укрінформ
«Економіка повинна бути економною». Ця фраза Брєжнєва, сказана 37 років тому, стала крилатою.
Матеріал друкованого видання
№ 45 (573)
від 8 листопада

Нині її використовують здебільшого в жартівливому чи іронічному контексті, але в певному сенсі вона відображає один із ключових принципів економічного розвитку: економіка не розвиватиметься, якщо не економитиме час. Заощадження часу постачальників зменшує витрати на сировину, збереження часу споживачів забезпечує вищі обсяги продажу, економія часу працівників допомагає не витрачати зайве на фонд оплати праці. Усе це дає змогу виробляти більше, витрачаючи менше, підвищує ефективність, підштовхує до розвитку. Такий принцип лежить в основі економічних досягнень усіх розвинутих країн світу. Але в Україні значна частина економіки функціонує так, ніби його не існує. Особливо це стосується державних підприємств: їхня діяльність ніколи йому не відповідала.


Принцип економії часу — наріжний камінь підприємництва. Бо чим займається підприємець? Економить час. Адже кожна інновація, усі нові продукти, ноу-хау, технології в кінцевому підсумку ведуть до того, що потреби споживача краще задоволені за менших затрат. Фокусуватися на повсякденному дотриманні цього принципу означає вести бізнес у цивілізованому розумінні. Але українські державні компанії займаються чим завгодно, тільки не бізнесом. Як наслідок — вони практично не мають можливостей для розвитку. Тож життя йде вперед, але це не стосується держпідприємств. Вони ніби зупиняють час самим способом свого функціонування. У підсумку практично на кожному з них можна відчути дух совка, хоча субстанція, що його породжувала, вже не існує понад чверть століття.

 

Недобізнес


Візьмімо Укрпошту. Донедавна компанія не економила не тільки час своїх клієнтів, а і їхні нерви. У багатьох українців ще не стерлися з пам’яті спогади про багатогодинні черги, вічно чимось незадоволених працівників, пропалі безвісти листи й багато чого іншого. Результат логічний: за останні 10 років номінальний ВВП України зріс учетверо, гривня знецінилася уп’ятеро, споживчі ціни збільшилися на 273%, а чистий дохід Укрпошти — лише на 146%. Компанія ніби відстала від життя років на п’ять. Чим займалися весь цей час колишні її керівники — не відомо, але точно не бізнесом. Зрештою, найбільший на сьогодні конкурент — «Нова пошта» — відкусив величезний шмат ринку й кілька років тому обігнав підприємство за рівнем доходів. Тож коли після Революції гідності в Укрпошту прийшов новий менеджмент із ринковим світоглядом, то, мабуть, із погляду бізнесової діяльності компанія йому скидалася на авгієві стайні. Нове керівництво намагається щось зробити, і неозброєним оком видно, що в нього трохи виходить. Але час втрачено: тепер компанія вже змушена наздоганяти, а не захищати свої колись монопольні позиції. Це значно важче зробити, й успіх зовсім не гарантовано.

Тож життя йде вперед, але це не стосується держпідприємств. Вони ніби зупиняють час самим способом свого функціонування. У підсумку практично на кожному з них можна відчути дух совка, хоча субстанція, що його породжувала, вже не існує понад чверть століття.


Інший приклад — Укрзалізниця. Її діяльність десятиліттями балансує між бізнесовими та соціально-політичними цілями. З одного боку, рухомий склад фізично зношений мало не на 90%, про моральний знос годі й казати, залізнична інфраструктура не розвивається, якість послуг давно залишає бажати кращого, а тепер уже й споживачі вантажоперевезень в один голос заявляють, що бракує вантажних вагонів. Із другого — компанія невтомно спалює мільярди на заняття сумнівною благодійністю: зберігає перевезення пасажирів за збитковими напрямками, час від часу дотує різні промислові підприємства через занижені тарифи тощо. Додайте сюди регулярні скандали щодо розтрат майна Укрзалізниці на мільйони гривень і зрозумієте, що бізнесом тут і не пахне. Тож не дивно, що коли у 2016-му керувати нею призначили поляка Войцеха Балчуна, у якого цілком адекватний послужний список, то він не протримався на посаді й півтора року, бо не дав ради. Усе закінчилося гучним скандалом — зайвим підтвердженням того, наскільки впливові особи зацікавлені в тому, щоб компанія не займалася бізнесом і не ставала прозорою. Укрзалізниці пощастило більше, ніж Укрпошті, бо вона природна монополія. Якби було інакше, то таке антипідприємництво вже давно призвело б до втрати вагомої частки ринку та виникнення в компанії величезних фінансових проблем. А от країні загалом пощастило менше. Адже з такими темпами вирішення стратегічних завдань, якими працює Укрзалізниця, українська галузь залізничних перевезень за рівнем розвитку ще довго залишатиметься в минулому столітті. Про який Hyperloop розмова? Якщо ця компанія буде причетна до його будівництва, то ми не доживемо до моменту його запуску.

 

Читайте також: Епос про енергетичного велетня


Не можна обійти увагою й НАК «Нафтогаз України». Протягом багатьох років підприємство було найбільшою чорною дірою вітчизняної економіки, непосильним тягарем для бюджету, на якому сколотили свій достаток десятки чи навіть сотні українських чинуш та олігархів. Зрозуміло, що ні про який розвиток тоді не йшлося. Сьогодні компанія перетворилася на чи не найприбутковішу в Україні. Здавалося б, є всі передумови для заняття бізнесом, розвитку та якомога кращого забезпечення потреб споживачів. Але не все так просто.


По-перше, досвід нас вчить, що діяльність компанії занадто заполітизована. Нафтогаз змушений працювати в умовах діаметрально протилежних державних енергетичних політик. Тобто часто зі зміною влади в країні компанія шарахається в напрямах своєї діяльності з однієї крайності в іншу. Немає жодних гарантій, що після виборів наступного року Нафтогаз знову не перетвориться на чорну діру української економіки. За певного сценарію ні МВФ, ні український виборець, ні простий глузд цьому не зарадять. По-друге, новий менеджмент працює ось уже майже п’ять років, а які результати? Одразу ж після Революції гідності було озвучено плани поділити компанію на три дивізіони відповідно до видів діяльності: видобування, транспортування, продаж газу. Чи було це зроблено? Ні. Чи досить для цього п’яти років? Очевидно, що так, бо приватний бізнес такі завдання (злиття, поглинання, поділ компаній) вирішує в значно стисліші терміни. Тобто умови для заняття бізнесом, розвитку та збільшення ефективності нібито є, але працівники Нафтогазу переважно залишилися ті самі, тобто повністю невмотивовані та незнайомі з принципом економії та суттю підприємництва. Так, можна довго хвалити нове керівництво за енергонезалежність, реверс, перемогу над Газпромом у суді, особливо якщо порівнювати ці досягнення з «успіхами» попередників. Але водночас доводиться констатувати: компанія й досі відстає за темпами розвитку від багатьох аналогів із приватного сектору. Це не пояснюється ні розмірами НАК, ні спадком попередників, а лише тим, що компанія належить державі. Вона також зупиняє час, як і багато інших держпідприємств.

 

Гроші на вітер


Або погляньмо на вугільні підприємства. Їх дев’ять серед ста найбільших державних компаній, регулярний огляд яких донедавна робило Мінекономрозвитку. Кожне з них збиткове на рівні валового прибутку, не кажучи вже про чистий, в окремих із них обсяг збитків зіставний із чистим доходом. У чому сенс цього бізнесу? Якщо є певні зрозумілі небізнесові цілі, із якими держава щороку вливає в такі підприємства мільярди гривень, то жодної з них вона не досягає. Задовольнити свої потреби вугіллям власного видобутку не вдається: ми вже кілька років імпортуємо цей ресурс, причому часто вищої якості за доступнішу ціну (інша річ, що наші теплові електростанції спроектовані для українського вугілля, але ця проблема вирішується). Отримати дешеве вугілля також не вдається: якби воно було таким, то шахти стали б прибутковими, тим більше за нинішніх високих цін. Держава сама у звітах Мінекономрозвитку визнає, що виробництво неефективне, тому вугілля дороге й низькоякісне. Тож і ця мета залишається недосяжною.


Проблему зайнятості також не вирішено, бо якщо шахтарі регулярно страйкують через невиплату зарплати, то про що можна казати? Мабуть, доцільніше було б ці бюджетні мільярди, які вливаються в галузь, просто роздавати шахтарям як допомогу з безробіття або як стартовий капітал для початку власної справи. Навіть якби при цьому виникла проблема надмірного безробіття у відповідних мономістах, де масово проживають шахтарі, то вона була б тимчасовою, адже чим ці населені пункти кращі від тих сотень сіл чи містечок, із яких левова частина населення виїхала на заробітки? Немає сумніву, що шахтарі поступово знайшли б куди подітися, особливо з грошовою допомогою від держави в кишені. Але остання на такий крок чомусь не може зважитися.

 

Читайте також: Ресурсне прокляття. Чому природні ресурси досі не зробили Україну багатою


Можливо, чиновниками рухає радянський комплекс престижності шахтарської праці, але що це за престиж, за який платять мізер, і за той ще доводиться постояти на страйках? Можливо, у приватних руках певні шахти дістали б нове дихання, стали прибутковими. Але незалежно від того, чи їх потрібно закрити, чи приватизувати, державі в них ловити нічого. Це очевидно й доведено десятиліттями безпросвітних збитків відповідних компаній. Годі й казати про те, що за таких обставин умови праці, технології видобутку, безпека праця шахтарів зупинилися на рівні минулого століття. У цих шахтах час також зупинився. Можливо, навіки.


Ще один приклад — Укрспирт. Компанія забезпечує робочими місцями понад 5 тис. людей, але виконує такий обсяг роботи, із яким у розвинутих країнах справляються кілька сотень працівників. Це бізнес чи масова доброчинність? Укрспирт збитковий за EBITDA та чистим прибутком, зате чи не кожен із директорів кількох десятків спиртзаводів — один із найбагатших людей в окрузі, який їздить на дорогій машині, живе в шикарному маєтку, учить дітей за кордоном, одне слово, ні в чому собі не відмовляє. Після Революції гідності країну регулярно сколихує інформація про черговий провальний відкритий конкурс на посаду директора Укрспирту. Але позиції спиртової мафії непохитні. А діяльність компанії надалі не має нічого спільного з бізнесом чи ефективністю.

 

Гордість нації


Є ще інша група державних підприємств, багато з яких мають стратегічне значення для України. Вони володіють унікальними технологіями, але не вміють заробляти на них гроші, та й не видно, щоб дуже намагалися. «Антонов», Турбоатом, Хартрон, Електроважмаш, Південмаш, КБ «Південне» — усе це компанії, якими можна пишатися в інженерному сенсі на національному рівні. Але в бізнесовому аспекті вони такі ж неефективні, як і решта державних підприємств. В одних проблеми з маркетингом: вони ніяк не можуть розширити географію збуту, хоча мають якісний товар. Адже просто не вміють продавати, а допомоги від держави немає, як це прийнято в розвинутих країнах. В інших труднощі з налагодженням повноцінного, ритмічного виробництва. Наприклад, «Антонов» — одне з лічених у світі підприємств, що спроможне будувати літаки з нічого. А скільки літальних апаратів корпорація виробляє щороку? Одиниці, та й то не завжди. У деяких компаній труднощі з фінансами. Наприклад, Південмаш і КБ «Південне» здатні проектувати та запускати в космос ракети. Та при цьому Південмаш хронічно збитковий, КБ «Південне» також регулярно зазнає збитків. Як можна бути технологічним генієм і злидарем одночасно? Це так по-радянськи…

Із запровадженням конкурсного відбору керівників держпідприємств, установленням їм адекватного рівня винагороди почалися здорові зміни в окремих компаніях. Але практично в усіх них процеси рухаються занадто повільно порівняно з приватним сектором


Нарешті, навіть коли з фінансового боку в компанії все гаразд, що стосується одиниць, це зовсім не гарантує ритмічного та збалансованого розвитку. Наприклад, Турбоатом із року в рік генерує сотні мільйонів гривень прибутку, але не здатен конвертувати їх у високі темпи розвитку, тому його доходи зростають занадто повільно порівняно з конкурентами. І це також побічний ефект державної власності, бо в адекватних приватних руках таке підприємство здатне за п’ять — десять років перерости в глобального гіганта — якщо не в Siemens чи General Electric, то в який-небудь Alstom точно.

 

А поки Турбоатомом володіє держава, він і далі розвиватиметься маленькими кроками, а левову частку прибутку віддаватиме державі у формі дивідендів. Виходить дивна ситуація. Низка державних компаній — предмет гордості нації, але чим ми пишаємося? Тим, що всупереч обставинам вдалося зберегти з радянських часів і що ніяк його не можемо розвинути. Предмет нашої гордості — уламки інженерної величі Радянського Союзу. Останні з могікан, що їх Українська держава не здатна довести до пуття, антикварні експонати, які треба поставити в рамочку як пам’ятки бувалих радянських досягнень. У державних руках вони непридатні для того, щоб заробляти на них гроші й будувати структуру економіки незалежної України. У нинішньому стані вони підходять лише для того, щоб викликати гордість нації та щоб, мимоволі глянувши на них, щира ватна душа просльозилася й подумала: «Яку країну про...ли». Звідси напрошується висновок, що наша держава як власник, спеціалізується на консервації совка, на збереженні під своїм крилом усього того, що їй дісталося в спадок, на тому, щоб зупинити час у конкретних просторових межах, які їй належать на правах власності. Те саме стосується і підприємств, і технологій, і методів роботи. Така спеціалізація — чітка канва у функціонуванні державних підприємств періоду незалежності. Це антибізнес, антипідприємництво, антижиття, якщо хочете.

 

Читайте також: Підприємництво: сплячий гігантс

 

Бути чи не бути


Заради справедливості слід зауважити, що після Революції гідності такий стан речей став потроху змінюватися. Із запровадженням конкурсного відбору керівників держпідприємств, установленням їм адекватного рівня винагороди почалися здорові зміни в окремих компаніях. Але практично в усіх них процеси рухаються занадто повільно порівняно з приватним сектором. Причина одна: менеджмент змінився, але совковий дух із працівників не вивітрився. І мине ще не одна п’ятирічка, поки ті компанії перетворяться на цілковито ринкові, якщо це взагалі колись станеться. Зрозуміло, що приватизація додала б кисню у вогонь цих змін. Але якщо новий ринковий менеджмент зазнає такого опору від зацікавлених у збереженні статус-кво, то як же вони упиратимуться повній зміні власності? Не дивно, що приватизація досі не стартувала. Державний капіталізм у світі досить поширений, але успішних прикладів його існування вкрай мало. Як пише The Economist, державний капіталізм працює добре лише під керівництвом компетентної держави. На жаль, Україна таким похвалитися не може. Та й не ми одні. У Росії державні компанії працюють на шайку ефесбешників з імперськими амбіціями, у Бразилії — на банду корупціонерів найвищого рівня, включаючи екс-президента. Ефективність державного капіталізму — це радше виняток, можливий в особливих випадках. Наприклад, у Китаї чимало державних компаній, але там є смертна кара для чиновників за корупцію та зовсім інший менталітет, ніж у нас. У Сінгапурі є ефективний і прибутковий фонд національного добробуту, що об’єднує державні активи, але там на кожному рівні незалежні наглядові ради та ринкові принципи функціонування. Імовірність того, що наша держава зможе організувати щось схоже, невелика. Для цього потрібен зовсім інший рівень функціональної готовності. Якщо на сьогодні головними проблемами держкомпаній є як не втратити від чергового витка політичного циклу та як звести кінці з кінцями, виконуючи небізнесові функції, то про яку ефективність і про який розвиток державної власності може йтися?


Усі ці питання стосуються не лише держпідприємств, а всього, чого торкається наша держава. Біда в тому, що понад половина української економіки прямо чи опосередковано змушена взаємодіяти з контрагентами, дотичними до держави та зараженими її совковим духом. Це стопорить усю економіку, не дозволяє розвиватися всій країні. На жаль, поки що перспектив для швидких змін такої ситуації не видно.