Економіка

  ▪   Володимир Дубровський

Давня хвиля

Україна розгрібатиме авгієві стайні олігархічної економіки незалежно від ескалації глобальної кризи
Матеріал друкованого видання
№ 18 (183)
від 5 травня, 2011

Нещодавно прем’єр-міністр Микола Азаров заявив, що на Україну насувається друга хвиля економічної кризи. Нам запропонували тугіше затягнути паски, готуватися до гіршого й братися за лопати (так би мовити, згадати 1990-ті роки, коли багатьом доводилося виживати, працюючи на присадибних ділянках). Що ж, напад – це найкращий спосіб захисту: набагато простіше списати наявні в Україні проблеми на світову економіку, ніж зізнатися у власній неспроможності їх вирішувати.

Криза – це як епідемія грипу. Здоровий організм або не підчепить вірусу, або перехворіє в легкій формі. Якщо ж він ослаблений, то хвороба протікатиме з ускладненнями, можливий навіть летальний результат. Ось і криза 2007–2008 років торкнулася не всіх країн: оминула держави Латинської Америки, Китай і більшість азійських країн. Навіщо ж далеко ходити? Навіть у сусідній Польщі не було економічного спаду, там лише сповільнилося зростання ВВП.

Організм Української держави виявився серйозно хворим. Ще 2007-го уряду треба було якомога швидше покінчити з популізмом і зосередитися на економії, зайти на «м’яку посадку» після буму або бодай зупинити розкрадання держбюджету. Натомість українців годували обіцянками «не пустити кризу на поріг». 2008 року вона прийшла без дозволу тодішнього прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, уряд якої виявився абсолютно непідготовленим і всі зусилля спрямував на гасіння локальних пожеж. Робилося це не завжди вдало. Наприклад, рефінансування банків з боку НБУ допомогло їм заробити на закономірному падінні курсу гривні. Механізм рекапіталізації взагалі зазнав фіаско: Кабмін почав рятувати банки, які, по суті, банкрутували через власну політику. Тепер уже очевидно, що грошей, витрачених на реанімування фінустанов, виділено набагато більше, ніж було потрібно, щоб розрахуватися з їхніми вкладниками. Не назвеш обґрунтованою й допомогу деяким компаніям, власники котрих звикли жити за рахунок державної підтримки та грабунку споживачів, як, наприклад, автомобілебудівна галузь. Так чи інакше, а криза мала призвести до банкрутства неконкурентоспроможних підприємств, однак цього не сталося – вітчизняна економіка не пройшла самоочищення.

Але будь-яка економіка – це саморегульований механізм. Коли 2008 року різко знизився курс гривні, вітчизняні виробники-експортери стали конкурентоспроможнішими і торговельний баланс поліпшився. Завдяки зниженню зарплатних фондів (а отже, доходів населення) підприємства змогли істотно зменшити витрати. З березня 2009-го українська економіка всупереч незграбній політиці влади почала відновлюватися. Процес триває досі, але жодної заслуги нинішнього уряду в цьому немає. На зміну поганим рішенням Тимошенко прийшла ще гірша політика Азарова. 2011-го, як і раніше, повільне зростання зумовлене переважно відновленням зовнішнього попиту й внутрішніх ресурсів. Українські бізнесмени дуже стійкі до кризових процесів, багато що пройшли, працюють, здавалося б, у найнесприятливіших для ведення бізнесу умовах, вміють пристосовуватися до змін…

Не можна сказати, що уряд нічого не робить: такого терору, як тепер, бізнес ще не знав. До сплати податків авансом і повернення ПДВ тільки «своїм» компаніям додався перерозподіл власності силовими методами. Можливо, деяким великим підприємствам і справді краще жити (відповідно до рейтингів, у 2010 році наші мільярдери стали ще багатішими), повільно зростає й ВВП. Однак наявне зростання не є здоровим: Кабмін і далі підтримує обраних (здебільшого хімічні та металургійні підприємства), а бюджетні проблеми вирішує за рахунок решти. Зокрема, малому і середньому бізнесу працювати набагато важче, ніж раніше. Цей підхід лише поглиблює залежність економіки від енергоносіїв, з одного боку, та мінливих зов­нішніх ринків – з іншого. Тож Україна залишається такою самою або навіть ще більш вразливою до майбутніх негараздів на світових ринках.

Ще вчора потрібно було засвоїти уроки кризи – почати створювати умови для розвитку МСБ, наукомістких галузей, сільського господарства, харчової промисловості тощо. Щоб побудувати повноцінну, збалансовану економіку, потрібен чіткий план дій, зокрема готовність іти на непопулярні заходи. Певний план влада справді розробила… Але ж чи є він ефективним? Навіть правильні заходи провалилися з політичних причин. Одразу після перемоги Януковича стало зрозуміло, що уряду не вистачить легітимності, щоб втілити в життя задумане. Новий глава держави нічого не зробив, щоб стати президентом усієї України. Нині рейтинги Віктора Федоровича й Партії регіонів в режимі вільного падіння. Кабмін у цілковитій розгубленості: силові методи й «бульдозерна» тактика, вочевидь, не працюють, але інакше діяти він не вміє.

На жаль, люди, які перебувають при владі, ненавидять свободу, а тому на ідеологічному рівні не здатні продукувати ефективну економічну політику. У правлячій команді є ефективні менеджери, однак вони навряд чи розуміють, як насправді працює ринкова (а не олігархічна) економіка. Вони впевнені, що всім можна керувати в ручному режимі, але переоцінюють силу держави й примусу. Уряд намагається управляти некерованою структурою так, ніби вона цілком є керованою, видає бажане за дійсне… Але очевидно, що силоміць неможливо домогтися слухняності й підпорядкування. У такий спосіб отримаєш хіба що бунт, адже, відповідно до законів фізики, сила дії дорівнює силі протидії.

Візьмімо, наприклад, так звану політику детінізації економіки. Нібито зрозуміло, що тінь – цілком природна реакція підприємців на надмірний податковий тягар, який намагається покласти на них держава. Але неможливо змусити людей жити за законами, відірваними від життя… Подальше збільшення тиску на бізнес спричинить масове закриття фірм. У короткостроковій перспективі це призведе до застою, а в довгостроковій – до економічної катастрофи.

Якщо влада і далі поводитиметься так нерозумно, соціальні потрясіння в країні неминучі. Податковий Майдан був першим тривожним сигналом. Сподіваюся, що тоді уряд побачив проблему, яку завзято не бажав помічати. Для нього це стало великою несподіванкою, й було б непогано, якби налякало… Низку планів із затягування пасків відкладено в довгу шухляду: не ухвалено ані Трудового, ані Житлового кодексів, дали зворотний хід збільшенню пенсійного віку, відклали підвищення ціни на газ для населення. Можливо, це й на краще, але ж проблеми залишаються, уряд не спромігся запропонувати інших варіантів їх вирішення. 

Отже, найближчим часом у кращому разі Україну очікує стагнація або мінімальне зростання. В економіці є власний потенціал, але його надовго не вистачить… Утім, якщо держава і далі робитиме дурниці, наслідки будуть непередбачуваними. Рано чи пізно нарив прорве, однак невідомо, хто погодиться розгрібати авгієві стайні.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.