Економіка

  ▪   Любомир Шавалюк

Громадянське суспільство проти касти акціонерів

Минає півтора року від початку Революції гідності. Нині вже видно, що вона була троїстим повстанням українців: проти олі­гархічно-чиновницької системи, проти колоніального минулого й метрополії, а також проти архаїчних матеріальних цінностей, панівних у соціумі.
Матеріал друкованого видання
№ 20 (392)
від 21 травня, 2015

Найгірше те, що протягом майже чверті століття держава як інституційна системна надбудова над народом фактично виступала сплавом усіх трьох цих явищ. Вона була олі­гар­­хічно-чиновницькою, часто керованою Кремлем і глибоко аморальною, де-факто зусібіч настроєною проти простого українця (що, зрештою, об’єд­на­­ло на Євромайдані таких несумісних націоналістів, ідеологічно нейтральних бізнесменів та релігійних діячів). Завдяки своїй різноплановості ця держава хоч і постійно з’їдає можливості для розвитку громадян, але досі залишається на плаву, демонструючи надзвичайну живучість (вона пережила Помаранчеву революцію, а зараз робить усе, щоб пережити й Революцію гідності). Для її пов­ного демонтажу і трансформації соціально-економічного ладу в Україні народові треба об’єдна­­тися в боротьбі на всіх трьох фронтах, пам’я­таючи, що лише повсюдні перемоги унеможливлять відрод­ження такої моделі у разі зміни політичної кон’юнктури.

Фатальний сплав

Крізь призму економічних вза­є­мозв’язків у нинішній державі видно кілька ключових інституційних елементів, які утворюють міцний сплав, що роками самовідтворюється і змушує українців емігрувати, зраджувати своїм ідеалам і ставати частиною системи або просто скніти, пропиваючи свої таланти десь на кухні.

Капітал росте й розвивається настільки, наскіль­­ки мають ментальну здатність розвиватися його власники

Головним елементом є олігархи. Їхнє зародження відбулося за Кравчука. Тодішні націо­нал-демократи, які не хотіли займатись економічними реформами, називаючи їх «ковбасною політикою», та колишні комуністи на чолі з першим президентом України, які намагалися залишитися при владі, саботуючи ринкові перетворення, своєю бездіяльністю створили в державі інституційний вакуум. Він став благодатним підґрунтям для появи дикого капіталізму та жорсткої боротьби за виживання й засоби виробництва. Умови переходу держпідприємств у приватні ру­ки визначили якість новоспечених капіталістів (якби активи було продано за гроші, зокрема іноземцям, вона була б іншою, адже нерезиденти звикли конкурувати), котра, своєю чергою, вказала шлях розвитку українського бізнесу, а з ним і соціа­ль­но-економічного ладу на десятиліття вперед. Капітал росте й розвивається настільки, наскіль­­ки мають ментальну здатність розвиватися його власники. А ті, хто захопив контроль над великими підприємствами в Україні в 1990-х, добре вміли виживати в тяжкі часи, але це було несумісно з розвитком.

Читайте також: А нам своє робить

Нездатність олігархів розвиватися багато в чому сформувала український економічний ландшафт. По-перше, вона стала причиною хронічної фобії конкуренції, що несумісна з ринковою економікою. Скоробагатьки установили контроль над державою (під­­куп, залякування, присутність їх та їхніх людей у владі), за допомогою якої (необхідні їм закони, цькування малого й середнього та іноземного бізнесу регуляторними органами, суддями й силовиками тощо) не допускали конкурентів на ті ринки, де працює їхній бізнес. Це переросло в недопуск інакомислячих до будь-якої важливої сфери (ключові посади в політиці, органах державної влади, галузях економіки). Зрозуміло, таке відбувалося лише в межах України, бо за кордоном інші правила гри. Тому на нашій території сформувався такий собі клуб за інтересами, Закрите акціонерне товариство «Держава Україна», власниками якого стали кількадесят сімей, котрі щосили намагалися зберегти свій вплив, поки народ не чинив опору. Закритість ринків, організована акціонерами ЗАТ, дає змогу, штучно обмежуючи пропозицію, завищувати ціни на продукцію й отримувати монопольну ренту, забезпечуючи бенефіціарам стабільний грошовий потік за будь-яких умов.

По-друге, за відсутності інших конкурентних переваг та небажання їх шукати єдине, з чим вітчизняні олігархи могли вийти на глобальний конкурентний ринок, – це низький рівень доходів населення, що допомагає вироб­ляти й експортувати сировину за низькими, демпінговими цінами. Наші магнати з десяток років тому почали наймати якісних закордонних менеджерів та українців, які попрацювали в іноземних аудиторських і консалтингових компаніях, однак, по суті, тільки «маринували» їхні вміння й таланти, адже, попри всі ініціативи, до радикальних інвестиційних рішень не доходило (за винятком хіба що реконструкції Алчевського метзаводу корпорації ІСД). У цьому криється причина всіх економічних криз в Україні періоду незалежності: якщо не розвивається економіка, то немає і зростання фізичної продуктивності праці, а відтак будь-яке популістичне збільшення номіналь­них зарплат і пенсій із часом нівелюється новою кризою та стрімким знеціненням гривні, що опускає реальні доходи на початковий низький рівень.

Читайте також: Коли ж прийдуть нові українці?

По-третє, фобії та використання ЗАТ «Держава Україна» призвели до консервації структури народного господарства. Якщо проаналізувати першу тридцятку українських багатіїв із рейтингу Forbes, то понад половина з них заробила капітал на виробництві сировини здебільшого в металургійній та хімічній галузях (жоден не розбагатів на технологіях). Поява протягом останніх років у рейтингу кількох представників аграрного бізнесу та окремих харчовиків – це радше виняток, який підтверджує правило. Адже для досягнення свого статусу їм довелось або стати акціонерами ЗАТ (як Бахматюк, Косюк), або на певному етапі погодитися на мирну співпрацю з ним, зокрема й віддавши частину бізнесу (як Вадатурський за президентства Януковича). Навіть у період процвітання перед кризою 2008–2009 років олігархи не поспішали інвестувати в нові галузі, бо нічого в них не розуміли й боялися свідомо чи підсвідомо бути «кинутими». Ті з них, які на хвилі підйому зайнялися будівництвом і нерухомістю, що не є технологічними галузями, переважно не спромоглися побудувати свій бізнес так, щоб він пережив кризу й, мабуть, остаточно втратили бажання інвестувати в нові галузі.

Про мораль олігархів говорити складно, адже в того, хто опинився на вершині в буремних 1990-х, вона апріорі принаймні деформована. А от про зв’язки українських магнатів із метрополією можна писати дисертації. Як акціонери ЗАТ були корумповані Росією насамперед через використання різноманітних газових схем, відомо всім. Про допомогу ФСБ у формуванні статків окремих вітчизняних магнатів ходять легенди. Але варто зупинитися на двох моментах. По-перше, серед мультимільйонерів в Україні є чимало громадян Росії (Григоришин, Бабаков, Нусенкіс та ін.), а з урахуванням народжених у метрополії їх іще більше. Їхні моделі управління українськими активами нічим не відрізняються від тих, які використовують наші олігархи, тобто розповіді про російські інвестиції, які посилюють ефективність бізне­­су, – чистої води міф. Росіяни приїжджають «на» Україну просто збирати данину, що дуже характерно для більшої частини бізнесу з метрополії. До того ж деякі з них, наприклад, як подейкують, Новинський у часи Януковича, мають повноваження представляти інтереси Кремля й дістають усіляку підтримку останнього. По-друге, в Україні донедавна жоден олігарх не мав патріотичних переконань (цим унікальний приклад Коломойського, який фактично перший із магнатів відкрито протиставив себе путінській Росії). Клубною мовою ЗАТ є російська не тому, що вона батьківська для олігархів (скажімо, Бахматюк та Фірташ родом із Галичини, однак заради вступу в ЗАТ вони легко відмовилися від рідної мови і прийняли принципи малоросів), а тому що їхній закритий клуб був тісно пов’язаний із РФ і багато в чому залежав від Кремля. Вироджена мораль, тісні зв’язки з Росією та невластиві українцям принципи життя й ведення бізнесу роблять ЗАТ «Держава Україна» ворожим практично для всіх, хто був присутній на Майдані тілом чи душею.

Інші стовпи ЗАТ

Для досягнення власних цілей (зростання капіталу) олігархи потребували допомоги деяких категорій людей, які формують три колони ЗАТ «Держава Україна». Передусім ідеться про чиновників та депутатів, чиїми руками скоробагатьки встановлювали контроль над державою, її активами та грошовими потоками (насамперед видатками бюджету). Принцип тут простий: олігархи формували постійний попит на рин­­ку продажних чиновників та депутатів, які узаконювали вигідні рішення. На тлі загальної бідності для багатьох українців наявність такого ринку стала вагомим аргументом, щоб піддатися спокусі й зрадити своїм принципам на користь безбідного життя. Мовляв, інші так роб­лять, то чому я не можу? Особливо цинічно система підкупу працювала за Януковича, коли відбувалося масове «тушкуван­­ня» депутатів і, згідно зі свідченнями очевидців, начальниками департаментів та управлінь в органах влади призначали тих людей, які видумували для режиму нові схеми відмивання державних грошей і бралися їх очолити, віддаючи, звичайно, частину «заробленого» нагору.

Читайте також: Геркулес і стайні

У ментальності українців засіло переконання, нібито для того, щоб досягти успіху в нашій країні, зв’язки значно важливіші, ніж розум, уміння, талант, ноу-хау. Звідси втрата мотивації здобувати знання як основа деградації системи освіти й націленість відносно тямущих людей не на розвиток, а на пошук контактів і тіньових схем заробляння грошей. У таких умовах про високі технології не могло бути й мови.

Другим стовпом ЗАТ «Держава Україна» є силові структури та суди. Успадкувавши від тоталітарної держави звичку домінувати в усіх аспектах життя, вони навчилися конвертувати свою силу в матеріальні вигоди. І якщо за радянських часів служили партії, то тепер знайшли нових господарів – олігархів. Виконуючи замовлення останніх щодо усунення конкурентів, «віджиман­­ня» неолігархічного (іноземного та малого й середнього) бізнесу тощо, прикривання огріхів (своїх патронів та їхніх дітей), представники цих інституцій здобули подекуди великі статки. Маєтки Пшонки – зайвий доказ того. Силовики й судді – це, мабуть, нині найбільш консервативна й найменш дерадянізована частина українського суспільства. Без їхньої допомоги закритий клуб українських олігархів довго не проіснував би.

Третім стовпом ЗАТ є, умовно кажучи, «обслуговуючий персонал». Це люди, які створили свій бізнес на роботі з олігархами та розбагатілими чиновниками й силовиками. Ідеться про різноманітних торгівців елітною нерухомістю, брендовим одягом, автомобілями класу люкс та ін. Їхнє існування є не стільки причиною, скільки наслідком та підсилювачем характеристик ЗАТ «Держава Україна». Орієнтуючись на роботу з багатіями, «обслуга» переймає їхні цінності й культурний рівень, хизуючись предметами розкоші, виступаю­­чи шанувальниками кітчу тощо. Вона чинитиме опір демонтажеві ЗАТ так само, як і решта опор останнього.

Що робити?

Для того щоб розщепити ЗАТ «Держава Україна» й перейти до ринкового капіталізму, не досить просто фізично знищити акціонерів цієї структури. Та й не потрібно цього робити, адже на їхнє місце прийдуть нові, можливо, трішки прогресивніші, але все одно більше схильні виживати, ніж розвиватися. Замало буде і звичайного ухвалення пакета законів із деолігархізації, дерадянізації, демонополізації, бо їх просто не виконуватимуть. Однак усе-таки існує низка кроків, які дадуть змогу позбутися ЗАТ, ліквідувати його. Перед­усім громадянське суспільство повинне усвідомити рівень проблеми й силу внутрішнього ворога, котрий, якщо дістає достатньо часу, відновлюється після найважчих ударів, фактично вилізаючи з найтемніших закутків суспільної свідомості. Таке усвідомлення приведе до розуміння, що ця вій­­на із закритим клубом – довготривала боротьба на виснаження за виживання, яку можна виграти, тільки маючи перевагу в ресурсах, а їх олігархам не бракує.

Єдиним ресурсом громадянського суспільства, який можна протиставити мультимільйонерам, є люди. Тому, хоч як дивно, головним стратегічним кроком у цій боротьбі має стати розвиток освіти. Ми повинні прищеплювати наступним поколінням духовні цінності, виховувати в них гідність, патріотизм, активну життєву позицію і цим самим збільшувати кількість, накопичувати критичну масу противників ЗАТ. У цьому контексті українські революції виконують дві функції. З одного боку, вони виступають потужним фактором життєвої освіти. Адже ті, хто молодим стояв на Майдані у 2004‑му, зараз масово йдуть в органи влади змінювати її зсередини, а ті, хто малим спостерігав за тодішніми подіями по телевізору, виявились основною масою присутніх на Майдані у 2013–2014 ро­­ках. Із другого боку, революції стають таким собі місцем зустрічі у просторі й часі, на якому відбувається перелік сил і ресурсів громадянського суспільства. Вони допомагають досягти другої стратегічної мети – створення мережі свідомих людей, яка сприяє їхній єдності у протистоянні із ЗАТ. Розвиток освіти та створення мережі – запорука того, що врешті-решт перемога обо­в’яз­ко­­во буде за нами.

Читайте також: Архітектура поразки

Звичайно, акціонери ЗАТ перешкоджатимуть формуванню громадянського суспільства й на цьому етапі. Можливості зробити кар’єру поза олігархічним бізнесом, глибоко пізнаючи систему зсередини, в Україні обмежені. Олігархи наймають багатьох талановитих і розумних людей, часто просто купуючи високими зарплатами, і роблять їх світоглядно собі подібними. Такі наймити згодом потрапляють на високі посади у владі, але не для того, щоб змінити систему на користь народу в напрямку вільного ринку, а щоб виконувати замовлення олігархів. Тому громадянському суспільству часто доводиться протистояти значно розумнішим і професійнішим, які знають багато лазівок у законах. Приклад нинішньої Верховної Ради, де з’явилося багато чесних, активних, готових щось змінювати людей, які, проте, не є достатньо кваліфікованими в законотворчості, зайвий раз це доводить. Адже якість законів і спосіб, у який їх ухвалюють, залишають бажати кращого.

У тактичному плані потрібно вибивати стовпи ЗАТ «Держава Україна» та позбавляти олігархів ресурсів за допомогою наступних кроків. По-перше, заводити якомога більше представників громадянського суспільства в органи влади на ті позиції, які раніше працювали на акціонерів «ЗАТ». Звичайно, тут активістам непогано було б мати довгу лаву запасних на випадок, якщо потрібно буде замінити тих, хто спокуситься на хабар. Але, на жаль, із цим є складнощі. Ще одна проблема – усі, хто став працювати у владі протягом останнього року, не тримаються за своє місце, тож у разі зміни політичної кон’юнк­­тури й приходу до влади реак­ціонерів вони просто підуть. З огляду на це надважливо зараз зберегти коаліцію та уряд, адже, якщо вони розваляться, активіс­ти масово почнуть звільнятися з обій­маних посад, не маючи можливості реалізувати задумане й почате. По-друге, звести до мінімуму контакти між владою та бізнесом. Це можна зробити за допомогою дерегуляції, ліквідовуючи регуляторні органи, які використовувалися для тиску на неолігархічний бізнес та ніколи на повну силу не чіпали олігархів, і жорстко регламентуючи діяльність тих, які залишаться працювати. Альтернатива – знеособ­лення, інформатизація процесів державних закупівель, документообігу тощо. По-третє, зменшити роль держави та залежної від неї частини економіки. Передусім ідеться про масштабну приватизацію (про дерегуляцію згадано вище), яку краще за все проводити в інтересах західних інвесторів. Адже потужною політичною альтернативою олігархам і інкубатором талантів для громадянського суспільства може стати не лише внутрішній малий та середній бізнес, а й транснаціо­нальні компанії. Що швидше відбудеться приватизація, то раніше з’явиться така альтернатива. По-четверте, украй важливо реформувати силові структури та судову систему. Адже коли вони служать не законові, народові, принципам справедливості, а мішкам із грішми, то хоч би якими великими були зусилля проти ЗАТ в економічній та управлінській площинах, силовики та судді усе це відмотають назад. Подібні спроби ми зараз регулярно спостерігаємо. Тому так важко просувається реформа силових структур та судоустрою, бо вони є тим глибоким корінцем, із якого ЗАТ «Держава Україна» легко відроджується після найсильніших ударів. І са­ме тому так важливо досягти результату в трансформації цих галузей.

Якщо опори, на яких тримається ЗАТ «Держава Україна», буде успішно зруйновано, далі проти його акціонерів можна буде боротися за допомогою законодавства у правовому полі. Якісні антимонопольні закони позбавлять їх грошового потоку. Реструктуризація і приватизація державних підприємств на відкритому конкурсі позбавлять їх контролю за об’єктами держвласності. Електронні системи дер­жав­­них закупівель та документообігу усунуть олігархів від ресурсів держбюджету. А верховенство пра­­ва даватиме змогу в нормальний спосіб садити їх, їхніх родичів та «обслуговуючий персонал» за найменші правопорушення, зокрема за спроби підку­­пу чиновників. Нинішній соці­­аль­­но-еконо­мічний лад по­сиплеть­ся, як картковий будиночок.

Насамкінець слід наголоси­­ти, що від самого початку війни проти ЗАТ громадянське су­спільство повинно боротися за широку підтримку серед українців, чітко показуючи їм, що його представники відрізняються від тих, хто керував країною дотепер. Для цього потрібно робити те, чого олігархи й чиновники ніколи не робили б через свої світоглядні обмеження. Перед­усім необхідно спілкуватися з народом, пояснювати йому суть реформ і щотижня звітувати про дії органів влади. Це важко робити ефективно, адже провідні ЗМІ контролюються олігархами, тому викривляють інформацію. Але все ж таки потрібно шукати такі мож­­ливості. Крім того, важливо не випускати з поля зору певні зовнішні ознаки: говорити українською (тут ідеться не про вияв патріотизму, а радше про вивчення мови як демонстрацію здатності розвиватися та відсутності зневажливого ставлення до українського), обходитися скромними помешканням, автомобілем, одягом (малі й середні підприємці, які знають реальну вартість грошей, дуже рідко виставляють напоказ свої статки). Тоді українці сприймуть таку владу й систему як свою й на всіх фронтах протистоятимуть ЗАТ «Держава Україна», яке буде приречене на поразку.