Економіка

  ▪   Алла Лазарева

...І забирайте свої долари!

Кожна країна має свій персоніфікований індикатор депресії. Для французів це антиамериканські настрої, які гарантовано проростають у масовій свідомості, на ток-шоу та в промовах політиків, щойно починає гальмувати економіка та залишає бажати кращого політика
Матеріал друкованого видання
№ 4 (376)
від 29 січня, 2015

«...А тоді де Голль зібрав усі долари, які були в наявності французького уряду, склав їх на кораблі та відправив до Америки. Американцям нічого не залишалося, як натомість надіслати французам золоті злитки відповідної вартості».

Кожен, хто хоч кілька років прожив у Франції, чув цю легендарну історію не раз і не два. Модерний народний епос експлуатує гордовитий жест найвідомішого з президентів країни на повну. Так, щоб у кожного зеленого підлітка записалося десь у підкірці: бути справжнім і сильним – це в прикрі хвилини довести американцям, що французи під їхню сопілку танцювати не стануть.

Автоматизм поведінки сягає корінням у події 1965 року, коли американський міністр фінансів Джон Конеллі необачно проголосив: «Долар є передовсім валютою Сполучених Штатів, а от як він впливає на економіку інших країн – то не наші справи». Реакція Шарля де Ґолля не забарилася. Він зібрав прес-конференцію, на котрій засудив «безвідповідальність держави, яка забезпечує своєю валютою міжнародні економічні обміни», й ухвалив рішення вилучити $150 млн, які перебували в розпорядженні французького державного резерву, та поміняти їх в американців на золото. «Благородний метал не змінює природи та не має громадянства», – пояснив такий крок генерал де Ґолль, чим здобув довічні оплески своїх підданих.

«У 1967 році Франція стала єдиною західною країною, чий валютний резерв забезпечувався золотом на 91,9%, – розповів Тижню економіст Франсуа Дюплер. – Інші держави Європи тримали резерв на рівні 78–79%. У 1968-му де Ґолль вивів Францію з членів лондонського Gold Pool – урядової картелі, яка контролювала ціни на золото. Далі сталося те, що й мало: у 1968-му президент Ніксон категорично відмовився розраховуватися з Парижем золотом. Потім тривали важкі фінансово-економічні переговори, на яких закінчується легенда й починається колекція образ».
Більшість дослідників сходяться на тому, що концептуально оформлені антиамериканські настрої з’явилися у Франції після Другої світової війни. «До цього часу Сполучені Штати не претендували на експорт свого способу життя, своїх цінностей, своєї специфічної моделі демократії, – вважає історик Тібо Пармантьє. – США дуже активно розвивалися в першій половині ХХ століття в межах своїх кордонів. Лише після війни у них з’явилася нагода встановити протекторат над Західною Європою, а отже, прецедентно розширити власну політичну присутність у трансатлантичному форматі».

У французькому антиамериканізмі розливу ХХІ століття багато комплексів або й заздрості до Сша

Американська безпекова парасолька дала змогу Франції, ФРН, Італії, країнам Бенілюксу швидко відбудуватися, не витрачаючи надмірних сум на безпеку. «За економічний комфорт довелося платити частиною суверенітету, – каже Тібо Пармантьє. – Якщо в Західній Німеччині існував суспільний консенсус щодо того, що це найкращий вихід із можливих, французька суспільна думка не була такою однозначною. Франція завжди претендувала на провідні ролі у світовій дипломатії. У другій половині 40-х років минулого століття вона ще залишалася потужною імперією з колоніями в Африці та Індокитаї. Париж неохоче прийняв протекторат НАТО. Власна атомна бомба стала підставою для появи концепції стримування або ж готовності самостійно захищати себе у разі небезпеки. У 1966-му Франція вийшла з військової структури НАТО, зберігаючи в Альянсі лише політичну присутність».

«Свобода – це самодостатність», – переконував французів де Ґолль, підкріплюючи збройну потужність енергетичною. За його правління був уведений у дію принцип уникати залежності від постачальників енергії, мати два-три джерела і нафти, і газу, розвиваючи власну атомну енергетику. Усе це заради лідерських позицій у світовій політиці. На думку більшості біографів Шарля де Ґолля, його стратегії все ж не можна спрощувати до одновимірної незгоди «коритися американцям».

Між тим формулу «спадок де Ґолля» активно вживає частина правих консерваторів з оточення, зокрема, колишнього президента Ніколя Саркозі. Тих, хто пропонує на противагу «небезпечному американському впливу» російську альтернативу. «У багатьох країнах Євросоюзу росіянам вдалося прокласти міцні місточки до крайніх лівих і крайніх правих, використовуючи антиамериканську риторику, – зазначив у розмові з Тижнем журналіст-міжнародник Жерар Боне. – Специфіка саме Франції полягає в тому, що антиамериканський дискурс притаманний також багатьом поміркованим правим, чого немає в Німеччині, Британії, Іспанії».

Читайте також: Рушійна сила європейських перетворень

Не занурюючись у конспірологію та не шукаючи по закапелках «руку Кремля», важко не помітити очевидного: тема «американського тиску», «американської пронозливості» завжди загострюється, коли настає економічна чи внутрішня політична криза. Нині ж на тлі численних суто французьких проблем, присмачених війною в Україні, американські страшилки складаються в тиху колективну істерику, де чути голоси і лівих, і правих, і радикалів, і поміркованих. Одні присягаються на «Капіталі» Маркса, інші нарікають на глобалізацію, «спровоковану Штатами», треті критикують «дикий лібералізм в економіці»... Але хоч би якими різними та навіть взаємовиключними видавалися аргументи опонентів Вашингтона у Франції, усі вони, свідомо чи ні, працюють на московський інтерес. Хто ж, як не Білокам’яна, вбереже від підступів дядечка Сема?
Чи правомірно казати, що певна антиамериканська фронда є безпосереднім наслідком давнього історичного партнерства Росії та Франції? І так, і ні. Так, бо, скажімо, французькі комуністи, які з післявоєнних часів перебували на прямому утриманні Кремля, роками синхронно відтворювали кожний ідеологічний пчих і рух КПРС. Ні, бо де Ґолля важко назвати симпатиком Москви. Та й не все, що ллє воду на чужий млин, зроблене руками господаря млину. У французькому антиамериканізмі розливу ХХІ століття багато комплексів або й заздрості до Сполучених Штатів, які, може, й втрачають швидкість економічного розвитку та важелі політичного впливу, але все ж не так швидко, як Франція.

«Ви лягли під американців!» – вигукують, провокуючи учасників українських демонстрацій, «прості перехожі». «А ви – під Москву!» – відповідають сміючись українці. Мріє Париж про самостійну сольну партію, але давно не той ресурс, не ті сили... Звинуватити в усьому Америку? Це так просто і притаманно не лише французам! За словесною піною, нереалізованими претензіями й небажанням приймати реальність – розгубленість, брак перспективного державного проекту, соціальна апатія... Живлющий ґрунт для популізму, хоч лівого, хоч правого, хоч позаідейного. Соціальні опитування – підтвердження цього. Ефектні заяви, згадки про колишню велич відволікають, заколисують, занурюють у колективний сон, де кожен бачить себе де Ґоллем, здатним проголосити: «І заберіть собі свої долари!».

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.