Економіка

  ▪   Любомир Шавалюк

Тарас Качка: «Українська економіка дуже диверсифікована, у ній немає однієї галузі, яка була б локомотивом»

У річницю підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС Тиждень поспілкувався з в. о. президента Американської торговельної палати Тарасом Качкою про прогрес та слабкі місця у її виконанні а також про становище й потреби іноземного бізнесу в Україні.
Матеріал друкованого видання
№ 12 (384)
від 26 березня, 2015

У.Т.: Як відбувалася імплементація Угоди про асоціацію між Україною та ЄС за останній рік?

- Минулий рік був важливим тим, що де-юре завершилася епопея з переговорами, укладенням та підписанням УА. На сьогодні Угода є доконаним фактом. Вона підписана повною мірою (виконання Розділу IV відкладено до 1 січня 2016 року) та ратифікована парламентом. Левова частина держав-членів ЄС її також ратифікувала.

Угода про асоціацію - наріжний документ у співпраці між Україною та ЄС, але наші відносини з європейцями не обмежуються тільки її виконанням, а є чимось більшим. Наприклад, минулого року Євросоюз надав Україні велику фінансову підтримку, у тому числі безповоротну в формі грантів, коштів під проекти, технічної допомоги. Умовою виділення цього фінансування було проведення тих чи тих реформ у країні.

Важливим напрямком взаємної співпраці є торговельний. Україна переживає складний період в економіці, що безпосередньо впливає на зовнішньоекономічну діяльність, а також безпрецедентну зміну акцентів у міжнародній торгівлі. Якщо раніше більше уваги приділялося торговельним зв’язкам із країнами Митного союзу, то зараз дедалі більшої ваги набирає напрямок Євросоюзу. Тобто ідеться про тектонічні зміни в міжнародній торгівлі, спричинені покращенням відносин із ЄС.

Якщо поглянути на імплементацію УА в контексті бюрократії, то нещодавно Департамент євроінтеграції секретаріату Кабінету Міністрів України оприлюднив звіт про виконання Угоди. Там є великий перелік реалізованих заходів. Серед найбільших успіхів, можливо, значний прогрес у технічному регулюванні та безпечності харчових продуктів. Це ті сфери, у яких було найбільше маніпуляцій, спричинених переконаннями, що українські вимоги до безпеки та стандартизації харчових продуктів є бар’єром для торгівлі з ЄС. За останні кілька місяців було сумарно прийнято зо п’ять законів, які регулюють цю галузь. Усі вони - довгоочікувані документи, які впроваджують європейські принципи в регулювання виробництва й обігу харчової продукції в Україні.

У.Т.: Якщо умовно розбити Угоду про асоціацію на бюрократичну (створення апарату, який реалізуватиме УА), політичну та економічну частини, то який прогрес у кожній із них?

- У силу того, що з боку ЄС усі 28 держав-членів повинні ратифікувати угоду, а в деяких країнах це потребує до семи ратифікацій, як наприклад у Бельгії, увесь процес займає певний час.

Оскільки Євросоюз - ідеальна бюрократія, то він розглядає впровадження угоди з точки зору безлічі бюрократичних процедур, зокрема створення двосторонніх органів, Ради Асоціації, Комітету Асоціації, різноманітних підкомітетів, визначення їхніх процедур, порядків внесення змін до додатків тощо. До цього додається українська бюрократія, у тому числі різноманітні плани імплементації додатків УА тощо. У цій частині динаміка досить гарна. Наприкінці минулого року було установче засідання Ради Асоціації, схвалено правила і процедури всіх двосторонніх органів. Наприкінці квітня відбудеться саміт Україна-ЄС, який стане черговим бюрократично-політичним кроком. Тобто у принципі ця інфраструктура розвивається, але вона не є найбільш критичною. Більш важливими є політичний та економічно-торговельний виміри.

З політичної точки зору Угоду про асоціацію і в Україні, і в історії ЄС завжди де-факто пов’язували з розширенням Євросоюзу. Тобто навіть ті країни, які потім відмовилися від членства в ЄС, пов’язані з ним угодами про асоціацію чи рівнозначними за юридичною силою документами. Відповідно, політично Україна би приділяла велику увагу перспективі членства, якби не ті безпекові проблеми, які ми маємо сьогодні. Звісно, ми очікуємо поглиблення співпраці з ЄС, але треба брати до уваги складну природу Євросоюзу, де кожен крок потребує консенсусу двадцяти восьми держав, внаслідок чого досить часто головна проблема полягає не стільки у сміливості кроків з боку європейців, скільки у тривалості періоду, необхідного для їх узгодження.

Тому тут ми можемо говорити про докорінну зміну ставлення з боку ЄС до України. І та політична увага, яку нам приділяє Євросоюз, є найбільшою за всю історію незалежної України. Зрозуміло, що якісно це все повинно перетворитися на скасування візового режиму з  боку ЄС, надання перспективи членства, підтримку країни у проведенні всіх реформ.

Нарешті, торговельно-економічний блок. Тут усе набагато динамічніше та простіше, бо все залежить від українського та європейського бізнесу, а також від нашого уряду в частині здійснення реформ. Сьогодні увага до створення стабільного й передбачуваного регуляторного середовища є досить високою. Відповідні заходи прописані в усіх ключових документах: Коаліційній угоді, Стратегії-2020, Плані дій Кабінету Міністрів, планах законодавчих робіт уряду й парламенту. Ми бачимо, що ці заходи поступово реалізовуються, і темп цього процесу наростає.

При цьому увага українських підприємств, особливо малих та середніх, до можливостей на ринках ЄС є неймовірною. Я відвідав із семінарами про євроінтеграцію низку українських міст, зокрема Вінницю, Запоріжжя, Харків, Львів, Чернівці. Усюди є приклади невеликих компаній, без будь-яких глобальних інвестицій, які досить сміливо себе почувають у країнах Євросоюзу. І навіть ті компанії, які поки не працюють там, не мають жодних комплексів із приводу виходу на цей ринок. І досить часто їхні питання ніяк не пов’язані ні з українським, ані з європейськими урядами, а більше стосуються маркетингу, вміння налагоджувати зв’язки тощо.

Тому, на мій погляд, за усіма цими напрямами за останній рік у нас набралося багато змін, які можуть призвести до тектонічних зсувів у відповідних сферах. Якщо їх темп збережеться або виросте, то за 2015 рік ми побачимо істотний прогрес за усіма напрямами.

У.Т.: Чи є певні сили в Україні та держави в ЄС, які гальмують євроінтеграції України?

- Європейський союз ніколи не приймав рішення легко. Можна згадати історію європейської конституції та Лісабонського договору. Вони потребували глобального консенсусу. Конституцію для Європи зрештою відхилили на юридично необов’язкових референдумах, а з ратифікацією Лісабонського договору та набранням ним чинності досить довго зволікала, наприклад, Чехія. Але відколи документ набрав чинності - та ж Чехія абсолютно добросовісно його дотримується. Ці приклади свідчать про те, що пошук консенсусу в межах ЄС є тривалим, але якщо його досягнуто, то впроваджувати рішення значно легше, і цей процес відбувається досить швидко. Тому Угода про асоціацію є довгим технократичним документом, який вирішує дуже багато деталей для того, щоб у подальшому вони не стали причиною якогось конфлікту. У цьому, до речі, співпраця з ЄС докорінно відрізняється від відносин у рамках СНД, де документи є зазвичай загальними та рамковими, а потім кожен конфлікт вирішують фактично на найвищому політичному рівні.

Тому у відносинах із Євросоюзом нам треба бути терплячими й наполегливими. Інакше не уникнути емоційного нагнітання ситуації, яке не піде на користь знаходженню дієвих інструментів підтримки України з боку ЄС.

Що стосується перешкод з боку України, то слід говорити не так про гальмування процесу євроінтеграції, як про пошук оптимальних шляхів для його забезпечення. Візьмімо для прикладу безпечність харчових продуктів. Потрібне нове законодавство для відкриття можливості торгувати молочними та м’ясними продуктами з Європою. Це питання не нове, його могли врегулювати ще у 2007-2008 роках, але відтоді постійно були якісь перепони у зв’язку з тим, що хтось щось блокував. Цього року такої протидії не було, натомість велася організаційна робота для того, щоби зрозуміти, що всі зацікавлені сторони підтримують ідею, існує консенсус і, відповідно, законопроект може позитивно пройти голосування в парламенті. Тобто на сьогодні найбільші труднощі полягають не в ухваленні певного євроінтеграційного рішення, а в його підготовці: створенні законопроекту та роз’яснення його суті. Тобто ведеться досить конструктивна робота, яку можна лише вітати.

У.Т.: ЄС регулярно виділяє певну допомогу Україні. Чи є якісь історичні аналогії, які б дозволили зрозуміти, на який масштаб фінансування ми можемо претендувати загалом?

- На мій погляд, кошти - це не головне, що ми отримуємо від ЄС. Тут варто провести аналогію з розширенням ЄС, яке відбулося понад 10 років тому. Ідеться про вступ до Євросоюзу Польщі, Угорщини та інших країн. За своїми масштабами фінансування, видане цим країнам, було співставним із тим, що називалося Програмою відновлення Європи, більш відомою як План Маршалла, після Другої світової війни. Головним в обох ініціативах був не обсяг допомоги, а те, що її надавали більше, ніж вимагають поточні потреби. Тобто якщо Україні потрібна певна кількість грошей для того, щоб закрити дефіцит і обслуговувати борг, то допомога повинна бути на кілька мільярдів більшою від цієї суми. У цьому полягає ідеологія фінансової допомоги від ЄС, яка створює матеріальну основу для розвитку.

Зараз ми бачимо, що країни та міжнародні фінансові організації, які нас підтримують, як ніколи близькі до прийняття аналогічного рішення. Шкодувати про те, що це не будуть такі самі кошти, які виділяли Польщі та Угорщині, не треба, адже в кожному випадку ідеться про унікальний механізм. Сподіваюся, що в цьому напрямку ми побачимо певні рішення вже цього року.

У.Т.: На чому повинен зосередитися уряд у виконанні Угоди про асоціацію надалі?

- Уряд приділив достатньо уваги бюрократичним механізмам, про які ми говорили. Роботу, проведену в цьому напрямку, можна оцінити досить позитивно. Але коли ми говоримо про євроінтеграційну політику загалом, то нам потрібно, беручи виконання УА за основу, сконцентруватися на підтягуванні до нього всіх тих сфер, які стосуються допомоги на розвиток, переорієнтації торгівлі, посилення економічних зв’язків, залучення інвестицій тощо. Адже з теоретичної та історичної точок зору саме зміцнення торговельно-економічних відносин є запорукою появи більш тісних політичних зв’язків. Що більше в Україні буде європейських інвестицій, що більше ми продаватимемо товарів і послуг до ЄС та працюватимемо над спільними проектами у третіх країнах, то легше нам буде отримати фінансову, політичну допомогу тощо.

Також слід працювати над приведенням у відповідність законодавчої бази. Наприклад, потрібно вирішити болюче для бізнесу питання політики в сфері захисту конкуренції. Американська торговельна палата у розмовах з усіма партнерами максимально наголошує на потребі врегулювати питання методології накладення штрафів, ми навіть розробили відповідний законопроект, уже зареєстрований у Верховній Раді, і виступаємо за його ухвалення.

Подібних законодавчих моментів багато, деякі з них викладено в Дорожній карті євроінтеграційних реформ, розробленій ініціативою «Сильніші разом» спільно з вітчизняними та європейськими експертами.

 На мій погляд, уряд має приділити дуже велику увагу в посиленні саме цих компонентів взаємодії з Євросоюзом, тобто говорити не лише про реформи в державному управлінні - це, безумовно,  також дуже важливо, - але і працювати над посиленням торговельно-економічних зв’язків. Набір відповідних інструментів досить банальний та давно відомий, але тут треба зробити трошки більше, ніж це передбачено функціональними обов’язками Мінеконорозвитку, Міністерства закордонних справ, інших державних інституцій.

У.Т.: Як зараз почувається іноземний бізнес в Україні в порівнянні з 1-2 роками тому?

- Ситуація неоднозначна, адже рік тому українська економіка жила в одних реаліях, зараз функціонує в інших. Тому дуже складно говорити про те, чи стало краще, чи гірше. Адже з точки зору загального стану економіки, валютних та безпекових ризиків займатися бізнесом в Україні стало важче. Тому на сьогодні більшість компаній зацікавлена в тому, щоби уряд якомога швидше та ефективніше подолав ці кризові явища. Ідеться не про те, що хтось незадоволений діями уряду чи парламенту, а про те, що проблеми в економіці створювалися й накопичувалися протягом десятиліть і призвели до кризи надзвичайного масштабу. Бізнес стратегічно налаштований працювати й розвиватися в Україні. Хоча безумовно питання виживання бізнесу постає щодня, і зменшення купівельної спроможності споживача, неймовірні валютні ризики відбиваються на операційних та фінансових показниках компаній.

У.Т.: Чи корегують іноземні компанії свої стратегії розвитку у зв’язку із тектонічними геополітичними зсувами з епіцентром в Україні, які відбуваються за останній рік-півтора?

-  Тут ситуація є достатньо оптимістичною. Багато компаній, якщо мають можливість зберегти присутність в Україні, залишаються в ній працювати. На сьогоднішній день рішень покинути країну через те, що тут є певні валютні та безпекові ризики чи падіння попиту, є дуже мало. Та й зазвичай вони є досить штучними, прийнятими під тиском обставин, пов’язаних із конкретними підприємством чи галуззю.

З іншого боку, у міжнародних компаній спостерігається досить великий інтерес щодо посилення присутності в Україні або виходу на український ринок, але прийняття так званих інвестиційних рішень з їхнього боку відкладається з огляду на безпекову ситуацію та гостру фазу економічної кризи у країні. Чим швидше ми перейдемо до конструктивного врегулювання цих питань, тим швидше країна матиме користь від прийняття позитивних рішень стосовно капіталовкладень в Україну.

У.Т.: Зараз лунає дуже багато заяв від транснаціональних корпорацій про вихід з російського ринку. Це стосується автовиробників та інших. Чи є можливість залучити ті компанії, які покидають Росію, до налагодження виробництва в Україні і що для цього потрібно?

- Тут немає єдиного рецепту, мовляв, якщо ви знизите податки чи запропонуєте дешеву робочу силу, то всі компанії прийдуть працювати в Україну. По-перше, безглуздо конкурувати за цими параметрами, бо ви відразу програєте, наприклад Лаосу або Камбоджі. По-друге, важлива низка чинників. Наприклад, коли ми говоримо про посилення торговельно-економічних зв’язків, то мова йде не лише про отримання автономних торговельних преференцій, а про встановлення контактів між компаніями, розмови із штаб-квартирами, представлення можливостей стосовно місць розташування, перспектив ринку тощо. Це величезна робота. У нас є дуже багато прикладів того, що залучення зовнішніх інвесторів не було результатом ухвалення одного закону. Зокрема маленька Словаччина, яка щороку виробляє більше автомобілів, ніж там живе людей, свого часу провела довготривалу роботу.

В Україні є глобальні компанії, у тому числі члени Американської торговельної палати, які, розташувавши тут виробництво, постачають продукцію не лише на ринок України чи країн СНД, а й для європейського, північноафриканського, близькосхідного тощо. В основному ідеться про споживчі продукти, та не тільки.

Тож в Україні є перспективи із розміщення глобальних виробництв. Інша річ, за чим ми можемо гнатися. Якщо говоримо про автомобільний ринок, то, можливо, треба зрозуміти, що на такому висококонкурентному ринку спрямовувати зусилля на залучення виробництв в Україну - це не наймудріше рішення. Є галузі, де існує більша додана вартість, більше можливостей з огляду на освіту українців (інженерів та інших), на інфраструктуру та наявне вміння виробляти товари чи послуги. Можливо, це будуть не автомобілі, а літаки. Не мікрохвильовки, а телефони та ґаджети. Можливо, щось повністю нове.

Уряд однозначно має цим опікуватися, але при цьому бути розважливим, вести дискусію з бізнесом і ловити будь-яку можливість. Масовий вихід іноземних інвесторів із російського ринку, мабуть, слід якось використати, але говорити про те, що це можна зробити автоматично, не можна.

У.Т.: Яких реформ потребує іноземний бізнес для того, щоби приймати позитивні інвестиційні рішення стосовно України?

- Тут є дві площини. Перша - навести лад у публічних фінансах. Державі потрібно зрозуміти, на що вона видає гроші, скільки їй щороку їх потрібно для того, щоби мати стабільну податкову базу. Остання не обов’язково має бути гіперліберальною, зокрема 0% для тих, хто інвестує, але повинна бути принаймні стабільною. Ця сфера пов’язана з діяльністю усіх підприємств та галузей одночасно. На мою думку, той факт, що теперішня криза публічних фінансів притисла Україну до стіни, робить фінансову консолідацію пріоритетом №1 для уряду.

Інший вимір - секторальні реформи. Тут можна говорити дуже багато про кожну сферу. Американська торговельна палата намагається пропонувати уряду всебічні програми реформування. Наприклад ми маємо план у нафтогазовій сфері, який пропонує чітке бачення змін регуляторного середовища в цій галузі, які б допомогли нормально розвивати внутрішній ринок видобування нафти й газу. Так само ми пропонуємо досить чіткий план дій щодо реформування фармацевтичної галузі, який містить методи, аналогічні застосованим у Сінгапурі, Ірландії та інших успішних країнах, яким вдалося залучити досить великі прямі інвестиції в цю галузь. В Україні це також цілком можливо й, очевидно, буде зроблено. Ми продовжуємо діалог з МОЗ, урядом, парламентом. Це складні галузі, але в них можливо не лише навести лад, але і створити умови, при яких Україна стане цікавим місцем для розміщення виробництва, у тому числі з найвищою доданою вартістю, дослідницьких центрів тощо.

Є, звичайно, інші приклади у сільському господарстві, харчових продуктах, транспорті. Але в цих випадках треба говорити про кожну сферу окремо, адже усі вони мають свою специфіку.

У.Т.: За умов проведення горизонтальних та вертикальних реформ які галузі економіки України мають найвищий потенціал розвитку та залучення іноземних інвестицій?

- Знаєте, українці трошки втратили відчуття справжньої економічної географії країни, розуміння того, що, де і як ми виробляємо. Якщо глянути на статистику нашого експорту, то з’ясується, що ми постачаємо продукцію за всіма товарними групами, починаючи із живих тварин, закінчуючи промисловими товарами всіх категорій, за винятком ківі, бананів і натурального шовку, у двісті країн світу. Тобто ми продаємо все і всюди. Це означає, що українська економіка є дуже диверсифікованою. У нас немає однієї галузі, яка є локомотивом.

Безумовно, найчастіше зараз згадують сільське господарство, інформаційні технології та енергетику. Це базові галузі. Але коли я їжджу по обласних центрах, то бачу, що ідеться і про текстиль, і про високотехнологічне виробництво якихось нішевих продуктів, і про харчові продукти з високою доданою вартістю під унікальними торговими марками, і про всі категорії послуг - не лише аутсорсингові ІТ-послуги, але і, наприклад, унікальні будівельні технології, тощо.

Нещодавно ми обговорювали звіт про ставлення до підприємництва, який готує компанія Amway, порівнюючи показники багатьох країн світу. В Україні один із найбільших у світі рівнів позитивного ставлення до підприємництва в суспільстві. Тобто люди ставляться до підприємців позитивно, бо вони самі належать до них. За великим рахунком, підприємець - це кожен майстер, який робить вам ремонт чи оре вашу нивку тощо. З цих маленьких бізнесів виростають великі. І зараз є дуже багато подібних реальних прикладів людей, які є амбітними, щось роблять своїми руками, щось придумують своєю головою. Тому Україні на сьогодні треба орієнтуватися на галузі, які приносять найбільше валютної виручки, зокрема сільське господарство, ІТ тощо. Але головне розуміти, що якщо держава створить прийнятні горизонтальні правила, то нас чекає розквіт багатьох галузей. І ще невідомо, яка з них насправді вистрелить через 5-7 років.

Біографічна нота

Тарас Качка - виконувач обов’язків президента Американської торговельної палати. Народився 1979 року на Кіровоградщині. Отримав ступінь бакалавра права Міжнародного науково-технічного університету (Київ) та магістра права у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, навчався в Національному інституті державного управління (Варшава). Працював у корпоративному секторі та на керівних посадах у Міністерстві аграрної політики та Міністерстві юстиції України. До Американської торговельної палати приєднався в січні 2014 року на посаді віце-президента з питань стратегічного розвитку.