Економіка

  ▪   Дмитро Калинчук

Беруть по-новому

Реорганізація української митниці лише ускладнює роботу підприємців, віддалених від влади
Матеріал друкованого видання
№ 17 (182)
від 28 квітня, 2011

Якщо експортери й імпортери, пов’язані з владою, зазвичай отримують у розпорядження «метр державного кордону»на нормативному рівні, то всі інші – на рівні домовленостей із митниками або, як варіант, з експедиційними структурами, до яких ті лояльні. Справді, українські підприємці страждають від фіскальної корупції, та, вочевидь, куди більше незручностей спричиняє їм так зване реформування, яке традиційно зводиться в нас до ротації митників та експедиторів. У такі періоди, як свідчать експортери-імпортери, товари безнадійно простоюють на кордонах. Призначення Ігоря Калєтніка головою Державної митної служби в березні 2010-го не стало винятком із правила. До того ж за останній рік у функціонуванні перепускних пунктів з’явилося щось нове, схоже на добре забуте старе, часів другого президентства Леоніда Кучми… Тоді, нагадаємо, базовим принципом роботи чиновника була відомча підпорядкованість, зокрема й корупційна.

Ложка меду

У 2010–2011 роках Держмитслужба очистилася: понад 3 тис. працівників були притягнуті до дисциплінарної відповідальності, близько 280 осіб звільнені. Решта стали складовими чіткої вертикалі й завзято працюють з урахуванням державних, насамперед бюджетних інтересів. На цьому фронті трапляються саркастичні випадки. Притчею во язицех серед бізнесменів став один із нових керівників Харківської митниці, який щодня стежить за роботою своїх підлеглих – власноруч відкриває контейнери, перелічує, переважує, перевіряє інвойси... Тож вантажівка замість традиційних чотирьох-п’яти годин нині розмитнюється добу, а то й дві. Хоча формально процедура проходження перепускних пунктів спростилася в результаті зменшення кількості контрольних інстанцій на кордоні, а також змістового коригування (нині розмитнюється не контейнер загалом, як раніше, а товар у ньому – не треба сплачувати податку «за повітря»). На цьому, власне, умовний позитив реформування митниці й закінчується.

Діжка дьогтю

Перше, чим привітала нова влада підприємців, – поверненням практики застосування індикативних цін, які встановлюють і офіційно підтверджують митники. Реально це має такий вигляд: бізнесмени, що, наприклад, завозять у країну мікрофони до мобільних телефонів, за розмитнення сплачують стільки, як імпортери дорогих студійних (державі простіше обраховувати індикативну ціну як середнє арифметичне відповідної товарної групи). По суті, ця практика виключає завезення в країну нових зразків електронної та й будь-якої іншої техніки: імпортерам просто невигідно, аби дорогі моделі потрапляли до бази даних Держмитслужби й автоматично збільшували індикативні ціни. За таких умов годі й мріяти про організацію в Україні конкурентоспроможних збиральних виробництв з імпортних комплектуючих. До речі, саме вони не останньою чергою стимулювали економічний розвиток Китаю.

До того ж застосування індикативних цін провокує контрабанду й корупцію. Скажімо, імпортер дешевих жіночих парфумів з Індії, який побажав залишитись інкогніто, розповів, як інспектори намагалися підняти інвойс на його товар… удесятеро – до рівня французьких духів. Сперечатися було марно. Розслідування загрожувало зупинкою товару на митниці на кілька місяців. Швидше й вигідніше виявилося розійтися з інспекторами полюбовно.

Водночас підняття декларованої вартості товарів вигідне для уряду – офіційно встановлена мінімальна ціна є базою нарахування не лише мита, а й ПДВ. Владу не зупиняє навіть той факт, що застосування вартісних індикаторів є прямим порушенням зобов’язань, узятих Україною під час включення до СОТ. Тоді, нагадаємо, наша держава погодилася не маніпулювати тарифами, а довіряти документам, які виписують митні органи інших країн. Митники відверто визнають, що «СОТ може шкуру спустити» за публікацію індикативних цін на товарні групи за кодами (як це було за часів президента Кучми), але нічого вдіяти не можуть – орієнтуються на внутрішні інструкції, а не на міжнародні зобов’язання держави.

Лихо без добра

Бюрократія на митниці процвітає. Наприклад, раніше для імпорту товарів, що не підлягали маркуванню (як-то електронні прилади, котрі не вмикаються в мережу 220V), було достатньо листа-відмови з комерційного органу сертифікації. Тепер, крім цього, потрібна ще й довідка з державного Укрчастотнагляду. Але ж деякі документи видають лише раз на три місяці, в чітко встановлені дні. Годі й пояснювати, що це ускладнює без того непросте розмитнення.

Про боротьбу з корупцією як підприємці, так і митники відгукуються з іронією. Зокрема, й тому, що нібито скасований «контейнерний збір» тепер стягують неофіційно, тариф відомий – близько $400/м?. Але ж, зрештою, платить за все це кінцевий споживач, адже бізнес включає до складу ціни продукції не лише офіційні, а й «представницькі» витрати. Досвідчені клієнти митниці визнають, що з розбудовою вертикалі чорні схеми перетину кордону пішли в забуття. Ні, експедиторські фірми, спроможні в рази скоротити терміни розмитнення, залишились. Однак працюють вони переважно «в білу» й гарантій майже не дають. Навіть ті, що засновані колишніми фіскалами чи особами, близькими до нинішніх.

Старі схеми

Давні як світ схеми заниження інвойсів застосовують і зараз. Найпоширеніша з них – заснування за кордоном власної фірми й відвантаження товару через неї. Більш ризикована модель – коли в процесі визначення рахунку-фактури коригують не декларовану вартість, а товарний код, скажімо, видають шкіряні черевики за гумові. Так можна зекономити колосальні кошти, але треба бути впевненим, що «один із нових керівників Харківської митниці» не відкриє контейнера. Небезпечно і прямо занижувати кількість декларованого товару – його завжди можуть переважити чи перелічити.

Найвідчайдушніші підприємці вдаються до схем, які межують із контрабандою: саме таким є завезення до України пакунків із лейблами Adidas, Levi’s, Pradа під виглядом секонд-хенду, що рахують під час розмитнення на кілограми.

Занижуючи інвойси, імпортери не переймаються дальшою неможливістю збільшити валові витрати задля легальної оптимізації оподаткованого прибутку: бізнесмени просто реалізують товари «своїм» спрощенцям, які встановлюють потім вигідні ціни. Держава цих процесів узагалі не регулює. Іноді підприємство-імпортер продає товар не безпосередньо СПД, а фірмі-метелику (існує кілька місяців) із націнкою 2–3%. Таким чином постачальник виходить у нуль, а «одноденка», своєю чергою, робить гроші і зникає… Хоча це вже сюжет з іншої опери – податкової.

Останнім часом простежується ще одна характерна тенденція: використовуючи закордонну фірму, інвойси не зменшують, а… збільшують. Оскільки ціни на цілі групи товарів в Україні значно вищі за європейські, імпорт дешевої продукції означає появу в постачальників надприбутків, на які орієнтуються податківці. Їм, на відміну від митників, 2011-го істотно розширили повноваження. Себто буває, що вигідніше переплатити на кордоні, аби потім не мати проблем усередині країни. Не випадково уряд покладає на Держмитслужбу великі сподівання. Нещодавно Мінфін офіційно визнав, що організаційні заходи митників 2010 року коштували держбюджету... 7,7 млрд недоотриманих гривень. Як-то кажуть: швидше, вище, дужче.