Економіка

  ▪   Любомир Шавалюк

Шанс на зростання. Як вивести економіку з кризи

Для виходу країни з економічної кризи потрібні зважені заходи державної політики
Матеріал друкованого видання
№ 24 (396)
від 18 червня, 2015

В Україні триває глибокий економічний спад. Нині з’явилися деякі ознаки стабілізації, які помножаться у наступному півріччі, якщо не буде ескалації бойових дій. Це дозволяє урядові перенести акцент у роботі з боротьби за виживання держави до стимулювання розвитку економіки.

Анатомія кризи

Теперішній спад економіки України не є типовим. Його причини полягають і в падінні сукупного попиту (через відтік капіталу, дисфункцію фінансового сектору та вимушено рестрикційну фіскальну політику), і у зменшенні пропозиції (внаслідок руйнуван­­ня на Донбасі). У цьому й уся складність ситуації та особливість заходів, необхідних для подолання кризи. Щоб уникнути невчасних, невиправданих і зайвих кроків із боку влади, потрібний детальний аналіз ситуації.
У контексті сукупної пропозиції ситуація досить зрозуміла. На сьогодні війною пошкоджено або повністю зруйновано близь­­ко 60% економічного потенціалу Донеччини та 85–90% Луганщини. Так, за даними Держстату, за січень-квітень 2015 року обсяги виробництва промислової продукції у Донецькій та Луганській областях знизилися на 52% та 88% відповідно, виконаних будівельних робіт – на 78% та 90%, роздрібної торгівлі – 69% та 90%. Це означає, що Україна в цілому (без урахування тимчасово окупованого Криму) втратила 6,7% економічного потенціалу на Донеччині та 3,2% – на Луганщині. Разом – майже 10% потужностей народного господарства (насправді дещо менше, адже частина бізнесу Донбасу просто зникла із поля зору нашої статистики), які станом на сьогодні, грубо кажучи, пропали назавжди. Навіть якщо там відбулися часткові руйнування, то ще не відомо, чи буде економічно доцільно відновлювати об’єкти, а з урахуванням знищених інфраструктури та комунікацій і поготів.

З цього випливає принаймні три висновки. По-перше, враховуючи падіння реального ВВП на 6,8% минулого року і 17,6% у першому кварталі 2015 року, воєнними руйнуваннями можна пояснити лише близько половини його темпу. Решта – результат скорочення сукупного попиту під впливом, зокрема, повільного реформування.

По-друге, оскільки підприємства Донбасу пов’язані тісними зв’язками з бізнесом інших регіонів України, то випадіння відповідних ланок із виробничих ланцюжків призвело до скорочення обсягів продукції й на решті переділів. Це дуже чітко видно за динамікою промислового виробництва. При тому, що за 4 місяці 2015 року в цілому по Україні його обсяги впали на 21,5%, середньоарифметичний темп (це грубий спосіб усереднення, але різницю рівнів показує) падіння промвиробництва в областях «першої лінії» відносно Донбасу (Харківська, Дніпропетровська, Запорізька) становить 12%, в областях «другої лінії» (Сумська, Полтавська, Кіровоградська, Миколаївська, Херсонська) – менше 11%, у решті (14 областей та місто Київ) – менше 1%, а в семи із них промисловість зростала. Цей спад у багатьох випадках тимчасовий і потребує певного періоду для налагодження нових зв’язків. Держава могла би координувати цей процес, що прискорило б відновлення нормальної діяльності відповідних підприємств.

По-третє, падіння ділової активності на Донбасі призвело до того, що надходження до бюджету з цього регіону порівняно невеликі, бо місцевий бізнес, за винятком тих, хто перереєструвався на підконтрольній Україні території, платить бойовикам, а не українській податковій, а про митницю й говорити годі. Водночас видатки на регіон із бюджету досі суттєві, що створює величезний дисбаланс і тиск на український бюджет. Це обмежує можливості уряду стимулювати економіку підконтрольних територій. І ставить його перед непростим вибором: або повестися гуманно й виконувати державні зобов’язання перед українцями, які стали заручниками ситуації на Донбасі, або вчинити прагматично і припинити виплати по всіх каналах, спрямувавши гроші на територію, вільну від активних бойових дій. Цей вибір слід робити з урахуванням можливих змін рівня лояльності населення Донбасу до київської влади, які можуть статися внаслідок дій останньої.

Наразі вплив фактора пропозиції на економічний спад в Україні ось уже кілька місяців практично незмінний завдяки тому, що ескалація воєнних дій припинилася. Маємо умовне дно. Від нього слід відштовхуватися, пам’ятаючи, що у Росії є можливості пересунути його на нижчий рівень.

Проблема сукупного попиту

Причина рецесії не лише у руйнуваннях, до яких призвела вій­­на. Приблизно половина падіння зумовлена факторами сукупного попиту, які проявлялися б значно меншою мірою, якби уряд проводив ефективнішу державну політику й радикальніші реформи.

Читайте також: За межею бідності. Україні загрожує деградація державних послуг

Традиційно основними кількісними визначниками падіння сукупного попиту є вилучення з реального сектору, які йдуть на користь фінансової системи, нерезидентів чи держави, в певно­­му сенсі знекровлюючи економіку. Уже потім ці причини негативно впливають на споживання й інвестиції, для здійснення яких контрагенти просто не мають ресурсів. Ключовим не кількісним, а якісним фактором падін­­ня сукупного попиту є бізнес-клімат, який або сприяє капіталовкладенням, або відлякує інвесторів (одразу слід зазначити, що він не змінився, якщо абстрагуватися від вій­ни). У випадку України кожен із названих визначників зіграв свою роль.

Вилучення на користь фінансового сектору стали фактором скорочення ділової активності в Україні ще задовго до революції, а на початку минулого року про­явилися повною мірою. Їхня суть полягає у тому, що банки неохоче видають нові кредити, натомість, отримуючи гроші на погашення старих позик, залишають бізнес і населення із меншою кількістю коштів на руках. Ця тенденція триває уже півтора року (див. Дисфункція банків). Основ­ною її причиною спочатку був відплив депозитів, для випла­­ти яких фінустановам треба було звідкись брати гроші. Але кілька місяців тому основну роль почало грати підвищення Нацбанком облікової ставки до 30%. Якщо раніше комерційний банк міг вийти на міжбанківський кредитний ринок або звернутися за дешевою ліквідністю до НБУ, то зараз ці два канали пропонують занадто дорогі гроші, що робить скорочення кредитування єдино можливим виходом із ситуації. Іншими словами, якщо НБУ пропонує фінансовий ресурс під 30–33%, а сам банк отримує від виданого кредиту навіть 25–30%, то йому невигідно брати гроші в регулятора, а простіше – не пролонгувати видану позику. Саме тому облікова ставка на рівні 30% (або будь-якому іншому, який перевищує рівень ставок за кредитами) призводить до різкого скорочення кредитування, що й відбувається в Україні (див. Дисфункція банків). Це сильно б’є по реальному сектору.
Тенденція до вилучення депозитів із банків, як свідчить статистика НБУ, затихає. Депози­­­ти у гривні приростали у квітні-травні, а у валюті скорочувалися меншим темпом, ніж рані­­ше. Якщо так триватиме надалі, то потреба вилучати кредити з економіки зникне. І чим раніше НБУ впорається із реструктуризацією банківської системи, тим швидше остання перестане вносити свою лепту у скорочення сукупного попиту і, як результат, падіння ВВП. Отже, регулятор повинен мобілізуватися.

Вилучення на користь зов­нішнього сектору також тривають кілька років. Але якщо раніше Україна мала дефіцит торговельного балансу, витрачаючи золотовалютні резерви і зв’я­зу­ючи гривневу масу купівлею валюти під імпортні операції, то зараз дефіциту немає. Зате «прорвало» в іншому місці: з початком минулого року розпочався масовий відплив капіталу (див. Інвестиційна засуха). Суть проблеми полягає не тільки в тому, що країну залишає валюта, якої й без того мало, але й у тому, що для купівлі цієї валюти підприємства використовують акумульовану гривню, яка після обміну на певну кількість, скажімо, доларів вилучається з економічного кругообігу. Це докладається до падіння економіки. Така тенденція підсилилася за останні півроку і якогось очевидного факто­ра її зникнення немає. За минулий рік українські банки зменшили залишки зовнішніх запозичень на 16,9%, виплативши тіла боргу на $3,8 млрд, нефінансові компанії, серед яких чи не першим був, мабуть, олігархічний бізнес, погасили 17,5% зовнішньої заборгованості, віддавши $13,4 млрд. Це величезні суми, які, однак, можуть виймати з української економіки ще принаймні 1-2 роки, якщо нічого не зміниться. У цьому й полягає ризик такої тенденції для економіки.

Читайте також: Гібридні результати шокової терапії

Вилучення з реального сектору на користь держави – нове явище. Адже минулого року уряд, погано контролюючи дефіцит бюджету, стимулював попит, не в останню чергу з огляду на вибори. Але з початком 2015 року проводять бюджетну економію. При цьому вона досить умовна, адже видатки державного бюджету за 4 місяці 2015 року зросли на 20,4%, а зведеного (державний плюс місцеві) – на 15,5% (для розвинутих країн такі темпи захмарні). Але завдяки тому, що темп збільшення надходжень до бюджету виявився значно вищим (34,5% та 30,5% відповідно), зведений кошторис виконано із профіцитом 18,5 млрд грн.

Ось цим бюджетним профіцитом влада постійно хвалиться. Але даремно, бо він має дві сторо­­ни. З одного боку, його наявність нібито свідчить про фінансову дисципліну, яка здобуває прихильність кредиторів і є фактором макроекономічної стабілізації. З іншого – відповідний обсяг коштів вилучається з економіки й лягає мертвим вантажем на єдиному казначейському рахунку в НБУ. Гроші не працюють, тож ділова активність скорочується. Відтак уряд повинен якомога швидше вирішити, куди ці кошти можна ефективно спрямувати.

Якщо підсумувати, то з трьох можливих факторів скорочення сукупного попиту в першому кварталі 2015 року діяли усі. Це означає, що гірше вже не буде. У певному сенсі – це дно, при­наймні психологічне. При тому один із цих факторів – зменшення кредитування – незабаром має усі шанси зникнути після того, як люди перестануть знімати гроші з депозитів. Другий – відплив капіталу – навпаки почав відігравати більшу роль останніми місяцями. Третій – вилучення на користь держави – цілковито перебуває в компетенції уряду, який має всі можливості розписати бюджетний профіцит за додатковими статтями видатків бюджету. Отже, із трьох факторів, які визначали рецесію протягом останніх півтора року, невдовзі активними залишаться тільки один-півтора. Падіння економіки перестане пришвидшуватися, а з урахуванням низької статистичної бази 3–4 кварталів минулого року у другому півріччі 2015 року його темпи значно скоротяться. Такий результат дозволяє замислюватися над пошуком точок зростання й інструментів його забезпечення вже зараз.

Як стимулювати зростання?

Перебіг економічного спаду свідчить про те, що на руках в економічних контрагентів просто бракує грошей. Це парадоксально, бо люди забирають депозити з банків, а Нацбанк друкує гроші (останнім часом, щоправда, знач­­но меншими темпами, ніж раніше), однак увесь цей ресурс концентрується в тих вузлах, розміщених зазвичай у центрі, які не пускають його далі. Економіка пробуксовує. Тому передусім потрібно забезпечити ліквідністю широкий діапазон контрагентів (насамперед у регіонах) – це запустить її. Але який канал для цього використати?

Зараз багато говорять про збільшення споживання. Низка партій, політиків і членів уряду пропонують індексувати пенсії та зарплати бюджетникам, спрямувавши на це кошти бюджетного профіциту. Але, по-перше, немає гарантії, що надлишок коштів у державній скарбниці з’являти­­меться протягом тривалого часу, а півищення соціальних виплат потребує постійного ресурсу. По-друге, здається, наші високопосадовці забули, що теперішню кризу спричинив, серед іншого, неадекватно високий рівень споживання, який сформував величезний дефіцит торговельного балансу, що призвело до стрімкого знецінення гривні й автоматичної корекції обсягів споживання. Ми не США. Країна, яка окрім сировинних товарів мало що вироб­ляє, не може запускати економіку через споживання.

Читайте також: Субсидії по-новому. Наскільки ефективними є урядові ініціативи

Звичайно, є проблема незахищених верств населення, що відверто бідують. Їх треба захистити шляхом надання адекватних субсидій на житлово-комунальні послуги та адресної допомоги на купівлю ліків та інших товарів і послуг, які подорожчали у кілька разів. Але ця проблема є питанням не збільшення споживання, а підтримання його на певному базовому рівні в умовах різкого збільшення цін. Вона потребує інших, відмінних від індексації підходів (а саме правильної організації та якомога швидшого відшліфування систем субсидій та адресної допомоги). І, глобально кажучи, має мало спільного із активізацією ділової активності.

Єдина альтернатива споживанню – залучення інвестицій. За допомогою капіталовкладень потрібно створювати нові робочі місця. Це дозволить не лише простимулювати економіку і інвестиціями, і зарплатами новоспечених робітників, а й створити умови для переселення мирного населення Донбасу на територію, вільну від війни, і позбавлення таким чином бойовиків людського ресурсу. Коли у нас говорять про капіталовкладення, то зазвичай мають на увазі іноземних інвесторів, які прийдуть в Україну та, скажімо, збудують завод з нуля. Але такий погляд – прояв недалекоглядності. Шукаючи майданчик для нового виробництва, глобальний інвестор, який мислить раціонально, ніколи не збудує завод у країні, де йде війна. У нього досить значно кращих альтернатив: від Тунісу, Бангладеш до Гондурасу й Балкан. Крім того, дуже багато транснаціональних корпорацій уже мають заводи в Росії, Словаччині, Угорщині та інших країнах неподалік від нас, які імпортують в Україну свою продукцію. Здавалося б, із залученням інвестицій складається безвихідна ситуація. Але вихід є.

Фактори інвестицій

Найбільший потенціал із залучення капіталовкладень у теперішніх умовах має внутрішній малий і середній бізнес (МСБ). Більшість із його представників не збирається залишати Україну, хоча часто й має всі можливості для цього. Але й розвиватися зараз він не може. Навіть більше: останніми місяцями внаслідок загального падіння сукупного попиту та зростання податкового навантаження МСБ в Україні також не має грошей, виживає й часто переходить у тінь. Щоб змінити цю тенденцію, необхідно створити умови для його розвитку. І це прямо залежить від реформ. Передусім держава повин­­на зменшити регуляторне навантаження, тим паче що такий крок нічого їй не коштуватиме (дещо в цьому напрямі зроблено, але цього поки мало).

Крім того, слід знизити податкове навантаження. Уряд має не хвалитися тим, що надходження до бюджету зросли, де-факто склавши понад 39% від номінального ВВП у першому кварталі, що нечувано багато, а перепрошувати за це підприємців за те, що забирає в них ресурси. Можливо, новий Податковий кодекс спростить систему та зменшить її тиск на бізнес. Його філософія має бути простою: що менше податкове навантаження (фактичне, разом із корупційною складовою, а не на папері), тим менше бізнесу перебуває в тіні, тим більше в нього фінансових ресурсів на інвестиції та створення робочих місць. Альтернативою такому підходу до пошуку грошей для МСБ могло би стати банківське кредитування. Але для його запуску потрібно завершити процес реструктуризації банківської системи й опустити облікову ставку до рівня, нижчого, ніж відсоток за кредитами. Для цього існують усі умови, зокрема, падіння місячної інфляції за ІСЦ з 14,0% у квітні до 2,2% у травні.

Читайте також: Полювання на гривню

Другий спосіб стимулювання інвестицій потребує своєрідної хитрості. Йдеться про залучення іноземного інвестора шляхом при­­ватизації великих державних підприємств. Велика приватизація в різних країнах відбувається раз на кілька десятиліть. Вона є рідкісною можливістю відносно легкого стратегічного виходу на новий ринок. Втрачати такий шанс не захоче жодна крупна корпорація, навіть попри війну, бо другого разу може й не бути. Зайве й говорити, що як тільки нерезиденти стануть повноправними власниками приватизованих об’єктів, вони одразу волею-неволею поч­нуть інвестувати у модернізацію та збільшення ефективності відповідних підприємств. Україна на цьому може виграти не лише кош­ти до бюджету, а й приплив валюти, який перекриє наявну діру у платіжному балансі, остаточно стабілізує курс гривні й буде стартовим сигналом для тих нерезидентів, які побоюються ще глибшого дна. Уряд повинен негайно готувати до приватизації всі об’єкти, які майже готові до продажу.

Третій спосіб повністю перебуває в компетенції уряду. Потрібно збільшувати інвестиції в інфраструктуру (це також потребує низки законодавчих та організаційних реформ). Якими б не були руйнування на Донбасі, для іноземця, що вперше приїжджає до України, інфраструктура, зокрема дороги в областях, де не торкнулися бойові дії, справляє таке враження, ніби вона пережила війну. Це треба виправляти. І якщо влада сама не може створювати будівельні фірми, бо це закінчиться розпилом бюджетних грошей, то повинна сформувати ту фінансову платформу попиту на інфраструктурні об’єкти, яка спричинить появу множини будівельних організацій, що в підсумку зумовить стрибкоподібне збільшення інвестицій. Перевага держави саме в поточний момент полягає в тому, що їй залучити зовнішнє фінансування значно легше, ніж приватному інвесторові під проект з будь-якою, навіть захмарною рентабельністю.

Перебуваючи на дні економічного циклу або в безпосередній близькості до нього, маємо вжити правильних заходів для того, аби його якомога швидше пройти. Щоб економіка уже через 2–3 квартали вийшла на траєкторію зростання, а населення не встигло усвідомити переляк від глибини зубожіння. Прийнятної альтернативи цьо­­му немає.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.